Завантажити

посередників, кажу, а закони до ваших бажань чесних підлаштувати, а які не годяться, то й скасувати разом із беззаконням. Тут і тихо враз стало. Тільки переглянулись. Зиркнули на мене й очі потупили. Тут же поліцай і забрав мене. Доки суд та діло, незчувся, як у Березі Картузькій опинився. Два роки дали. Трохи не досидів: червоні прийшли й звільнили. А здоров’я таки добре підупало в тій Березі. Довго оклигував, вигрівався, викашлювався. Добре тепер, хоч діти підросли, поміч велика. Старші хлопці в армію пішли, дівчата заміж – одразу троє, ждали, доки вернусь із криміналу.
А тут і сарана гітлерівська налетіла. Беристяни довго обминали – глушина, болота, а там зима вдарила, то снігом так дороги закидало, що ні проїхать ні пройти, а весною вода, багнюка, а влітку вже й партизани об’явились, і ви ось... Поліційний пост, правда, повсякчас був, але вони не дуже хвіст розпушували, боялись. Замкнуться в школі, нап’ються до безтями, аби до ранку забутись. Я все думав: які ж то вони, нинішні німчики? Ну, вони й заїхали оце недавно, за бульбою. Так вийшло, що одна компанія в мене всілась обідати. Не встигла стара й подати що-небудь, як вони, мов пси бездомні, занишпорили по кутках – не довіряли. Один у піч поліз, той сало пре з сіней, інший яйця з-під курей тягне, по миснику шарудять, хліб шукають, цибулю, а на нас покрикують: бістро! бістро! – наче то ми не встигаємо на стіл подавать. Що ж, мовчимо, під чобіт утрапив – не вертись, може, не роздавлять. Сіли, поліцай прибіг, приніс самогонку. П’ють, сміються, ґелґочуть. Потім чую – лусь! За столом! – і регіт; я не зрозумів одразу, що там. Лусь, лусь, регіт – і засмерділо. І сміються. Аж поліцаєві невдобно. Чоловіче, як тхори! Я мовчки пішов із хати, сім’я за мною, а ноги в мене мов кам’яні зробились, світла не бачу.
Дві ночі в корови в хліві ночували, хату навстіж розчинивши, щоб провітрювалась, стара хотіла до попа бігти, аби святою водою побризкав; два дні минулось, а на поріг не можу ступить, верне мене, не жилець я у своїй хаті. Зібрав тоді сім’ю, чую, що треба діяти щось... Господь, кажу, всякій тварі місце вділив на суші, й на воді, і в піднебессі, навіть тхорам, так положено значить. А цих сатана з пекла випустив, кочегари сірчані, вовкулаки. Отож слухайте: я не дужий зброю до рук брати, а задарма хліба ніколи не їв, щоб де тягарем бути, сам уже собі раду дам, а вам, Тихоне, Федоте, Явдохо, Прісько, одна дорога стелеться – до лісу в партизани, і шануйтесь там мені, а ти, стара, бери Семена, корову, птицю, й переходь до куми – з хазяйством вона прийме...
Замок у дверях клацнув лунко й несподівано, двері розчахнулися без знайомого іржавого скрипу, рвучко так розчинилися, аж вітром війнуло по камері, і кілька чоловік у чорному ввірвалися всередину, одразу зорієнтувалися, хто де лежить, кинулись по двоє на кожного вивірено, завчено, ніхто й зрухнутися не встиг, і за мить Андрій Савосюк, Володимир Михайлич, Йосип Христюк стояли один за одним, закуті в наручники, а Миколу Варавку в наручники не брали, його з обох боків тримали за пояс. І все те без єдиного слова, мов у моторошному сні з привидами; чужа воля, проти якої, як і уві сні, нічого не вдієш, прагла підняти людину, як пилюку вітер, і жбурнути куди заманеться; але Михайлич десятим чуттям відчув, що це ще не його час, і треба зціпити зуби і діждатися свого; дід, теж вивільнюючись із полону кошмарного сну, мари цієї, зітхнув так, щоб і самому почути зітхання й інші почули, щоб те зітхання поштовхом стало, після чого вже чоловік стежить за собою, навіть одірвавшись од землі в коловерті. Не тяжко й не розпачливо зітхнув, – а так, наче скінчив один шлях і починав другий, Йосип виду не подав, але напружився весь, зібрався; Микола ж повис на руках конвоїрів, тільки шепнув у простір: сили, побережім сили, хай несуть; і Михайлич зрозумів, що Невидимець таки й справді вирішив зберегти краплю сил, не хоче йти ногами, хай поволочать його.
І вже загриміли каблуки по німих коридорах тюрми невблаганно, в такт, у ногу, карбуючи крок, – бам-бам-бам, особливо на металевих сходах, коли спускалися з поверхів, наче молоти в гігантському годиннику били. Однак тільки спочатку. Дід не встигав за конвоїрами; щоб не тягнути старого, змушені були підладитись під його крок, бити ж, кричати, штурхати не стали, були загіпнотизовані власним кам’яним поступом, тож криком боялися порушити величну атмосферу насилля, за краще вирішили спинити хід; Михайлич на мить зупинився, щоб збити ритм, і збив; Невидимця волоком тягли, тільки ботинки не в лад постукували; а Йосип зненацька – пішов, пританцьовуючи, вибиваючи якусь небачену чечітку, шкода, що сходи металеві скоро закінчились.
У самому кінці, виходячи уже в тюремний двір, конвоїри дали волю почуттям, й одразу з них злетіли гіпсові маски фатуму, стали звичайними служивими, знервованими, метушливими; Михайлич мимохіть, у світлі фар, помітив, що в того, що зліва, смикається маленький шрам під оком, навіть три їх було, паралельних, достоту жінка шмаргонула нігтями; а в того,

читати