Завантажити

з вас справжній Михайлич, а хто самозванець.
Чому б і не погратися з цими акторами?
– Авжеж, – погодився дід, – двох Михайличів буть не може.
– Може, – сказав Філософ. – Коли людина вміщує в собі всесвіт, значить вона вміщує в собі і Михайлича, таким чином, у потрібний момент вона може і виявитись, проявитись ним.
– Чи не значить це, – вперше звернувся до Філософа Михайлич, – що ви оцим, щойно сказаним, підтверджуєте, що ви і є самозванець?
– Нічого це не означає. Я сказав, що мав сказати і що відповідає дійсності.
– Вичерпно ясно, – кивнув Михайлич, намагаючись стримати усміх.
– Я – Михайлич, – сказав уперто старий. – Я навіть першим прийшов.
– А що, і другий Михайлич здався добровільно?
– Авжеж. Тільки прийшов пізніше, точніше, його прихопили.
– Щось не чув, щоб комісари, навіть таких незначних загонів, живими потрапляли в полон.
– Я ж розказував, яка оказія вийшла.
– І другий Михайлич із тої ж причини здався?
– Це з якого боку дивитися, – повернувся Філософ. – Хто скаже, де наслідки, а де причини? Я охоплюю в себі всесвіт тією мірою, якою він охоплює в собі мене. Порушення якихось елементів у ньому – у даному разі розстріл кількох тисяч чоловік – є порушенням певних елементів у мені, і я вже перестаю бути таким, яким я є.
Старий тільки зачудовано похитав головою, а Філософ казав далі:
– Для кожного настає час, коли треба вибирати, чи залишитися собою до кінця, чи розсипатися на многоликі елементи, коли «я» порушено.
– Виходить, ваша позиція потрібна для вас самих, кінцевий наслідок – ваги не має? – Михайлич увійшов у гру. – І не страшно буде помирати?
– А що є життя, як не прямування до смерті? Це навіть матеріалісти визнають. Це я так, щоб ви зрозуміли. А головне – вибір. Тільки в найвищій точці вибору і розумієш, що існуєш. От я й вибрав.
– Ну, а вам, діду? Хіба не ясно, що німці просто розкусять ваш нехитрий трюк?
– Мабуть, таки розкусять, песиголовці, – охоче погодився старий.
– Бо ж Михайлич і молодший, він офіцер, і багато хто його бачив.
– Що ж маю діяти? – розвів руками дід. – У партизанку я не годжуся... – І тут дід зрозумів, що він теж фактично згодився, що й він не Михайлич, – відступати пізно, а невідомо, що за чоловіка їм підселили. – Але на якогось зрадника в мене сила б ще знайшлася.
Дід насторожився, потім махнув рукою і заговорив гаряче, нахиляючись до Михайлича.
– Ніхто не знає, який Михайлич. І взагалі, чи один він, чи цілі загони Михайличів? І чи Михайлич він насправді? Га, чоловіче? Хто б ти не був... Що накажеш мені робити? Я на себе беру, бо мушу людей порятувати, коли на інше нездатний.
Старий змінився невпізнанно. Тихі очі заблищали й розширилися, здалося, саме обличчя округлилося. А Михайличу раптом щось тенькнуло в серці. Чогось не вистачає?
Шапки, шапки, щоб прикрити лисину, і кожушка на плечах! І відразу усвідомив, що все це не гра, не штучки Зельбсманна.
– Я вас, діду, бачив, – сказав.
– Де?
– У Беристянах, у квітні, так, у квітні. Ми заходили в село. Збори були, пам’ятаєте? Агітували дядьків у партизани, тих, яких не встигли мобілізувати, бо фашисти за кілька днів уже у вас були. Ви ще тоді виступали, пам’ятаєте? Нагадати? Коли в нас нічого не вийшло, а дядьки все чухали потилиці: якби-то знаття та якби не рідня... Коли командир наш плюнув спересердя, ви виступили з рядів і таке повели: «Ви, хлопці, за боже діло взялися – звільнять землю од супостата, але де армія? Скільки світу, стільки арміями воювали. Якщо армія не втрималася, то партизанка перемоги не здобуде. Нам доведеться розплачуватися – старим, бабам, діткам, їх німці не помилують. За одного німця десяток наших. Та хіба десяток? Німець точність любить, але коли мирних стріляє, хапає скільки під руку трапиться. Хто ж їх захистить?» Пам’ятаєте, як наш командир кричав: «Я вам під вечір два вози зброї підкину! Ви й захистите!»
– Було, було таке, – погодився дід. – Хто ж ти?
– От я Михайлич і є. Лежав тоді на возі із запаленням легенів.
Впала мовчанка, навіть Філософ підійшов нечутно.
– Сідайте, – сказав йому Михайлич і трохи згодом додав. – Отак-то, товариші Михайличі.
– То і ви самі прийшли? – спитав нарешті дід.
– Ні, я вляпався, мов курка в борщ. Не хочеться й розказувати.
– То й не ятріть душу дарма, товаришу Михайлич. А таки це ви, так і розповідали про вас: молодий дуже. Порадів би, що зустрів, та не місце тут для радості. От же яка напасть, треба ж так...
– А самі, виходить, і не прийшли б? – спитав із підозрою Філософ. – Підставили б під удар стільки людей?
– Чого ради йому приходити? – насупився на Філософа дід. – Ти, Філософе, хлопець непоганий і не дурний, тільки тяма в тебе, пробач, у другий бік повернена.
– Чого ради приходить комісару? Німця радувать? Коли по правді, я замість нього й прийшов. І проковтнули б за милу душу, якби не натрапив на цього навіженого есесмана. Я за нього прийшов, може, й без толку, та мав же я хоч щось зробити?..
– Як? Ви

читати