Завантажити

бійтеся, – хотів одразу до прикладів перейти, прикладів мовчанки на допитах, із короткого власного досвіду; світ так тісно зв’язаний, зшитий, зішнуркований, одне тягне за собою інше, і перш ніж навести досить красномовні приклади, доводиться трохи потеоретизувати. Щоб стався допит як такий, потрібні передумови – скажімо, хтось має потрапити в полон. Полонені бувають різні. Хто здався сам, на допиті не мовчить – це зрозуміло. Решта взяті силоміць – у рукопашній, за надзвичайних обставин, як ось ви, даруйте, що мимоволі завдаю болю. Ці всі починають із того, що мовчать, власне, вони можуть кричати від болю, стогнати, відбріхуватися, проклинати, але не говорити того, що від них вимагають. Деякі мовчать у буквальному розумінні – від презирства до ворога: я, мовляв, програв, але вас за людей не маю. Головне ж: чому мовчать. Присяга, обов’язок, самоповага. Речі похвальні. Та ось починають бити, ну, й інше там чинять, щоб заговорили. На певному етапі оті примітивні катування виправдані. Не тільки заради відомостей, які можна витягнути разом із жилами в полоненого ворога, – ці катування потрібні більше для тих, хто катує: треба ж якось доводити хоч перед самим собою власну потребу, самостверджуватися бодай у такий спосіб, аби не мучив комплекс неповноцінності. Я вам скажу відверто: катування з погляду цінності отриманої інформації ніякого значення не мають. Це –відверто, знов-таки з досвіду. Звичайно, дехто ламається, починає видавати всіх: і винних, і невинних. Присяга, обов’язок, самоповага – усе це в них зовнішнє; якби був час, із них можна було б витягнути потрібне і без биття, облущивши оте зовнішнє, оголивши психіку. Часу, часу не вистачає. Отож доводиться бити. А для сильних духом це нічого не дає. У людини, яка втрапила до ворога в пазурі, організм дивовижним чином перелаштовується, може, навіть то реакція самозбереження спрацьовує. Людина вважає, що потрапила до антиподів. І те, що в звичних обставинах ввижалося для неї страшним, у незвичайних її вже не лякає. Її б’ють – а не болить, не так болить, це я точно знаю. Наче її тигри роздирають, вона й застогне, й закричить, але біль сприймається якось ніби відчужено, не зачіпає свідомості. До тигра ж не заволаєш про якісь там вищі інтереси? Так і тут. Психічна налаштованість організму на протидію. Звичайно, є межа, за якою стане нестерпно. Все ламається. Але ж і свідомість теж. Готовенький божевільний. А що з такого візьмеш?
Та все одно мусять хлопці бити – для самоствердження, і час не жде. І в мене часу обмаль – і зараз, і взагалі. Тому я допитую рідко, тільки тоді, коли щось трапляється цікаве. Решта йде через руки костоломів. І мушу з гордістю сказати: у мене майже не було випадків, щоб я не дізнався того, що хотів знати. Багато мороки, але цікаво, особливо в науковому відношенні, колись знадобиться.
Кінчаю теоретичну частину, хоча це ніяка й не теорія, так, уривочки, буде змога – розкажу більше, тому – висновок і до того, що сказано, і наперед: мовчанка на допиті для мене нічого не означає. Я вважаю, що її немає і бути не може, всьому є межа, всього можна добитися від полоненого, будь він тричі героєм. Є тільки невміння тих, хто допитує. Не зуби треба вибивати, а руйнувати в свідомості сталі уявлення людини про те, що вона вважає дійсним: у кого насправді совість, гордість і так далі.
Допит – це творчість! Треба тільки вивчити трохи тип людини, розробити сценарій і підібрати виконавців, тоді й глядача – полоненого – так можна засмикати, що він сам себе, не збожеволівши, проголосить імператором Наполеоном.
Ось який випадок був у Бельгії. Потрапив до мене один із зв’язкових підпілля Ван Беверен, чоловік крицевих переконань і надзвичайної порядності й доброти; на додачу мав неабияку силу волі. Не треба довго й думати – такий не проговориться, морочитися з ним – марна справа, хоч одразу розстрілюй. Ван Беверен знав багато чого. А тут ще я зі своїм потягом до експериментаторства. Почали ми, як і належить, звично, з тортур, із того, на що він і чекав. Помололи як слід. Наступний хід теж не був для нього несподіванкою. Привели дружину й двох діток, п’яти і трьох років. «Від ваших свідчень залежить життя вашої дружини». Він їй тільки прошепотів: «Прости, Марі чи то Карі, я інакше не можу». Ми не стали ні мучити, ні ґвалтувати її в нього на очах – навіщо розпалювати ненависть? – просто вбили, одним пострілом упритул. Була й нема, і повернути її неможливо. Була й нема! Ось лежить, а щойно говорила. Таке життя. Навіщо? Кому що з того? Була й нема. Оскільки Ван Беверен був чоловіком ще й розумним, я невдовзі завівся з ним про егоїзм. Кому потрібна смерть вашої дружини? Якій такій справі? Хіба ті товариші, яких ви рятуєте, ставши причиною загибелі жінки, не відчують докорів сумління і хіба кожен із них окремо не погодився б умерти замість неї? А коли ні, не погодяться, то які ж вони товариші, яка ж тоді та справа, що ж це за молох, якому безнастанно треба постачати жертви? І ще, читали Достоєвського – про те, чи вартий світ сльозинки дитячої. Ні, не

читати