Завантажити

день. Він мовби злився зі стіною, тою прямовисною постіллю, і ув’язнені, боячись порушити цей сон, від якого повівало нетутешнім холодком і водночас віяло спокоєм, не стали влаштовувати пораненого зручно на матраці.
– ...Я давно німця знаю, – говорив Андрій Савосюк. Невидимець та Йосип спали, а вони з Михайличем сиділи на одному матраці під заґратованим вікном і розмовляли. Не тому не спали, що одна постіль вузенька на двох була – четвертому забули чи не знайшли за потрібне видати, – а просто вже наступило 23 вересня 1942 року, день каральної операції. – Ще з чотирнадцятого, коли з ним уперше завелися. Підстаркуватим парубком був, як потягли на ту війну, ні жінки, ні діток. А все – по глупоті моїй, де ж видано, щоб чоловік у двадцять вісім літ без сім’ї нидів? Жалкую тепер – скільки б то діток по світу пішло... Як подумаю часом, скільки людей чоловік у собі носить – диво бере. А в мене ж як вийшло? Я не до гульок замолоду вдався, а до віри. Аж дивно: люди під старість Бога шукають, заспокоєння, злагоди, чистими хочуть стати й невинними, як янголи чи діти, ніби десь нове життя почнеться, без обману і розбрату, а я замолоду того шукав, зараз тільки дивуюсь та за звичкою Бога згадую, хоч Бог, може, і є, та не до кожного з нас його руки доходять. А тоді на мене мов мара найшла. Подивлюсь кругом – один хоче відхопити собі шмат побільше, над сусідом стати, возгордитись, Богом на землі бути, а хто спину гне – не ремствує, так, мовляв, і треба. А невтямки їм, що кожному відміряно шмат поля, а чи багатим помреш, чи бідним, судьба не запитає, вхопить костомаха... То навіщо ж стільки зла плодить, коли однаково землею станемо і новий колос попнеться до сонця, святий і безвинний, аби інший уже люд годувати, думав я, навіщо ж стільки зла плодить, скоро ж і душі бур’яном поростуть, звірми ж отак станемо, а тоді й гряне суд небесний. Як жито, бути треба, до сонця тягнуться, сусіда не затінювати. Тоді й жнива за радість будуть. Таке... Швидко так я виділився поміж молодих, наче аж шанувати в селі мене стали, мало не святим прозвали, і без насмішки, бо народ і на цьому світі хоче бачити краще. Кликали мене духоборці до Сибіру – вони саме тоді зірвалися в путь, – щоб там у диких і незайманих краях почати життя в чистоті й без скверни, та я відмовився: лісами од того, що в душі, не одгородишся. І залишився дома. Робив, як рідня, усе робив, у багачі не пнувся, аби голод угамувати, та на більше й не стачало наших рук. Не встрявав тільки в суєту і не женився; і не те щоб плотських, грішних утіх боявся, а не знав, чи є в мені така сила, щоб дітей од суєти вберегти, бо ж не в пустелі живемо. Гарно так живу, років не помічаю, як плинуть, наче я завжди був! А тут і війна грянула, а вона й не питала моїх дум, ще тільки легенько дихнула, а вже одірвала од землі, понесла, як бадилину суху, в окопи кинула. Я по німцю не стріляв. Сиджу в окопі та над головами їхніми кулі посилаю; чи ж винні вони, силою під ружжо поставлені? Скоро і в полон потрапив. Не терзали мене, як інших, сумніви, не гризли докори, не душило сумління, додому не рвався – моя душа була зі мною. Й товариство розраджував, хто слухав. За зиму весь табір вимер, жменька зосталась. Германці побачили, що таке діло, та й роздали нас бауерам у найми – весна йшла. Очухався трохи і за плуг, за борони, за косу. Хазяїн мені не вредний трапився, зі мною в полі від темна до темна, за одним столом їли. Куди ж було йти? Війни, революції кругом. Бауер полюбив мене, видно, звик, навіть хотів на вдовиці-родичці женити, і я вже за малим не згодився, та саме затихло трохи, і подумав я, що там, на Волині, може, батька-матір нікому догодувать, і пішов помалу додому. А тут же, як і раніше, тільки народ ще дикішим зробився, мов у кожному звір прокидається, то пана спалять, то поліцая приб’ють, то поліцаї кого зрешетять. Батько помер, брати вигибли. Мати стара лишилася. Узяв я братову, наймолодшого, з дітками, та й живу, і своїх п’ятеро до війни вродило. Таке, знацця... Даю у себе лад, беристяни приходять за розрадою. Чоловіче, скажу, правда їдна над нами, що я, що ти перед нею – однаково, не на мене звіряйся, на неї, на правду. Дійшло до того, що стало село просить мене за солтиса буть. Тільки тебе й хочемо, кажуть люди, ціла сходка зібралась. Зняв шапку й мовлю, беристянам блага побажавши: кланяюсь вам низенько, людочки, та не можу... Ось між вами й Богом стоїть піп посередником, а чи спізнали ви Бога, радість і братство з ним? Чи не достойні, думаєте, грішні? З Богом, кажу, без посередників мову слід вести. А ви ж мене хочете посередником між собою і законом. Те ж саме, що і з попом виходить. «Та ні, Андрію, – кричать, – ви до серця дуже не беріть, ви лупіть з нас ті шкури, що по закону положено, аякже, але ми знаємо, що ви їх для себе дерти не будете, й кулака під ніс, хто не заслужив, не тицятимете, і дівчат наших портить не будете. Вас хочемо!» Люди добрі, кажу ще раз, а чи не краще нам без посередників обходиться, бо ж чоловік сьогодні є, а завтра, дивись, уже й відспівали; без

читати