Завантажити

– У вас є дозвіл ходити вночі?
– Немає. Я прослизну.
– Усе одно. Стріляють без попередження. Мало що... Чуєте?
Він підійшов і сів навпроти неї, дуже близько.
– Мені треба йти, Віє.
– Куди?
Він усе зробив. Мавр зробив свою справу. Микола узяв Віїні руки і заховав у долонях обличчя.
– Скільки вам років?
– Двадцять три.
– Я старша за вас.
Дзюркотіла вода. Вони забули закрутити кран.

...Хлопці сиділи і лежали де заманеться, і німецька форма досить пом’ялась, а нема нічого гидкішого, як зім’ята бруднувато-зелена німецька форма.
– Все в порядку? Ти відпустив її?
– Все в порядку... Зараз обговоримо план дій.
– Поїсти б.
– Я принесу дещо.
– Хріново помирати фріцем, – сказав хтось, – посунься, Бах, я примірю каску.
– Досить тобі.
Щоб кітелі розправились, їх трохи побризкали водою і довго обтягували поли. Почистили чоботи, застебнули всі ґудзики, а каски на головах хлопців були завеликі, висіли над очима, як металеві стріхи.
Вони вишикувались, як звичайне відділення вимуштруваних і дисциплінованих німецьких солдатів. І Микола став їхнім командиром, одягши кітель піхотного лейтенанта. А галіфе було в нього з комплекту польової офіцерської форми, звичайне галіфе.
– Усім зрозуміло, на що йдемо? Усі за? Одноголосно. Якщо вцілять у мене, команду приймає на себе той, хто першим помітить, що мене немає. І все по плану. Вперед!

З вікна комендатури Микола бачив площу, а по ній бігли хлопці до під’їзду будинку навпроти, скажена стрільба спалахнула раптово, наче краплі швидкого дощу забарабанили по бляшаних дахах. Хтось упав, його підхопили, зникли в кам’яному роті під’їзду.
Микола з-за якогось виступу вистрілив кілька разів і кинувся через дорогу, а двоє прикривали його з під’їзду, хтось обличчям униз лежав під стіною, мертвий.
І коли вже був на задвірках, то побачив, що хоча справа вдалася завдяки раптовості нападу, вони не змогли відірватися від переслідувачів бодай на хвилину, і в під’їзді вже з’явилася погоня – кроків за двадцять. Поруч із ним тиснувся до стіни Вася – вони залишились в ар’єргарді.
Кулі чмокнули в стіну, і на голови посипалася пилюка. Микола кинув приклад до плеча і чітко, наче на тренуванні, вразив чотири фігури в під’їзді. Ті й справді звалилися, як мішені, і тільки четвертий спочатку кинувся на стіну, а потім відлетів назад, мовби м’ячик.
– Біжи! І до ріки...
Вася вискочив на сусіднє подвір’я, і стрільба та вибухи гранат тепер ніби гриміли далеко, а німці в цьому дворі були не розгарячені боєм, а заклопотані, вони ще не пірнули в бойовисько. Поки Вася закидав їх гранатами і розстрілював майже в упор, вони так і не встигли вийти із цього стану, і відчай допоміг Васі прорватися. Він перестрибнув через стіну, яка виявилася довгою і високою, ще й зі слідами старого вапна. Він побіг попід стіною, а за ним по стіні кинулися вслід кулі й догнали.
Ну, звичайно, вони розуміють, що сталося, звичайно, начальство за роззявкуватість не погладить по голівці, і тому німці пертимуть на костьол, як божевільні, бо ззаду їх підганятимуть люди, яким випало або вмерти на площі перед костьолом, або бути потім розстріляними своїми!
І кулеметник не міг відірватися від гашетки бодай на мить, німці бігли площею, в Алекса було зручне місце, вузеньке вікно-бійниця, він бачив німців трохи згори та бив, бив, не відриваючись, бо ніколи не бачив такої атаки, і добре, що він додумався з’єднати кілька стрічок докупи.
Нижче, під ним, примостився інший боєць, але стріляв він у протилежний бік, уздовж вулиці, що круто опускалася до площі, і йому здавалося, що німці біжать повітрям...
Бах зумів вилізти вище за всіх, і в нього була своя вуличка, а німці були, мабуть, далеко, ще не зрозуміли, що сталося, і Бах швидко загнав їх у мертвий простір, під будинки.
З четвертого боку до костьолу майже впритул підходили будинки, німці бігли по дахах, але їхня атака швидко захолола, бо по дахах бігти важко, потрібна обережність, а обережність – повільність, і їх позбивали звідти.
І над усім витала пилюга.
Кругова короткочасна оборона була запланована і раніше, вона себе виправдала, але німці, стрибаючи через трупи своїх, увірвалися у двері, люди, сховані за колонами, зустріли їх кинджальним огнем, загриміли гранати, і за якусь мить усе обірвалося так само раптово, як і почалось...
Кулеметник повільно зсовувався із свого місця, чіпляючись за карнизи, і в очах у нього світилася сльоза, зовсім не від болю, бо біль уже відійшов, залишився на цьому світі. Він повільно зсовувався і тихо цілував зброю, свої руки, а тоді зірвався і впав на трупи чужинців.
Тиша тисла на живих, і вони зітхнули полегшено, почувши, що іржаво скрипить щось, розгойдуючись на цвяху, кам’яний бог упав на трупи, а за ним упала його рука з хрестом, бо була вона легша і долетіла донизу трохи пізніше, точніше, то був хрест із прибитою до нього рукою; і посічені кулями та осколками святі так і не зуміли додивитися крізь дим, чи звільнився

читати