Завантажити

Снайпер, – сказав новоприбулий, не підводячи голови. – А так би вони дідька лисого взяли мене живим. Обезручив, гад. Тепер кінець. І ногами не дістану оту наволоч – тіло рівноваги не тримає.
– Били? – спитав Йосип.
– Для чого? – нарешті четвертий подивився на них. – Що мав сказати, я сказав, а більше й сам не знаю.
– Як? – не зрозумів Михайлич.
– Отак і сказав, що питали. Плювати мені на них. Я один, зовсім вільний. Загін поліг, хто залишився, далеко вже. Плюнув і сказав: я офіцер Червоної Армії. Командував загоном із двадцяти чоловік. Більше року давали їм дрозда по всій Білорусії, ніде не затримуючись на місці. Хлопці мої – бійці регулярної армії, з оточенців, добре навчені й натреновані. Мобільні. Годувалися й обмундировувалися за рахунок рейху. Про бойові операції розповів із задоволенням – список солідний. Звичайно, ніяких прізвищ. Та вони їм уже й ні до чого. Сказав тільки, що в народі мене прозвали Невидимцем.
– Невидимцем? – перепитав Михайлич.
– Невидимець, це найпопулярніше. А ще по-всякому, ніхто ж мене не бачив...
– Я чув про вас багато, – мовив Михайлич. – Невидимець? Навіщо ж дали їм привід порадіти, назвавши себе? Галасуватимуть на всіх перехрестях: от і невловимого Невидимця піймали...
– Яка там радість? Промовчать, ми їм доброї солі на хвіст насипали, до тисячі солдатів за рік, не рахуючи техніки... І тепер десяток нових Невидимців з’явиться, такий закон. Чого ради я мав ховатися, перед ким?
– Ви сядьте, – сказав Михайлич, – стояти важко. Йосипе, допоможіть.
Удвох із Христюком вони підвели Невидимця до стіни, посадили, підтримуючи йому руки, щоб не завдати болю, обережно розвели їх у сторони, щоб зручно було сидіти.
– Недовго мені вже, – осміхнувся четвертий. – Ви як сюди потрапили?
– По-дурному, – спохмурнів Михайлич. – Я – по-дурному.
– Ясно... По-розумному сюди не потрапляють.
Після довгої паузи Невидимець запитав:
– Комуністи є поміж вас?
– Є – озвався дід і кивнув на Михайлича. – Ось він. Комісар партизанського загону імені Щорса – товариш Володимир Михайлич.
– Справді?
– Що, вигляд не викликає довір’я?
– Авжеж, вигляд у вас надто вже пристойний. І пальцем не зачепили? Зельбсманн мастак на витівки...
– Не вірите?
– Я його бачив у Беристянах, із загоном. Це справді Михайлич, – втрутився дід, – вірте, вірте.
– Судячи з об’яв, що на стовпах висять, словесний портрет збігається з оригіналом. Де ж ваш загін?
– Боляче вам? – нахилився до в’язня Михайлич. – Може, води дать?
– Пусте. Ось був такий Невидимець... – Поранений несподівано вмовк і задумався.
– Душа повсякчас спокою шукає, – ворухнувся дід, – тільки не має ніколи нікого спокою. А як і впокоїться, то знов проситься назовні, до людей. Говори, сину, не мучся.
– Вік ваш солідний, наче б не личить брехати. Не ображайтесь, батьку, я до слова.
– Ти, сину, вже тільки перед Богом звітний. Людям, що мав, сказав. Та й ми також.
– Кому на Бога спертися можна, тому легше. А коли перед собою? Перед собою мізерним здаєшся... За що ж вас, батьку, до криміналу притягли?
– Довга пісня, сину. Літ моїх не стачить виспівать, – махнув рукою дід. – Але ж сюди сам добився.
– Добровільно?
– У нас тут справа особлива. Усі Михайличі, я – справжній і двоє підставних.
– Ясно... Самозванці. Що ж це дасть? Для чого такі подарунки? Щоб крик підняли: комісари в полон здаються?
– Але й побачать, що на цій землі кожен може бути Михайличем! – гукнув Йосип, що все з більшою цікавістю приглядавcя до Невидимця.
– Бачиш, синку, – сказав далі дід, – я в політиці не сильний, як от Філософ, живу, як Бог покладе, так уже на роду було написано. Я тут, значить, душа мене сюди привела... Не ждати ж на хуторі судного дня. А так хоч перед смертю скажу недолюдкам слово.
– Не пройме...
– Е, не кажи. Смерть – велика таїна. Перед тою таїною і звірі на мент нишкнуть. А ці... хоч і виду, може, не подадуть, а щось у них стрепенеться, – зітхнув дід.
– Це машина, батьку. Розчавить – і далі.
– Для чого ці розмови, коли ми тут? – втрутився Йосип. – Так треба було: для мене, для нього... На таке без сенсу не йдуть. Досить про це.
– Та добре... гріх вас розчаровувати. Мабуть, акції каральні готуються, а випорятувати зібрались, на себе взяти?
– Можна й так вважати, – зітхнув дід.
– Не печальтесь, батьку, – сказав раптом Невидимець, – ніхто не скаже, що дарма. Хіба вишкребок який, що не варився в цьому казані. Кине кісточки на рахівниці, дебет-кредит підбиваючи, й заднім числом проголосить: отак треба було! А не отак! Ви тут, батьку, й цим усе сказано, з нами. Хай бачать, гади, з ким завелись.
– Людочків скільки вигибне...
– Що ж можна чекати від фашиста? З народом воюють.
– Та як розрубати оцей вузол? – заходив по камері Михайлич. – Оцей вузол боротьби і заложництва?
– Вогонь. Вогонь з-за кожного куща – єдиний вихід, щоб зберегти народ. Диктувати свої умови.
– Я розумію. А в душі що робиться?
– Кріпись,

читати