Завантажити

думайте, я його не переконував, мені треба було поставити Ван Беверена на певний психічний рівень, привести його свідомість у такий стан, де б палахкотіло тільки пекло антагонізмів. Коли Ван Беверен дозрів, узялися за дітей. Ми поставили їх рядком і сказали: «Бог з тобою, Ван Беверен, мовчиш, то мовчи. Ти нас довів до того, що мусимо на тобі зло зірвати: ось твої діти, хвилина дається тобі на роздуми, одного з них зараз застрелимо, а іншого, так і бути, передамо родичам на вулицю Спінози, № 12, квартира 13. Увага, час! Поїхали! Вибирай!» Тихо так стало. Ван Беверен то на хлопчика подивиться, то на дівчинку. Хвилина минула, ще п’ять секунд почекали – може, у чоловіка губи спеклися – потім бах! – і дівча, – чомусь наші хлопці спершу стріляють саме в дівчат – падає з пробитим серцем. І Ван Беверен падає – непритомний. Коли він у камері приходить до тями, перше, що бачить крізь грати, свою дочку, що грається біля клумби оддалік, у глибині тюремного двору. Він прикипає до вікна, включаємо йому підсилене тіктакання годинника та знову – бах! – дівча тільки стріпує своєю білявою голівкою з рожевими бантами. Звичайно, то не Ван Беверенова дівчинка, а дочка якогось нашого співробітника, відповідно загримована і навчена, така собі лялька, рухомий манекен, живий пам’ятник. І так удруге, і втретє. Ван Беверенові здається, що він божеволіє, і ясно, він фіксує в пам’яті: я божеволію. І бореться із собою, щоб не збожеволіти. Тоді влаштовуємо йому концерт, парад гарматних пострілів і взагалі трохи стрілянини. Одного разу Ван Беверен прокидається і розуміє, що він у божевільні, – «значить, я й справді збожеволів» – рідна мова, знайомі лікарі, відповідно підготовлені нами, повз вікна мчить грузовик, а в кузові англійські солдати виспівують «Британія, володарко морів...»; так, так, висадилися союзники, кінець окупації, кінець мукам і смертям, он ваш синок у дворі з тіткою, вони сміються і махають руками, зустрінетесь з ними пізніше, головне – усі живі, у вас, на жаль, певні зрушення в психіці, але час лікує все, ми вас поставимо на ноги. Ось наш кращий спеціаліст, професор N., на нього вся надія. І професор N., він справді професор психіатрії, заводить свою волинку на власну мелодію, а слова наші – у людей завжди є слабкі місця: от, шановний, щоби вилікуватися, треба встановити причину, з чого почалося... А з чого почалося? Що на першому плані, але затиснене в залізні обручі? Як допитували, і про що не мав права говорити? І таке інше. Згадуйте, згадуйте все, хай прийдуть товариші, треба встановити цілісну картину, щоб мозок міг сказати: ось я! Звичайно, все це обережно. Кому хочеться бути божевільним, але хто ж не запідозрить себе в тому, вийшовши з наших катівень? Клубочок розкрутився.
Дороге і кропітке задоволення. Можна дозволити собі раз-другий... Будні наші не дозволяють поставити на широку ногу таку практику: війна, маневр, швидкість. Колись згодиться. Театр? Ваш Маркс сказав, що з комунізму почнеться історія – справжня! – людства. Я – і ще десяток-другий – вважаємо, що історія не людства, а надлюдства почнеться, коли театр оцей і справді закриється: глядачі щезнуть, актори копатимуть вугілля і роститимуть хліб і так далі. А до сьогодні... Хіба історія не театр, не комедія, де великі світу цього смикали і смикають за ниточки виконавців, а переважна більшість посвічує на те все баньками? Цей театр закриється, залишаться тільки режисери, ми.
От. Дещо відхилився. Про те іншим разом. Але я довів, що мовчання для мене не існує. Людина слабка й нікчемна. Вона не може вирахувати наперед, які заходи здійснять проти неї, щоб зіпхнути її з того п’єдесталу, що сама собі вибудувала. Отже, вона – ніщо, а раз так, ніщо – усе те, чому вона служить, за що вмирає. Це не стосується нашої справи, то зовсім інша стаття, ми протиставили себе всьому, що було досі.
Я стверджую, що людина як така, оцей, як ви кажете, продукт історії, ніщо, бо вона не в силі відстояти себе, навіть гинучи. І те, що наплодилося серед вас героїв, то не заслуга вашої системи, а вина й біда наших дурнів від фашизму, які не здатні поставити справу на основу науки. Врешті, навіть вас, Михайлич, можна нашпигувати наркотиками, і ви мені, як рідному батькові, ніби командирові вашого улюбленого партизанського загону, розкажете не тільки ваші секрети, а й те, як ви спали вперше з жінкою, хоч це нікого й не цікавитиме, як проходило ваше дитинство і які очі у вашої мами. Бачите, усе просто? Тільки це надто дорого, щоб застосовувати масово, і, даруйте, навіть ви не така велика цяця, щоб на вас витрачати дефіцитні засоби впливу. Принаймні поки що. У майбутньому це ввійде у практику. Й ідеали прометеїзму полетять до біса. Коли немає людини, то навіщо все інше?
Я обіцяв розповісти вам про мовчанку на допитах. Ідіть і подумайте. І знайте, що ви не мовчали отут, у кабінеті.
2.
Комісар партизанського загону імені Щорса Володимир Михайлич потрапив до німців настільки по-дурному, що й досі не міг прийти до тями. Диким і несподіваним був отой перехід з одного стану

читати