Завантажити

виправдають його, це наше сьогодення, але вони, нащадки наші, скажуть: люди, затямте, вони скажуть саме «люди», а не «фашисти» чи «комуністи»... Люди, скажуть вони, нищили одне одного в безперервних війнах, за гаманець у вуличних бійках, у п’яній поножовщині, навіть на весіллях, але що від них можна було чекати, розділених і роз’єднаних, їм потрібне було це криваве місиво, тільки в ньому вони могли виварюватися спільно, чуєте, спільно, бо нас із вами за найвищим рахунком не роз’єднати спільно, щоб вийшло врешті-решт щось пристойне. Вони не поспівчувають вам і не засудять нас, так, як ви не співчуваєте мільйонам вавілонських рабів такою мірою, як ось залісцям: різали тим мільйонам горла, але що поробиш? Так само й ненавидите якогось Сарданапала, як мене. Уловлюєте оцю незбагненну відносність? Схоже буде і в нащадків, вони у єдності нас сприйматимуть, вас і мене, а історію – як гігантський казан, у якому вариться майбутнє. Я ж не з пекла виліз, на одній із вами планеті жив. Ні більше, ні менше.
– Ти, вбивця, скажи краще, де твої білі ганчірки, де? – хрипко видавив із себе Йосип.
– Будуть, – стенув плечима Зельбсманн, – мало часу дали, що таке три хвилини? Зараз ось є п’ятнадцять хвилин, всім оголосять, додумаються. Тупа худоба, всього двоє коліщат обертається, й то зі скрипом, годі за три хвилини вирішити, тут усе життя покласти треба, щоб дійти висновків. Та й придивіться краще, філософе: на декому є он, як ви зволили висловитись, білі ганчірки.
– Так, так, убивця. Але покажи мені тупе стадо, покажи, вбивця!
– Скажи йому, Йосипе, – одними губами зрухнув Михайлич, – скажи, хай накаже своїм головорізам нацупити людям пов’язки силою. Інакше не діждеться.
На цей раз Зельбсманн думав із півхвилини:
– У вас застоялася кров од довгого сидіння. Ви йдіть із машини і розімніться. – І відійшов убік. – Краще й дивитися буде.
Білих пов’язок не було – ні за другим, ні за третім разом.
Михайлич і Йосип, коли їх виштовхали з машини, так і простояли на місці, не зрухнувшись, а що не було ніяких розпоряджень, ніхто їх і не чіпав; Зельбсманн ніби втратив до них будь-який інтерес, стояв попереду, спиною до них, дивився, наче оце тільки вперше бачив масову страту. Йосип теж дивився, але важко сказати, чи бачив там що, бо очі йому потьмяніли, проте він не заплющив їх і не відвернувся; Михайличу ж раптом здалося, що він починає божеволіти. Десь у грудях, усередині зі скрипом розчинилася кватирка – він ніби побачив її прямокутні обриси – і захиталася на вітрі; вдих – видих, скрип – скрип... Бракувало тільки цього, – мало не сказав уголос. Дихнув глибше, здерев’яніле обличчя ожило; і навіть тоді, коли став сміятися вголос і усвідомив, що сміється, ще й тоді Михайлич не був упевненим, що не божеволіє; і вже Зельбсманн став навпроти, уважно вдивляючись йому в обличчя, а Зельбсманн таки справді був непоганий спец і першим зрозумів, що з головою в Михайлича все в порядку, і з нервами в порядку, – і тоді Зельбсманн ухопив Михайлича за відлоги розстебнутого коміра гімнастерки і струсонув.
– Ви що ж, – несподівано тонко, ніби струна обірвалася, закричав Зельбсманн, – ви що ж, думаєте, мені від клопотів не болить голова, як усім?! Мені болять мої клопоти так, як і вам ваші. Та вся ця акція, можете порадіти, сміятися, не буде віднесена на рахунок таємничої слов’янської душі, а ще раз переконає мене, що ворог сильний, і треба знищувати й коріння його, і стократ більше прикладати зусиль, а те, що я говорив вам, залишається в силі, і, допоки я живий, інакше не буде, і я знайду собі послідовників, і вони доведуть справу до кінця, нам одне життя дано на двох – і в цьому вся мораль, філософія, диявол, Бог! Я навіть вдячний вам, що відкрили мені очі...
Михайлич сміявся – вустами, не очима, і йому самому було холодно від того сміху.
«Наволоч, як близько підійшов і охоронців відсторонив, думаєш, вдарю? Ні, не вдарю, не сподівайся на таку можливість, не вдарю, не дам приводу розтоптати мене чобітьми, вилити злобу, ні, ти захлинешся нею».
– ...Туди його! – наче маршальським жезлом, тицьнув Зельбсманн пальцем у бік ями, де вже було зігнано останню групу. – Туди! І тільки так! У колектив! Зніміть з нього наручники!
Зельбсманн, викричавшись, не дивився на Михайлича, сказав уже прохололим голосом:
– А цього вишкребка женіть під три чорти!
Та Йосип, теж звільнений від наручників, рушив слідом. Спочатку розгубився, бо не побачив, де став Михайлич, зупинився, а потім знайшов його, кількома широкими кроками опинився поруч. Михайлич тримав на руках малюка і щось шепотів йому.
– Я ж сказав, – крикнув Зельбсманн поліцаям, що стояли ближче, – женіть того вишкребка під три чорти, він нікому не потрібен!
Йосип ухопився руками за лікті Михайлича і якогось діда, приземкуватого, у кожусі і такого сивого, що й сліз не помітно було на бороді, тому поліцаї нерішуче зупинилися – потягни, то стрій зламається.
– Іди, Йосипе, – сказав Михайлич.
– Ідіть, ідіть, – зашепотіли ззаду жінки, – ви ж не

читати