Завантажити

прийшли замість мене?
– Замість вас, товаришу Михайлич, по своїй волі. Що ж робити, коли німець на мирних зло зганяє? Війна... усіх накрила, ніхто не сховається. Як чума. Викосить народ, клята...
– Оживем, – глухо сказав Михайлич.
Он воно як повернулось. Недарма його в цю камеру кинув Зельбсманн, недарма. Прорахувався тільки, не знав, що Михайлич бачив діда. І весь його розрахунок полетів к чорту. Випадок, адже міг він і не бачити цього діда. Але ж бачив!
– Про які масові акції ви згадували? – порушив мовчанку Михайлич.
– Готуються вони одним ударом покінчити з партизанкою. Слухи такі ходять, що розстрілюватимуть і палитимуть. А есесман мені сказав, що мирних у першу чергу, щоб озлити народ проти партизанів. Скоро й почнеться, за день-два, казав той есесман. Що його робити, один бог відає, та мовчить...
І Михайлич не знав, не знав, що він, він може вдіяти, особисто, але так просто іти з життя не випадало. Залетіти б у майбутнє, років на тридцять, коли вляжеться буря й слідів не залишиться...
– Давайте хоч познайомимося, – сказав він.
– Андрій Савосюк, селянин із Беристян, – назвався старий.
– Йосип Христюк, недовчений студент зі Львова, – назвався Філософ.
4.
Про те, що залісців розстріляють, а самі Заліси спалять, натякнув сільському старості Андріяну Поліводі районний комендант Раух. Відтоді, як у травні партизани розгромили в Залісах постерунок, ціле літо минуло, а власті мов забули про село, і Полівода, або як його прозивали по-давньому – ще від Польщі перейшло – солтис, перебував у невизначеному становищі. З одного боку, село явно було під партизанським впливом і контролем, а з іншого – його, Поліводу, старосту, чомусь не займали, він і далі виконував свої, вони, правда, стали тепер дещо невизначеними, функції: хоч комендатура і не вимагала, складав відомості, скільки кожна сім’я намолотила збіжжя, яке поголів’я худоби, хто куди поїхав чи звідки приїхав, ну, й видавав довідки, що правили за перепустки, коли залісець мандрував на базар у Білорусію чи в район; про все те могли спитати, і він акуратно занотовував – німці багато про що могли забути, але не про те, що їм належить. Зараз літня кампанія, поспіх, а там під осінь, глядь, заявляться; ану, подай, старосто, стільки-то м’яса, яєць, зерна... Будь ласка, все розписано, а то вже не його справа, коли що приховане, німці мастаки шукати й вичавлювати.
Якось у себе на току, відклавши ціпа й сівши перепочити, староста відчув наближення радості. Ще не усвідомлюючи, що то означає, кинув оком на купу жита, намолоченого зранку, воно ще було не віяне, сірувате від пилюки, жінка тільки обмела навколо, аби менше остюків збиралось; кинув погляд на жито, щоб радість ту до хліба прив’язати, мовляв, радіє чоловік із намолоту, а не з чогось іншого, бо те інше боявся сполохати, зурочити, воно було головним, а хліб, коли є головне, можна знайти, навіть коли оцей намолот пропаде. Він подумки сплюнув тричі через ліве плече і став шукати причину радості, а причина проста, як оце жито: невизначеного становища вже не було. Політика, усе політика! Партизани його поки що не чіпають, бо їм невигідно його чіпати, залишається якась присутність законної влади в Залісах, не муляє німцям, що село зовсім випало з-під контролю, є там свій чоловік, а як не буде нікого, враз втрутяться, і партизанам може буть непереливки; німці не дуже поспішають, вони ждуть осені, доки обмолотяться, викопають картоплю, виростуть свині й телята, німці своє діло знають, вони не дурні, щоб не догадатися, що партизани заждуть іще сільраду організовувати і червоний прапор над нею викидати. Отож, як не крути, він, староста, перебуває в центрі цього клубка, й усі ниточки тягнуться до нього, він тут хазяїн і бог, як і було наставлено зверху, а тепер ще й злютувалося душевною упевненістю. Не зіпхнули його з воза, він і далі потрібний владі, а значить, і самому собі, а причетність до політики, навіть, або й тим більше, до такої заплутаної, як на сьогодні, додає сил і гордості. Аякже, ти не теля в череді, а пастух, бо люди, скільки не живуть на землі, діляться на череду й пастухів, іншого порядку й бути не може, адже скотина – вона скотина і є: тільки приплющ очі, норовить звернути, може, із бідненької, але достатньої для прожиття паші, щоб ускочити в шкоду, потравити, сплюндрувати, збити, витоптати те, що росте на пізніше, а потім, залишившись ні з чим, вилупити баньки в небо і здохнути з голоду. Отож для своєї користі череда має бути в гурті й слухатися свого пастуха, а вже сам пан Бог велів, щоб одні були пастухами, інші чередою, велів і передав справи своїм намісникам на землі – владі, а коли так, то вже й не має права втручатися в земні діла. Його парафія – на тому світі: отам суди, чи пастухи виконали постанови, і визначай міру покарання, коли хто проштрафився, а таких чимало: той п’яниця, той прокрався, другий, дивись, і з чередою змішався, і порядок полетів шкереберть... Влада – як рідна мама, на ній усе тримається, і, якою б вона не була, треба залишатися

читати