Завантажити

співчуваючих... Продиктуєте списки Орлику й Окуню, тільки кожному окремо, двоє разом, то вже свідки, а ви мені ще знадобитесь після війни, адже так? Нам ще з вами жити й жити. А Окунь з Орликом уже знатимуть, що робити, їм службу справно треба нести, коли на щось сподіваються. Тільки прослідкуйте – ми, звичайно, попередимо, – щоб не грабували, знали міру. СС має взяти своє. І після СС має щось залишитись. Селянин повинен із чогось жити, правда ж? Так ми доведемо ще раз вірність великому рейху й Адольфу Гітлеру, підтвердимо, що власними силами здатні підтримувати порядок на цій благословенній землі! – виголосив Раух, підвівшись і миттєво, непомітно застебнувши кітель на всі ґудзики, і Полівода підхопився, благо, йому й застібати нічого не потрібно було, маринерка сиділа на ньому як влита.
От що таке політика, і навіть коли не ти визначаєш її, але розумієш, як крутяться коліщатка її, сам мимоволі стаєш коліщатком і розумієш, що й від тебе залежить якийсь рух у велетенській машині, і тебе бережуть і підмащують, щоб ти справно крутився! Мов на рахівниці фішки кинув Раух, а Полівода вже бачить кінечний результат. І вовки ситі, і кози цілі, а справу зроблено руками Окуня й Орлика, на них і визвіриться народ; коли шпортонуть кого вилами, невелика втрата, а ворон ворону ока не виклює.
– Ну, то я вже додому поїду, – пристойно витримавши паузу, сказав Полівода.
– Так-так, – киває Раух, – не близький світ, і дорога розбита, аби до десятої вечора добрались. Нічого, – сміється, – колись кам’яницю викладемо, ще автомобіля заведете.
– Е, – відмахується Полівода, – куди вже мені до автомобіля, нам, селянам, із конем спідручніше: і нивку об’їхати, і думати на возі легше, кінь знає, куди прямувати...
– Ну-ну, не прибіднюйтесь, – говорить Раух і проводжає Поліводу до самих дверей.
5.
Таке сказав Раух.
Під’їжджаючи вже в сутінках до Заліс, Андріян Никонович Полівода вперше в житті не відчув радості повернення додому, село видалося чорним і незнайомим, хоч староста знав у ньому всіх, починаючи з Оринчиного Омеляна, якому сьогодні другий тиждень пішов, і кінчаючи вісімдесятидворічним Карпуком Степаном, що вже стояв однією ногою в могилі, а другу ось-ось мав одірвати од землі; більше того, знав, у кого і як несуться кури, хто побив свою жінку і хто завтра пектиме хліб чи гнатиме самогон. Так думав Полівода. А заздрить мені може тільки той, хто не спізнав на собі тяжкого хреста влади, бо що ж легшого, як десь на гульках, впившись горілкою, кричати: старості гарно живеться! Спробував би сам, на другий день жижки б затрусилися, а якби прознав про таке, як оце насувається, хутенько побіг би до канави штани прати, де б і заздрість поділася. Язиком плескати – не діло робити.
Колеса м’яко чавили розгрузлу дорогу, вже принишклі оселі зачаїлися, прикриваючись темрявою, тишею, деревами; вулиця почалася, нікого не видно, й вогні ніде не світяться. Андріян, замислившись, попустив віжки, але коні, чи то стомлені дорогою, чи в догоду господареві, брели повагом, аж ніби намагалися обережно ставити копита, щоб не порскала грязюка й не плюскала вода, їх наче не манить затишок конюшні й торби з вівсом.
Ось тут живе Горнік Семен, а син його старший, Грицько, у партизанах, і Полівода знає, що він навідується інколи до старого, а той замість взяти коцюбу і відучити тинятися десь на чужині, не бійсь, ще й хліба-сала підкидає в ліс, одним мотузком зв’язані, а тепер от хай заскиглить Грицько у своєму лісі та лобом об стовбури погатить, коли дізнається, що сім’ї нема, а від хати купа попелу зосталася, – то прокляне і день, і час, коли в партизанку подався.
Знову Горніки й знову, одні, по-вуличному, Вінчальники, другі – Стручки, цим теж дешево не обійдеться: а ген прямо, а потім правіше, на хуторі, ще далі Горніки, Лапуцькі, тих обмине біда, зроду-віку самі по собі – пливуть собі із своїм хутором за течією, куди вітер подме. А спершу плутанини було – й не тільки з Горніками – аж смішно, та мало не до плачу дійшло. У селі жителів, вважай, три тисячі з половиною, а прізвищ, то чи й два десятки набереться: Поліводи, Корнелюки, Пащуки, Пищуки, Горніки, Ярощуки, Дордюки, Хабовці, Олексюки, Сахарчуки, Сидорчуки... Сам Бог переплутав, хто з якого кореня, і в селі, щоб знати, про якого Івана Трохимовича Пащука йде мова, бо їх чоловік п’ять, кожній родині прізвисько належить. То прізвищ ніколи й не згадують, а кажуть: це у Вовків, це в Лапуцьких, це в Криса; і коли німці ще в сорок першому, восени, дивилися списки, то, щоб вони не забили памороки собі отими безкінечними Корнелюками й Пащуками, староста проти кожного прізвища поставив прізвисько. А німці й сполошилися, за зброю стали хапатися, бо кличка в їхній уяві пов’язувалася з потаємним, із партизанами, з підпіллям; ледве пояснив Андріян Никонович, що Марфа Захарівна Корнелюк (Любиха) давно втратила розум, ще в першу імперіалістичну, а Митрофан Якович Сахарчук (Бадій) ніяк не може піти в ліс, бо йому чотири роки. Німці довго сміялися й показували один на одного пальцями,

читати