Завантажити

наш, ідіть.
– Я – ваш...
– Наш, наш, але не з нашого села, чого ж вам...
– Іди, Йосипе, – повторив Михайлич, – кожна людина дорога...
– Ні!..
– Ось, візьми дитя, – Михайлич передав йому малюка, – а раптом... Іди, іди, Йосипе, чуєш?!
– Чую, комісаре.
13.
Рано, о 17.00, акцію було завершено. Кілька чоловік із місцевих, із тих, що почіпляли на рукави білі пов’язки, вкинули забитих, хто над краєм лежав, до ями і взялися за лопати, раз по раз оглядаючись на церкву, охоплену від фундаменту до хреста полум’ям, що палахкотіло майже без диму, тонко слалося по дошках знизу вгору, наче язики його не на волю хотіли вирватись, а шукали шпарин, щоб заслизнути всередину, тому церква зберігала свої обриси, і здавалося, що вона з вогню й вибудувана; поліцаї сиділи навпочіпки довгим рядом під парканом, гріючи спини від палаючої школи, покурювали, достоту як найняті майстри, що оце закінчили піч класти чи дах вивершувати й тепер чекають, коли господар покличе до столу, але німці забули про них – вони саме вантажили машини мішками з зерном, картоплею, вкидали клунки з конфіскованим майном; до реквізованих возів в’язали корів і телят, ловко, видно, із села на службу йшли, уміли порядкувати худобою; свиням і вівцям зв’язували передні й задні ноги, клали впоперек возів; птицю в’язали букетами, ніжка до ніжки, і вкидали в мішки та ящики, – і небавом величезна валка рушила із Заліс, усе більше й більше розтягуючись, видовжуючись по дорозі; село вже не горіло – за тим розстрілом і не помітив ніхто, як хати пихнули – село чаділо, згарища курилися, і ще куритися мали три дні й три ночі.
Йосип із вигона нікуди не пішов до самого кінця, а кінця недовго довелося чекати. Став осторонь, щоб не натикались на нього, однак Йосипа всі намагалися самі обминути, а німцям то й геть було байдуже: як розпорядився полковник, значить, так і треба; сам же Зельбсманн, коли побачив, що Михайлич убитий, сів на заднє сидіння і сидів незрушно один, навіть водій вийшов із машини.
«Хлопчика чимось треба буде нагодувати, – думав Йосип, – якось обігріти, десь покласти спати».
Малому було років три; як узяв його Йосип із рук Михайлича, хлопчик сховав личко на грудях і досі не підводив його; коли стріляли, тільце малого тремтіло, наче в лихоманці, і Йосип інстинктивно притискував його міцніше до грудей, однак малий не заплакав і не закричав, наче відчував пуп’янком душі, що словами і сльозами одними не повернеш добра, не настарчиш, і батька-матір не кликав, наче зрозумів зародком розуму, що в сліпої сили їх не віднімеш.
Дядьки, що закидали яму, зупинилися і невпевнено переглянулися.
– Тут одна... того... – сказав нарешті якийсь із них до поліцаїв.
Поліцаї не дивились туди, хіба крадькома, мовчки курили, а дядьки чекали. Довгенько чекали, доки хтось із поліцаїв не мовив:
– Закидай. Одна біда... Не вилізе...
І обернувся до сусідів, ніби виправдовувався:
– Вставать ліньки.
Ті промовчали й тут же поквапливо підхопилися, бо зафурчала машина Зельбсманна.
Через багато років, учителюючи, коли діти запитають, скількох німців убив на війні Йосип Матвійович, він спочатку здригнеться од того прямого «вбив», а потім зрозуміє, що то таки дитяча безпосередність, а не жорстокість, але майже розсердиться: «Ніколи в мене такого не питайте! І ні в кого, хто був на війні!»
Машина Зельбсманна тим часом рушила, але не з села, а, зробивши широке півколо біля ями, зупинилася навпроти Йосипа. Зельбсманн сидів, не зрухнувшись, ніби зрісся зі спинкою сидіння, тонув у застебнутому наглухо плащі і був утомлений, із посірілим, якимось видовженим, розплесканим обличчям. Мовчки дивився на Йосипа, погляд же був замислений, далекий, ніби очі присипало тонесеньким шаром порохняви.
– Пробач, хлопчику, – шепнув Йосип.
Він подумав, що Зельбсманн, мабуть, змінив своє рішення або ж дасть команду розстріляти малого, що одне й те ж, це вже був його, Йосипів, малий, він його вродив сьогодні; та, видно, Йосипове табу поширилось і на хлопчика.
Зельбсманн відвів погляд, і водій, наче сигнал нечутний упіймав, натиснув на акселератор, машина рушила й хутко, обганяючи, сховалася за хвостом обозу.
А церква раптом пронизливо скрикнула, ніби тисячі цвяхів одночасно випорснули з дерева, і впали стіни й дзвіниця разом; полум’я, наче велетенською долонею приплеснуте, ухнуло, потемніло, з’явилися в ньому сині язики, та потім, натужившись, знов шугонуло в небо, загоготіло, жадібно й безладно пожираючи рештки цурпалля. У небо злетіла густа хмара попелу. І Йосип помітив, що попіл уже сиплеться давно, білі цяточки його рябіли на одягу, на траві, на піску, на волоссі малюка, так, наче падала м’яка, легенька пороша.
Поліцаї заспішили, обтупуючись і обтрушуючись, кинулися доганяти валку – і місцеві, й прийшлі. Дядьки теж розбрелися хто куди, мабуть, шукати домівки.
На свіжу землю, що маленьким нерівним горбиком, мов зіжмаканим килимом, вкривала яму, тепер рівномірно лягав попіл.
Йосип ще стояв, не знаючи, куди піде, а ще

читати