Завантажити

одне має поглинути інше...
– Ви вже програли, – знову перебив Христюк, – бо ми не в рівних умовах. Ви мене знищите, але не ви як особистість, а за допомогою тієї машини, що стоїть за вашою спиною: навіть коли ви особисто застрелите мене, відчуватимете власну неповноцінність: зробили діло, але чужим коштом. Я ж відрізаний від усього світу. Я зараз – це тільки я, мені втрачати нічого, окрім кайданів, як кажуть марксисти, а в мене й кайданів немає, я вільний, і буду вільний допоки вибиратиму, як діяти...
– Ну, добре, хай так. Я шаную переконання інших, бо коли існують вони, переконання інших, – то, очевидно, на голому місці не зросли, і їх треба враховувати у своїй роботі. Я ж теж, ви правильно підмітили, прагну залишатися самим собою, а це можливе за тієї умови, коли той світ, що я його сприймаю, гармоніює з моїми уявленнями. Тому ми з вами й розмовляємо тут, два «я», дві гармонії зі своїми світами, і я аж ніяк не програю, бо виходжу зі свого, для мене суттєвого.
– Цим ви ще раз підтверджуєте, – констатував Христюк, – що ми з вами не зійдемось. І, врешті, яке мені діло до того, чи ви залишитесь собою, чи програєте, коли я твердо знаю, що зі мною буде так, як захочу того я?
– Ніхто не хоче програвати, тому нам і доводиться вести цю розмову і перейти слід від загальних планів до конкретних реалій, щоб я все-таки щось записав до протоколу, хоч мені й усе ясно, але ж мусить бути ясно і законові, щоб мене коли не колеги, то нащадки не звинуватили в необ’єктивності.
– Цим ви тільки підтверджуєте, що ніякої об’єктивності бути не може.
– Я вже зрозумів, що на одній платформі ми не зійдемося. Тому, наскільки це вдасться, вестимемо мову на рівні буденної спекулятивної свідомості. Спробуємо без вибриків і викрутів.
– Спробуйте.
– Отож, post factum. Ви, Йосип Христюк, 1918 року народження, колишній студент Львівського університету, який ви демонстративно покинули, коли у вересні 1939 року прийшла Червона Армія...
– Чому це раптом демонстративно? Я покинув університет тому, що мені там уже не було чого робити.
– Коли б просто покинули, зараз би не перебивали мене, уточнюючи, чому саме ви залишили навчання.
– А коли б промовчав, то виходило б, що я і вас, і червоних ставлю в один ряд.
– Хіба не однаково?
– Авжеж. Якби було однаково, ви б не іронізували, приховуючи іронією своє безсилля.
– Сміх – зброя сильних.
– Так, але вони сміються нишком і над собою.
– Ми відхиляємось. А саме намітився деякий просвіт у словесних хмарах. Виходить, попри абсурдність світу, червоних, однак, точніше, комуністів, а ще точніше – їхню філософію, бо люди вас мало цікавлять, – чекайте, будьте вихованим і хоч раз не перебивайте! – ви все-таки якось вичленюєтесь з абсурду?
– Безперечно, бо їхня система світу рухома, бо вона підпорядкована діалектиці. Ваша ж система – це залізобетонна нерухома конструкція, що відняла в людини все і закрила шляхи, якими людина могла б повернутися до самої себе.
– Але ця система, дорогий мій, дає можливість жертвувати цілим заради частини. Коли зберегти частину, пожертвувавши цілим, то вона сама стане цілим.
– Затиснутим у залізобетонну конструкцію?
– Хоч би й так. І частина та виживе за будь-яких умов, керуючись залізними законами своїми. Ви ж, надто комуністи, урізноманітните, розіб’єте світ на стільки шматків, що він потоне в хаосі, тоді всім кінець.
– Або початок.
– Ах, облиште! – скривився Зельбсманн. – Дивуюся своєму терпінню.
– Ви не терпінню дивуєтеся. Ви не впевнені у своїй правоті і, говорячи зі мною, намагаєтеся підсвідомо переконати себе, що маєте рацію.
– Я знаю, що мені треба, не будемо про це.
– Безумовно, знаєте: винищити всіх, залишивши частину, еліту.
– Я вам аплодую. – Отож, ви, Христюк Йосип, пішли раптом по селах, як чернець-філософ, із проповіддю своїх поглядів, а я чув, що божих людей шанують у народі, і тому не дивуюсь, що вас добре приймали скрізь. Та, наші агенти, нічого не втямивши у вашому вченні, про всяк випадок вносили ваші одкровення у свої звіти, щоб ми тут, нагорі, розібрались. А прості смертні валом за вами валили: ще б пак, хоч не хліб обіцяли, не прихід червоних, але ж божий чоловік, хоч якесь полегшення, – натовп завжди прагне незрозумілих ідей для виправдання свого животіння. Ось бачите, скільки паперів назбиралося; дивуюся, як вас не пристрелили. Так що ж ви проповідували? Ну, просторікування про життя і спасіння я опускаю. Це не цікаво. Конкретно до справи: «Війна закінчиться тільки тоді, коли кожен уб’є її в самому собі». Пояснень ніяких, агентові освіта не дала можливості заглибитись у суть ваших проповідей. Давайте вже ви.
– Мені здалося, що ви вже зрозуміли оту саму суть. Коли кожен зробить усе, що може, ради закінчення війни, тоді саме питання про війну відпаде.
– Як же це зробити?
– Знищувати вас.
– Так. Є й про це: «Ворог, який прийшов до нас, заслуговує на смерть, і кожен має моральне право вбити його. Адже ворог знав, куди йшов, він сам собі

читати