Завантажити

пастухом, раз уже ти вибрався з череди, а хто відчув себе пастухом, той уже в череду не повернеться, хіба що зіп’ється або прокрадеться, а то вже становище не людське, туди й дорога. Гарний був чоловік Баранов, начальник ґміни, колишній донський осавул, що осів на Волині після розгрому білих, а, дивись ти, чогось не зрозумів, хоч і грамотний був, бахнув собі з нагана в лоба, коли Червона Армія у вересні тридцять дев’ятого підходила, не захотів у Польщу відступати. Хіба б потім там із німцями не порозумівся? Вони таких шанують, – і далі залишився б чоловіком вартим.
І з череди шлях нікому не заказаний у пастухи, аякже, усі люди. Шануй порядок, слухайся, не лети, задерши голову, у шкоду за вічно неситими й невдоволеними, і, дивись, ти вже щось значиш у стаді, уже першим ідеш і ведеш за собою решту, повагом, непоспіхом, туди, куди пастух хоче. Як бугай. І тобі підкинуть зайвину сіна, дерті, постелять свіжішої соломи. А воно на кращих харчах і голова микитить краще починає, і вже од тебе не смердить за сім верст, у компанії не одвертаються, там і до пастухів недалеко. Хіба він, Полівода, не з череди вийшов, хіба йому змалку не виїдав дим очей, коли ще димарів не було, коли ще податок за них платили? Хіба власні чоботи, та й не чоботи ще, а постоли, тільки халяви із старих батькових чобіт приторочив до дерев’яних колодок та вимастив усе це в дьоготь, не взув уперше в шістнадцять літ, коли почав до дівок вискакувати, побабравшись цілий день у гнойовищі? Спасибі батькові, який сам уже втратив надію вибитися в люди, напоумив, виділив із-поміж дев’яти братів і сестер, бо запримітив, що Андріян уже в п’ять років не зі страху перед коцюбою і не з тупою покорою піднімається зі сходом сонця, щоб гнати гуси пасти чужі й свої, тоді як інших треба силою витягати з-під лахміття, а малий знає, що так ведеться і так треба. Тому і в польську школу Андріян ходив упродовж зазначеного терміну, а не тільки взимку, як більшість дітей, що восени і весною помагали батькам по господарству, і з уроків не тікав ковзатися босоніж на льоду, – не покари боячись, ні – тільки того й лиха, відстояти годину коліньми на горосі, – а щоб учителька бидлом його не обзивала й батькові не скаржилась, який за синові успіхи платив кращим куском зі столу й одежину справляв кращу, ніж в однолітків, ба зугарнішу, ніж у братів та сестер. Батькові аж сльози на очі наверталися, коли на різдвяні свята Андріянів голос виділявся у шкільному хорі: «jeszcze Polska nie zgin??a...»; коли приносив додому то книжечку з чудернацькими малюнками, то пенал з олівцями – нагороди за відмінне навчання і зразкову поведінку. Батько тоді на радощах бігав до Кашперовича і купував літру монопольки, розпивав її з матір’ю та старшими дітьми, плескав і Андріянові ледь-ледь: «Оце пригуб, синку, щоб знав, яка вона, бо, коли не знатимеш та, підрісши, допадешся, задавить вона тебе». А тоді починав розказувати: «Оце, дітки, й ти, стара, слухайте, що я задумав. Наше життя згинуло вже. Щоб усіх вас витягти, у мене капіталу немає, ми навіть не Кашперовичі, бо Кашперовичі телятами гендлюють. Та я хочу, щоб обид і чвар поміж нами не було. Витягнемо гуртом Андріяна в люди, раз уже він розумним і слухняним удався, і тут грішити нема чого, так Бог дав, витягнемо Андріяна в люди, а вже коли він стане на ноги, то й нас, хто живий буде, поставить на рівні». Так би воно й було, Андріян би не відцурався від рідні, доля тільки розпорядилася по-своєму. І батько, і мати вмерли, як час надійшов, помер дехто з братів та сестер від пошестей і хвороб, Катерина й Одарка вийшли заміж в інші села та й живуть по-своєму, а Грицько й Петро, близнюки, молодші, служили в польській кавалерії дійсну і загинули обидва в перші дні війни. Що не кажи, батько тоді правильно розсудив, добра бажав, воно на добро й виходило. Як надійшла пора парубкування, коли в хаті не всидиш увечері, батько й тоді став у пригоді. Запримітив, що син рихтує чоботиська, вивів у двір, сіли під копою. «Гуляй, сину, – сказав батько, – діло молоде, оце зараз що візьмеш, те й твоє, але так гуляй, щоб, збивши оскому й наситившись, не захотілося повиснуть на гілляці. Сила з тебе пре, затиснеш якусь Парасю, а вона тут так і заваготіла, жениться треба, а воно, поки не вперся міцно в землю, рано, проклинатимеш і день, і час, коли Парасю чи Ґанку здужав. Таке. І парубкування ж таке, що гляди й гляди. Тріснуть шворнем по голові, й увесь розум як вітром зідме. Дамо тобі раду іншим робом». І повів його батько до вдовиці Вівді, там і домовилися, що Андріян заходитиме деколи, а вдовиці збіжжя сякого-такого підкинуть. І пропала в Андріяна охота до дівчат, хіба помацає котру на колодках заради цікавості, але оскільки вже почував себе якось відособленим від гульок, цікавість та рідко находила, і то, щоб не виділятися, бо гординя до добра нікого не доводить. Женитися ж довелося хоч не хоч: чоловікові треба женитися, щоб його мали за серйозного й статечного, а не за перекотиполе, й Андріян узяв дякову дочку, а не кого-небудь, бо сам на той час став писарем

читати