Завантажити

що ти великий, була певна, я допоможу тобі чим зможу, піду працювати – я друкувати вмію, – щоб ти не відволікався, коханий. Ні, ні, це не жертва з мого боку, те, що твоє, – дороге мені, моє, я не страждатиму – хіба в ім’я благородної мети страждають? Я буду зовсім непомітною, твоїм anio?ym bia?ym1, я не поїду нікуди, Боже, і не треба ніякої мови вести про одруження, заспокой себе тим, що я вже одружена...
– Але ж... – і він заплутався. – Ось я краще... Сьорен К’єркегор писав: «Немало мужчин стали геніями, завдячуючи дівчині, немало мужчин стали героями, завдячуючи дівчині, немало мужчин стало поетами, завдячуючи дівчині; але хто в дійсності став генієм, героєм, поетом або святим, завдячуючи дівчині, яка стала його дружиною?.. Завдячуючи їй, він ставав тільки комерційним радником... генералом, батьком сімейства...» Розумієш...
– Прекрасно! – заплескала в долоні Зося. – Я буду тобі за таку дівчину!
– І ти будеш щасливою? – швидко запитав він, боячись, що Зося випередить його і запитає, чи зможе людство стати щасливим, дякуючи нещасливій долі двох людей, скористається цим софізмом, – бо коли є двоє нещасливих, значить, щасливе уже не все людство... – І ти будеш щасливою?
– Я буду найщасливішою! Адже якийсь промінчик твоєї слави зігріє і мене. Вибач, що я так... Я жінка, я тільки гімназію повну закінчила і не вмію до ладу красиво сказати.
– Зосенько, я зараз же сяду за стіл!..
– ...обідати, – сміялась Зося, – ти повинен мати сили, тут нікуди не подінешся: щоб жити, треба їсти. Бач, і я згадала латинську приказку, тільки забула, як звучить в оригіналі!
– Байдуже!.. Але не живемо, щоб їсти! І в мене вилетіло з голови, Зосенько... – І він, уже не боячись розбити цю прозору оболонку, – бо пальці його, кожний нерв їхній відчули пульс всесвіту, – простягнув до неї руки.
Зося так упорядкувала буття, що його течія з невмолимими порогами турбот зовсім не зачіпала Йосипа, він і не помітив, що воно котиться за встановленим розписом, як маленький відбиток загальної картини світу, вирізненого з хаосу. Навіть не задумався над цим, хоч тут було місце для проблем, – бо Йосипа тепер щодень чекав стос чистого паперу на столі, якраз посередині, а в лівому кутку того ж столу ріс такий же акуратний стосик паперу, вже списаного; anio? bia?y крила над ним розправив, узявши на себе клопоти малі й більші заради вселюдського щастя й власної радості; і так велося до 24 червня 1941 року, доки щось не порушилось у світі. Вибивши плечем ветхі двері, вбіг змилений Турпак все в тому ж чорному светрі під горло, але цього разу ще й із чорним пістолетом у правиці, а за Турпаком – як захекані пси, спітнілі, з розстебнутими комірами на однакових темно-зелених сорочках ще троє, і теж зі зброєю. Зося сиділа у щойно випрасуваному рожевому халатику й пила чай. Ледве встигла склянку поставити, щоб не випустити з несподіванки, як Турпак опинився позад неї, вхопив за волосся, а очі в нього бігали, мов загнані.
– А що, діждався? – крикнув Турпак, голос йому зірвався, вже якось розпачливо провищав: – Я казав тобі? Догрався з поганою полячкою? Ось тобі!
Йосип і пострілу не почув, тільки Зосина голова сіпнулася в Турпаковій руці, – той сахнувся, наче йому пальці обпекло, – і вже Зося сиділа, далеко відкинувши голову на спинку стільця, задивившись широко відкритими очима в якусь незбагненну далечінь.
– А що, дописався?! – крикнув Турпак, підскочив до столу і з нелюдською силою – стосик був уже чималий – шматував написане, аркушики метеликами полетіли кімнатою. Йосип безтямно стежив, як вони кружляли, падали, а деякі просякали кров’ю, що вузеньким струмочком бігла від стільця по жолобку у витертій підлозі до стіни. І в кімнаті вже нікого не було. Він так і не зміг переступити того струмочка, щось його виштовхнуло в місто, а там лютував погром, і таких, як Йосип, було багато, може, тому він і вцілів, безтямно блукаючи вулицями, ночуючи де доведеться, але згодом з’явилася потреба їсти, природа знов брала своє, хтось його пожалів і дав притулок, влаштував чорноробом в авторемонтні майстерні. Він не помічав плину часу – так ударила Зосина смерть.
– Треба боротися, – сказав йому якось пан Станіслав, який працював у цих же авторемонтних майстернях, може, слюсарем, може, електриком, а може, й електрослюсарем, і ця відверта, пряма пропозиція вивела його з заціпеніння, бо вимагала мислення.
– Хіба ви можете миритися бодай зі смертю коханої? – промовив Станіслав.
– Помста?
– Ні, боротьба, – уточнив Станіслав.
– Підпілля – це явки, схованка, стрільба з-за рогу, конспірація, обман. Неминуче використовуються методи ворога, а відтак хіба боротьба не втрачає свого смислу? І де тоді добро і зло?
– Ми не бухгалтери в історії, вона сама підіб’є потому здобутки і втрати. Але її треба рухати, історію.
– Підпілля – це меншість, порівняно з більшістю своїх же, які просто живуть. Я не можу брати на себе ще й чужу відповідальність. Вона порівну на всіх розподілена, так справедливо. А заради одного себе я не

читати