Завантажити

дитячих іграшок, або точніше склад його, бо іграшок було навалено страшенну кількість. Вони сиділи, висіли, лежали, стояли. Розсунувши олов’яних солдатиків і ляльки, Командир поклав на підлогу карту.
(Хлопці тим часом назбирали музичних інструментів: барабан, сурму, піаніно, гітару гармошку – усе мініатюрне).
– Це тут, – продовжував доповідати Микола, – очисна станція XIX століття.
– А якщо вона завалена так, що й не вибраться?
– Я оглянув.
– А костьол?
– Перевірю.
– Дивись. Далі.
– Комісія працює сьогодні. О вісімнадцятій – бенкет. О першій ночі можна рушати.
– Коли вони збираються їхати?
– Не знаю. Не раніше, ніж завтра. Я уточню, – Микола схилився над картою. – А тут міст. По ньому вони кинуться за нами в погоню, його треба зірвати.
– У цілому прийнято. Про деталі окремо. Хто вона, ця Вія?
– Баба.
– Ну, й ну.
Хлопці сидять одним рядом і грають. Над ними висить дитяча зброя.

Жовтий кружечок світла зупинився на дверній ручці, рука спробувала відчинити двері, а голос прошепотів:
– Дайте щось гостре. Двері зі скрипом відчинилися після довгих маніпуляцій.
– Розміщуйтесь. І щоб тихо. Моя стінка зліва. Микола освітлював собі шлях сірниками. Менше морочився з замком, бо мав ключ. Він зайшов, навпомацки зачинив двері і знову ж таки за допомогою сірника знайшов свічку. У прихожій не було ніяких меблів, тільки вішалка. Ще кімната, там було велике вікно, щільно завішене темною тканиною. Двоє старовинних крісел, тахта, шафа, буфет, етажерка, три однакових стільці, на підлозі витертий килим, жодного портрета, круглий стіл, зовсім непримітний. Годинник у футлярі на стіні – він стояв. Микола підвів стрілки, ключа не було, щоб завести, він скористався кишеньковим ножем. І через кілька хвилин годинник відбив дев’яту, і в кімнату влетіла задихана Вія.
– Чому ви не замкнули двері?
– Забув. Та я теж прийшов щойно. За вами погоні не було?
Вія знімала плащ.
– Ні, я вискочила непоміченою. І зараз хочу міцного чаю. Будемо пити чай?
– Приймаю як керівництво до дії. Де кухня?
– Там темно, все розвалено. – Вона вже пов’язала коротенький фартушок у горошок. – У мене все тут, я сама.
Микола одразу, ще коли зайшов, звернув увагу на те, що у вітальні є кран і раковина, вмонтовані не так давно, може, вже за Віїного мешкання.
– Ви знаєте, чому ми програємо війну? – запитав Микола, поки дзюркотіла вода.
Вія виймала з сумки якісь продукти і ставила на стіл. У квартирах, у які рідко заглядають, різко дзвенить посуд.
– Чому? – Вія різала ковбасу на тарілці, і ніж стрибав на фарфорі.
– Тому, що начальство наче хоче одночасно воювати і веселитися. Червоним нічого не варто украсти зараз якогось дядю з Берліна, члена цієї комісії, чи не так?
Вія діставала чашки з буфета, присівши навпочіпки.
– Уночі там, окрім охорони, чергує рота солдатів. Микола підійшов до етажерки, поглянув на корінці книг. Бездумно провів рукою по корінцях.
– Ви і зараз знаходите час читати. Архітектура... Усі букіністичні, так? Ви хотіли бути архітектором?
– Ні, мистецтвознавцем.
– До речі, і комендатура розташована в якомусь історичному, з погляду мистецтва, будинкові? Я взагалі – невіглас...
– Так, сімнадцяте століття. Будував Тадеуш Лещинський, знаменитість. – Вія підійшла до нього.
– Архітектори звертають увагу тільки на зовнішній вигляд будівлі?
– Ні, чого ж. Найчастіше в першу чергу думають про зручне розташування внутрішніх приміщень. Ви не заходили в комендатуру? Перший поверх був колись за танцювальну залу, підлога майже дзеркальна. Коли входиш, складається враження, що стіни, стеля висять у повітрі, так чіткість ліній окреслює простір. Тут (Вія поставила на стіл чашку) колона. І дуже широкі сходи на другий поверх. Вище сходи звужуються. Наче рейки, що сходяться десь удалині. Ось тут, зліва, сходи підступають до стіни, а справа ніби тонуть у паркеті. Тут же, справа, у глибині, були будуари, гральні кімнати, буфет, їдальня. Зараз там солдати охорони, зв’язок та інше...
– Князі жили на другому поверсі?
– Так. Там сім великих секцій, що в свою чергу розподіляються на кімнати менші.
– Вас там і не знайдеш.
– Я якраз навпроти цієї колони.
– Так вона ж кругла!
– Ось тут, – Вія засміялась.
– Я б там повісив табличку, щоб усі бачили, де працює красива дівчина.
– Там на всіх дверях таблички, окрім секретного відділу. Але вас без спеціального дозволу не пустять зараз навіть у приміщення. Ой, чайник вже давно кипить!..
– Так, звичайно...
Вони сіли за стіл.

Уже досить довго вони мовчали, зі столу вже зник посуд, у кімнаті стало затишно, Вія сиділа і ніби щезла в тиші, а Микола ходив із кутка в куток.
– Ви завтра зайняті?
– До обіду – ні, тобто до двох годин.
– Потім знову бенкет?
– Ні, робота. Комісія поїде о сімнадцятій. Більше свят не буде.
– Значить, я їм зобов’язаний тим, що ви так багато часу віддали мені? Мені пора, мабуть, іти, – сказав Микола.

читати