Завантажити

вистрілять, щоб ворогу не дістались. А якого ворога мав на оці? Сказано – зроблено. Не встигли й кувікнути свині. Хуторян і взяло за душу. Нам і зв’язуватися не хотілось, але й відступати вже не годиться. Шнайдер витяг парабела: ком, ком. Ну, й пішли, коли сплять. А ви справді спите, аж сіно ходором ходить, утомилися, видать. Зброю забрали й пов’язали потихеньку. Самого Михайлича. Добре, що Шнайдеру сеча в голову не вдарила постріляти вас сонних, все замірявся з парабела. Ну, та нічого!.. Трохи ще подихаєте, раз не повезло. Безпорядків вони не допускають, чого ні, того ні.
Поліцай примовк, жадібно докурюючи цигарку, і вже про себе щось скрушно бурмотів, може, все дивувався з того німецького порядку, що і його захопив своєю витонченістю, фундаментальністю, вік можна жити без горя, бо все наперед розписано.
– Дядьку Фанасій, га, дядьку Фанасій? – гукнув позаду парубок.
– А що таке? – ліниво запитав поліцай.
– То це, виходить, і нам дещиця перепаде за оцих? – показав коротким кивком голови на полонених.
– Та вже перепаде.
– Може ж, не поскупляться, радість у них тепер: он скоро красняків у Волзі скупають. Може, більше ніж по сто марок за голову видадуть, га?
– Еге, жди. Раз по сто записано, так і буде.
– Тож і Михайлич тут, – неквапом продовжував парубок, – а на нього скрізь об’яви висять.
– Та воно так...
– Мені, дядьку Фанасію, не дуже хочеться грошима брати, коли б худібку яку.
– Да, коник би не завадив на господарстві.
– Мо’, попросимо?
– Еге, жди. Не одні ж ми. І діду тому щось перепаде. А більше Шнайдер загребе. Бач, навіть хати Мартиної не спалив.
– Боїться з народом загризаться. Приїдуть карателі, спалять.
– Нам, вважай, нічого й не достанеться, – ніби не почув про Марту Фанасій, – дадуть щось, певно ж, так половина на могоричі розійдеться.
– А конячину добре було б відхопити.
– Добре...
Хитається перед очима нога перекладача: так-так, так-так. Кожна дрібниця, кожне слово запам’яталося, наче перед смертю. Так воно і є. Сорому на весь район: комісар щорсівців живим у полон потрапив...
Кроки лунко відбиваються в напівмороці коридора Брестської в’язниці. Далеченько завезли, до самого Зельбсманна. І так просто не обійдеться.
Михайлич збирався вже повертати до своєї камери, коли конвоїр легенько підштовхнув його у спину: далі.
– Сюди.
Михайлич звів очі на номер, акуратно вимальований білою фарбою: 72. А нижче крейдою виведена двійка: є сусіди.
Брязнули ключі. Завели в камеру. Зняли наручники. Скрипнули двері. Клацнув засув. Зашаруділо. Витерли двійку, щоб намалювати «3».
3.
Якусь мить Михайлич так і стояв спиною до дверей, бачив перед собою тільки високе подвійне вікно з відчиненою маленькою кватиркою, заґратоване в дрібну клітку, світла воно майже не пропускало, бо зовні осів густий шар пилюки. Згодом тільки помітив, що один в’язень, заклавши руки за спину, нервово ходить по камері, перед вікном, а інший, насупившись, сидить у кутку. Мимоволі подумалося, що тут недавно велася гаряча розмова, коли не сварка.
Колись, ще курсантом, у Свердловську, Михайлич потрапив на гауптвахту: понадіявся на трамвай і запізнився з побачення. Але то було, як жарти; тепер же тюрма постала перед ним у всій зловісності, і невідомо чому спало на думку: а чи вітаються в тюрмі, коли вітаються, то як?
– Добрий день, – сказав не зовсім упевнено Михайлич.
Той, що ходив, різко зупинився і повернувся до нього, зблиснули окуляри в тонкій оправі.
– Ще одного буття прирекло визначитись, – мовив, похитавши головою, і по якійсь хвилі додав: – Добрий день.
Другий, у кутку, заворушився, ніби зрадів гостеві.
– Здрастуйте, проходьте, – і голос видав у ньому літню, навіть стару людину.
– Куди ж тут, власне, проходити? – спромігся на жарт Михайлич і відчув якесь полегшення, ніби вже призвичаївся до нових обставин.
– Е, вже, – махнув рукою старий і, зігнувшись, підвівся, – проходити справді нікуди, але так мовиться, та й годі. Куди ж пройдеш, як стіни муровані.
Перший в’язень іронічно гмикнув і повернувся обличчям до вікна.
– Чого смієшся, Філософ? – вів далі старий. – Стіни – вони і є стіни, лобом не проб’єш, навіть твоїм, розумним, а куди вже мені, темному.
– Стільки мене, стільки й світу, так що і тюрма, і степ – одне і те ж, – не обертаючись, відказав Філософ.
– Чув? – осміхнувся до Михайлича старий. Тепер, коли очі звикли до темряви, Михайлич огледівся і зорієнтувався. А старий стояв перед ним і дивився так знизу і трохи збоку, ніби вивчав крізь вузенькі щілинки очей. У нього була пряма борода, наче дід по волосинці перебрав її знічев’я і вирівняв.
– Він у нас такий, – мовив старий. – Але не зважайте, він добрий хлопець.
Михайлич огледівся. Камера була невелика. Під кожною стіною, окрім тої, де були двері, лежали подоби матраців, два розстелені, а один згорнутий у рулон.
– Ото й буде ваше місце, – сказав старий, – Філософ під вікном, а я навпроти. Влаштовуйтесь, можете лежати і вдень, нам

читати