Завантажити

в інший. Не те щоб відбило пам’ять – навпаки, почуття загострилися до краю. Він затято мовчав, навіть не віднікуючись і не потверджуючи, Михайлич він чи ні. Почувалося, наче у сні: стоїш над краєм урвища, тебе, вже штурхнули в спину, а ти так довго хилишся, перш ніж зірватися, здається, минає вічність, і навіть інстинктивний крик ніяк не може вирватися з горла. Зельбсманн зустрів Михайлича як довгожданого гостя, з-за столу вийшов і руку навіть простягнув для привітання. Великі чорні очі його поблискували, ніби намальовані вуглинкою на випуклому, із залисинами лобі. Одразу напустив туману, сподіваючись, що він, Михайлич, розгубиться, але та балачка проходила повз нього, повз нього, комісар тільки відзначив подумки, що полковник має рацію в одному: розмова, той монолог, який так чи інакше закарбувався в його пам’яті, так от, оця так звана розмова справді велася на різних рівнях, і вони, Михайлич і Зельбсманн, не порозуміються ні зараз, ні опісля. Михайлич не надав значення просторікуванням полковника, тільки десь у підсвідомості ворухнулася думка, що коли б сьогодні дискусію вели не автомати й гармати, що вже знімало будь-які суперечки на терені філософії між противниками, а до послуг були трибуни, цей полковник напустив би отрути чимало.
Вже виходячи, – «сюди, будь ласка», – він подумав, що повинен був би щось відповісти. Але, вирішив Михайлич, дискутувати тут, переконувати Зельбсманна у своїй правоті, так само, як він намагається переконати мене у своїй, це означало б прийняти правила гри Зельбсманна, бо той зробив перший хід. І тепер він мусив тільки діяти; знав, що катування витримає, а смерть поки ще не глянула на нього безжальним оком, тож не варто про неї думати. Коли ж його спробують розтоптати, впорснувши наркотики чи ще яку гидоту, він встигне випередити їх, ворога завжди треба випереджати хоча б на півкроку, не очікуючи, не сподіваючись, що позбавить від мук хтось сторонній, хоч на півкроку, аби не танцювати під його дудку.
Тільки таке й подумав Михайлич, повертаючись знов до свого безглуздого полону, той перехід з одного стану в інший був якийсь нереальний, не контрольований розумом, – треба було поставити все на місце.
Вони поверталися з Білорусії, ходили домовлятися про спільні дії на залізниці Брест – Ковель, а надто про те, щоб розширити зону партизанського впливу на окупованій землі, та ще взнати, що там діється на Великій землі, бо радіоприймача в щорсівців досі не було. Ходили домовлятися з Бородаєм, командиром, відомим на всю околицю. Бородай прийняв їх без гарячих обіймів, сказав, що його більше цікавить Оршанський напрямок, бо німець рветься до Волги, наші відступають, він подасться на північ, там ліси густіші, а зона дій у нього одна: де загін, там і зона... Чув, що директиви щодо цього якісь є, та особисто він їх ще не отримував, буде поки що виходити з власних можливостей.
У глибині душі Михайлич іншого й не чекав, хоч би з огляду вже на те, що в Бородая загін – то таки загін – за триста чоловік, добре озброєний, без обозу жіноцтва й дітей, мобільний, а в них – якраз навпаки, до сотні людей, а серед них і нестройова «господарська частина», що втекла за рідними в ліс і тепер сковувала боєздатність і рухливість. Здавалося, що Бородай говорить одне, а думає про те, що нема дурних звалювати на свої плечі чужий вантаж.
Настрій був пригнічений. Та ще поки дерлися хащами, болотами вночі, крадькома дрімали засвітла, геть втомилися й забрьохалися і коли нарешті добрели до знайомого хутора Дикого, – не раз тут бували і зустрічали їх тут гостинно, – то впали на горищі в тітки Марти й заснули, і вартовий, Петро Шлапак, заснув, а прокинулися вже зв’язаними.
Селяни з тих кількох хат, що були на хуторі, зібралися довкруги і мовчки спостерігали, як два поліцаї по одному беруть їх, мов снопи, і кладуть у ряд на широкого воза. Якась випадкова й нікчемна команда натрапила на них: підстаркуватий сивоголовий німчик, діяч із ратнівської комендатури, що все їздить по селах розслідувати крадіжки, потрави, дивиться, одне слово, за громадським порядком, а з ним кульгавий перекладач, що взагалі ні в що не втручався, тільки механічно доводив до відома населення сказане німчиком, та два поліцаї, парубок і літній дядько.
– Михайлич? Ага, Михайлич, – сказав німчик без перекладача, не зрадівши й не засмутившись, мовляв, коли вже трапився під руку Михайлич, він, так і бути, завезе його куди слід.
Потім ще німчик через перекладача довго розтовкмачував хуторянам, як повестися із сіном, і що з того всього належить німецькій владі, говорив, що з огляду на те, що жителі Дикого не сховали Михайлича, можуть бути якісь поблажки. Селяни мовчки слухали, тільки збиралися в тісніше коло, а потім підвода рушила, і в Михайлича попливло перед очима сіре небо у клоччях хмар. Ніколи не думав, що так по-дурному можна вляпатися.
Місця на возі було зовсім мало. На передку притулився літній поліцай, щоб кіньми правити, в ногах у Михайлича, по-курячи вчепившись за полудрабки, сидів перекладач, далеко

читати