Завантажити

Ісус від хреста навіки, чи ні. На вцілілих лавах сиділи мертві.
А Атанас почав наповнювати магазин патронами, у нього гарна позиція – у глибині приміщення навпроти дверей, там, де ксьондз правив службу. Заспокійливо дзеленчали патрони в Атанаса, такий то був приємний звук, що, коли звідкись спіднизу з’явився Микола і крикнув: усі живі – за мною! – нікому це не здалося неприродним.
А Микола помітив, що люди його за ці кілька хвилин не тільки відбили всі атаки, а й устигли скинути німецькі кітелі, щоб залишитися у своєму, хоча й без знаків розрізнення. Микола не мав часу скинути свого.
– Атанас, одну хвилину і завалюй вхід!
Але в дверях з’явилися німці, і знов треба було стріляти.
– Атанас, через півхвилини!
– Єсть!
Костьол уже був не Миколин. Микола тільки поклав Атанасу руку на плече, затримався.
– Щасливо...

Знову вода... У темряві каналізаційних ходів. Вони збурили воду, вона хлюпала об чоботи, а від стін уже чомусь відкочувалась, не хлюпочучи. І запах...
– Не провалитися б...
– Швидше!
– Тихо!..
Далеко попереду хворобливо-жовті очиці кишенькових ліхтариків. І відблиски на важких плитах підземелля.
– До стін!
Ліхтарики наблизились. Десь далеко гримнув вибух. Звуку не було, тільки струс.
– У чому справа?
– Атанас завалив хід.
– Ні, звідки тут німці?
– З того світу... Також вивчали архітектуру.
– Тихо! Гранати, стріляти вздовж стін.
У підземеллі дзвінка луна. Та ще коли не бачиш, куди впала твоя граната. Ти її кидав у темряві. Десь звідти і йде луна.
– Вперед! – а може, й не було цієї команди, але всі розуміли, що треба бігти, і тільки вперед. І прорватися. І в них було краще становище: вони перші напали, а ще були трупи німців, з-за яких можна вести вогонь, і в підземному ході важко промахнутися.
Попереду з’явився сірий півтон дня. Таке світло буває в похмурі ранки. Там був люк. І фігурки у тьмяному світлі. Фігурки розтали під вогнем.
– Чеслав, тримати люк дві хвилини. Почекаєш Атанаса. Дві хвилини... – Микола зігнувся.
– Тебе зачепило? – запитав Чеслав і збив першого німця, що просунувся вниз. Спокійний він, Чеслав, а він, Микола, дешевий командир, можна було просто вказати Неславу на люк, а не наказувати.
– Так, – сказав Микола, і його підтримали двоє. Отож, їх четверо. Він не помітив тоді, скільки влізло в підземелля. – Чого стали? Допоможіть мені...
І вже з темряви Чеслав почув: «Ні, краще несіть! Бігом!» Але Чеславу ніколи було дослухатися, німці лізли в підземелля ланцюжком, і він збивав їх одиночними всіх підряд. Під люком росла гірка, а вони все лізуть, і там, нагорі, лунає команда: «Нінав! Нінав! Вниз! Вниз!..»
Потім у Чеслава закінчилися патрони, він глянув на годинник, кинув у люк гранату і побіг. Вибух гримнув уже за спиною.
– Ну, все, – сказав Микола, – допоможіть піднятися вище.
Він тримався за живіт. Світло після темряви його не вразило. Мабуть, від болю.
– Що ти задумав? – запитав боєць.
– Командир уже зірвав міст. Візьми папку, поспішайте, вам ще пливти.
Папка лежала під кітелем, і виявилось, що вона в крові, і Микола одразу подумав, що погано, коли куля пробила документи, але заспокоївся, бо папка лише замастилася в кров від рани. Він витер її об кітель, а кітель зняв.
Микола віддав папку і, доки тривала пауза, влаштовувався біля вікна, з якого видно було кінець вулиці. Там мали появитися німці.
– Гарно ми все це провернули, – сказав боєць.
– Так, – відповів Микола, – дай сірники. Зникайте.
Він залишився один біля вікна. Витяг пачку сигарет, закурив і поклав пачку назад у нагрудну кишеню гімнастерки. Внизу застукали кроки. Стіна була провалена, Микола побачив у проломі шматок ріки і Чеслава. Чеслав зірвав із себе одежу і зник у хвилях. Холодно, подумав Микола.
Німці приїхали на мотоциклах.
Микола ніби дивився на себе збоку, поступово віддаляючись.
Пострілів не чути, тільки летять гільзи. Ось він бачить уже водоочисну станцію, а людина зникла, сховалась у розвалених стінах.

Погляд охоплював усе ширшу панораму, і скоро в неї увійшло місто, тихе і нерозвалене, і, коли придивитися, можна бачити дві гострі вежі костьолу. Але то вже з висоти пташиного польоту.

– Усе, – спокійно, на несподіваному переході настрою сказав Невидимець і відкрив очі. Погляд його вже не блукав у безвісті, поглинаючи простори й розчиняючись у них, погляд тепер належав тільки йому, Невидимцю, Миколі Варавці, лейтенанту-прикордоннику, неодруженому, пораненому, полоненому. – Все. Можна підписувати протокол.
Круті краплі поту рясніли в нього на обличчі, і дід обережно витирав їх.
– Не доживе до світанку, – тихо сказав він. Але Невидимець почув.
– Доживу, – і ледь-ледь, для підтвердження, схитнув головою. – Я ж по другому разу живу, мені довгий вік відміряно. Треба тільки сили берегти. Спати, спати.
І Микола й справді чи то заснув, чи знепритомнів, але, мабуть-таки, заснув, непомітно, як це буває в дітей, що набігалися за

читати