Завантажити

народ думає. Люди гордість свою відчули після тридцять дев’ятого, удруге їх на коліна не поставиш.
– Ну от, бачиш.
– Та бачу. Та коли ця війна дітей між свої жорна втягує... Руки опускаються.
– Ворог тільки й чекає, щоб у нас руки опустилися. Бачиш, як сурмлять про свої перемоги. Не випадає нам на своїй землі ворога жахатись, що б там не було. Тут –хто кого. Народ піднявся. І старі, й малі. Горить і кров’ю сходить Білорусія. Ти промову товариша Сталіна про піднесення активності партизанського руху читав? От, значить, так і діяти. Тут уже народ своє слово скаже. Горить земля, і люди кров’ю сходять, але покажи, покажи мені щілину, куди можна сховати наш тил, партизанський, у цьому тилу, за спиною німецької армії, покажи мені щілину! Немає її, бо ми тут одне ціле зі старими, й дітьми, й ненародженими – одне ціле, розумієш, і щомиті від нас із тобою живі шматки відривають. По нас щомиті стріляють. І не ятри мені душу, бо я лихий! І сам тримайся – щоб очі не сльозились і мушку бачили на карабіні, чув?!
Коляда віддихнув і витер почервонілого лоба. Потому вже тихіше сказав:
– Робіть, що можете, це я від імені командування передаю, щоб берегти людей.
– Ясно...
– От. Вважай, у мене все.
– Як все, то все. До мене питання є?
– Військовополонені забрідають ще, утікачі?
– Уже рідко. Двоє хворих є, віддали на хутори. Оклигають – до вас направимо.
– Придивляйтесь тепер, можуть лазутчика з гестапо підсунути, перевіряйте якось.
– У душу не заглянеш. Ми ж не розвідка, не навчені. Як зможемо вже.
– В усякому разі, не поспішайте. Свої дорогу завжди знайдуть до своїх. Тут образ бути не може. Мужчин ще багато в селі?
– Та чимало. Мобілізувать же не встигли. Та що з них? Тільки й того, що якийсь десяток у польському війську служив, а решта не знає, за який кінець гвинтівку тримати. Добре у вас там, на Сході, вчення всякі проводили. А тут...
– Вимуштруєм. Дай строк. Було б бажання.
– Коли буде зона, мобілізуєм, та й по всьому, то так. Настрій же в людей є, це я тобі, як комуніст, кажу. Під німцем не хочуть.
– Ото й головне. Що ж, Артеме, мені, мабуть, пора. Я на Самари ще маю встигнути. По дорозі Височно, як там?
– Там спокійно. Хіба собаки обгавкають.
– Обмину собак.
– Ну, йди. Дати щось на дорогу?
– Не треба. Зайвий клопіт. Там нагодують.
– Йди, йди. Щасливо. Я не буду проводжати. Катря на подвір’ї. Зачекалася й змерзла досі. Прощай, чи що?
– До скорого, Артеме, до скорого. А не вдасться... Така доля.
– На тому світі однак зустрінемось.
– Не спіши туди. Усіх не переб’ють. Щасти вам, привіт хлопцям і дівчатам. Тримайте хвости пістолетом.
– Єсть тримати. Ну, бувай...
Вереснева ніч дихнула на Коляду холодком. Мить постояв на порозі сіней, вдивляючись у безмір густо всіяного зорями неба, звикаючи до темряви, прикрив очі, щоб темрява зробилася суцільною, а розплющивши їх, тихо свиснув. І тоді від груші відділилася темна постать, і Мишку вже добре було видно обриси дівочої фігури – йшла його Катерина, міцна, невисокого зросту, широка в талії. Він безшумно перетнув двір навстріч їй, обійняв Катерину за плечі, а вона сховала обличчя в нього на грудях. Треба було йти в Самари, а Катерина мов прикипіла до нього.
Тоді Коляда взяв двома долонями дівочу голову і, боячись зайву силу на допомогу кликати, підвів обличчя Катерини, обережно долаючи опір, обережно, але вперто, так, щоб можна було в очі глянути, і в темряві відчув, як вона дивиться благально, не зміг одразу сказати, що мусить іти, став цілувати сухими губами.
– Катю, Катю, – шепнув згодом, – не треба мене проводжати.
– Я й не буду. Щоб не зурочити, – нарешті почув її голос. – Я ж тебе ніколи не проводжала, тільки виглядаю щодня. А виглядинами не зурочиш.
– Не зурочиш, не зурочиш. Виглядай мене, я скоро прийду.
– Я хочу, щоб назавжди прийшов.
– Колись і прийду назавжди. Куди ж я подінусь? – Хіба ж тебе обминеш? Он ти яка зробилась, – навмисне грубувато пожартував Коляда, провівши долонями – згори-вниз – по дівочому стану. І Катерина засміялась і знов сховала обличчя в нього на грудях. – А хто винен? – підхопила. – Ти ж і винен. Уже третій місяць...
– Що?!
– Кажу ж, третій місяць пішов, як завагітніла.
– І батько з матір’ю знають? І Артем?
– Чом би й ні?
– Чого ж вони мені нічого не сказали? Це ж ти без чоловіка, у селі, не по закону?..
– Законів зараз немає, Мишку. А батько-мати знають, чия дитина. І Артем. Сказав тільки: гляди ж, бережи.
– Бережи... Усе буде добре. Ще весілля в загоні справимо, правда?
– Встигнемо, ще все встигнемо. Були б ми живі.
– Будемо. Я й за нього тепер, за двох, ні, за трьох буду, щоб швидше... Мені йти потрібно, Катю. Уже, мабуть, за північ.
– Йди, любий, іди. Справді вже на двадцять третє звернуло, я тепер кожний день рахую.
– Слухай Артема, Катю. Роби, що скаже, чуєш?!
– Чую, любий, не турбуйся. Дарма сказала, у тебе й так клопотів, а тут ще ми...
– Ні, молодець! Не

читати