Завантажити

Мовчазних людей гнали вулицями до церкви й школи; гомін і галас на якусь мить утих, навіть поліцаї не покрикували, підганяли мовчки, раз по раз оглядаючись на клуби густого диму, сизого й важкого у вранішньому повітрі, він, мов стіна, піднімався повільно, затуляючи крайнебо з боку хуторів; і люди крадькома оберталися туди, поспішаючи, боячись зурочити, бо, здавалося, втишилося і тільки дим залишився пересторогою; але в центрі форкали й гули автомашини, стояли вишикувані в рівний ряд з інтервалом метрів на три солдати з наготованою зброєю, й перед ними купчилося кілька сот людей, а позаду них зяяла неглибока свіжа яма, одначе ніхто не вірив, що стрілятимуть, нікому не думалося, що можна отак просто піти – щойно з постелі – у землю, та ще й усім селом, дивилися одне на одного в пошуках відповіді й не знаходили її, а хотілося ж почути бодай від кого, що ось-ось має прийти звільнення від невідомості, недарма ж і німці, й поліцаї мовчать. Звільнення від невідомості! Ніхто чомусь уже й не думав про домівку, про те, як буде повертатися додому; здавалося, коли німці й поліцаї поїдуть, то вони так і стоятимуть отут однією родиною, тісно тулячись тілом до тіла, замкнені в стінах домів; а в іншому натовпі, що юрмився в провулку з боку Підгайців у щільному цепу поліцаїв, панував інший настрій, було гамірливіше, принаймні в задніх рядах, тут перемовлялися про те, що ж то буде з тими, котрі ото над ямою стоять, чому-то там ще й досі не вияснюють, хто винний, хто невинний, а стоять собі – і все. Але й тут не вірили в смерть – то надто дико було й незрозуміле: яка смерть? За що? Хіба стрілятимуть у дітей? Вони при чому? Так було і в гурті, що чекав на вулиці з боку Височного, і в тому, що на вигоні за школою, і в тому, що з боку в’їзду; німці, проте, ніби й не збиралися нічого з’ясовувати; хтось там змахнув рукою, машини заревли, наче з прив’язу зірвалися, й у тому ревищі потріскування автоматів видавалося безневинним, ніби дрівця, тоненькі й сухі, горять; навіть одностайний зойк потонув у тому ревищі, і почалася власне акція.
Андріян Никонович Полівода теж не чекав такої розв’язки. Ще тільки ледь-ледь на світ благословлялося, коли в село в’їхали машини, він вийшов, побачив есесівців і поліцаїв і зрозумів, що запізнився, Рауха обійшли, і вони: староста, Окунь, Орлик на чолі впокореного села зі списками, де каліграфічно виведено, хто найбільше заважав, та з іншими списками – приготованих дарів, та ще й з іншими списками – кого вже розстріляли, а хто чекає, зв’язаний, у школі під надійною охороною, доки передадуть у руки правосуддя, – вони не вийдуть навстріч каральній експедицїі, не врятують Заліси від розправи, бо карателі вже тут, і тепер чи й жива душа лишиться, чи й кілок останній не зотліє; Раух не повідомив дати, обійшли Рауха, не буде тепер села, і йому, Поліводі, тепер тут нічого робити буде, нидітиме його старість по світах, невпокоєна, і настрашеної поваги за врятоване село не буде, і тепер, коли хто й залишиться, спалять, заб’ють, заріжуть старосту, – і, чого доброго, ще й розстріляють разом із народом. Аякже – староста, а от довів село до загибелі.
Усе ж, пересиливши млосну слабкість у ногах, Андріян Никонович підійшов до легкової автомашини з відкинутим брезентовим сірим верхом, де, чомусь помітив, темними плямками розпливлись краплі роси і кілька чоловік сиділи так, ніби спеціально чекали на нього; одразу вгадав найвище начальство, хоч воно було і в цивільному, та неважко було вирізнити його з-поміж водія, охоронців та ще двох невідомих, яких, по очах видно, привезли сюди прикінчити.
– Староста села Заліси Полівода, – відрекомендувався, стежачи, щоб у голосі не прорвався страх, збентеження, щоб голос мимоволі не зробився масним, підлабузницьким, – що заробив, те й отримаєш, чого ж тепер пищати?
Зельбсманн спокійно глянув на нього знизу, в очі глянув, і Полівода нічого не прочитав у його погляді, тільки спокій, але спокій жодним робом не прояснював становища.
– Добре, що ви староста, – мовив по тому Зельбсманн, застібаючи верхній ґудзик на плащі; подумав мить і знов повернувся до Поліводи:
– Догадуєтесь, чого ми прибули?
– Та вже ж, – мимоволі зітхнув Андріян Никонович, – догадатись неважко.
– Шкода?
– Ми люди підневільні, – ще раз зітхнув Андріян Никонович, – як накажете, вам видніше.
– Ну, нам згори не так і видно, вам тут, на місці, видніше, – ще ширше посміхнувся Зельбсманн.
Тоді Андріян Никонович, не поспішаючи, намагаючись говорити рівно, виклав свій план, як вони хотіли зробити, виклав, не обмовивши Рауха, так, наче й не визначав, що краще, а що гірше, тільки факти виклав – отак думали зробити – і передав списки.
– Хвалю, – сказав Зельбсманн, прогорнувши списки, – цілком пристойний план. Якби в усіх селах додумались так робити, менше б клопоту було. І крові. Для відсталих регіонів кругова порука – найкращий метод. Чуєте, Михайлич? – Зельбсманн повернувся до тих двох, тоді й Полівода туди глянув і впізнав Володьку Михайлича, довго він огинався в сорок

читати