Віктор Положій Попіл на рани (роман) 1. ...Отож, Михайлич, ваша мовчанка мене, власне, й не дивує. Якщо ви так уже затялися, гаразд, поговоримо про мовчанку на допитах. Точніше, я говоритиму, а ви слухатимете. Я розмовлятиму за двох, бо напевно знаю: те, що я казатиму, так чи інакше впливатиме на вас. І хай це звучить нескромно, але мені неважко буде визначити, що ви там подумки відповідаєте, а оскільки я ще трохи й психолог, то зможу зафіксувати і реакцію вашої душі. Дозволю собі з цього приводу заглянути в майбутнє. Розумієте, надійде час, коли людям не потрібно буде збиратися на мітинги, штудіювати премудрі талмуди, щоб дійти одностайності, об’єднатися ідеєю і спільно діяти. Просто ті люди настільки – кожен окремо – пізнають закони розвитку, що індивідові неважко буде самотужки вирахувати, як діятимуть його побратими. Запевняю вас, відхилення, продиктовані індивідуальними особливостями, будуть незначні, бо це – як математика: двічі по два – чотири. Оце і є справжня передача думок на відстані – однаково мислити! Ясно, той час ще далеченько, і таких індивідів, можна сказати, однаководумців, не в шаблонному, звичайно, розумінні, обмаль, їх можна порахувати на пальцях. І знаєте, у мене якась манія, хобі чи що: я хочу знайти чоловіка з отакими моїми нахилами серед ворогів. Ви мені імпонуєте. Високе чоло, волосся пряме, непокручене, без усякої циганщини чи інших домішок, череп без неврастенічних ґуль, строгий ніс, напружені щоки, чого не приховає й ота щетина, відрощена в каталажці, чітка лінія губ, ви не жуєте їх разом із думкою, а підборіддя свідчить про характер неординарний. Одне слово, – у вас гарна спадковість. Ви народилися десь у сімнадцятому, і ваші батьки, перш ніж зачати вас, не встигли поруйнувати і своїх організмів монополькою, якої в царській Росії випивалось на рік по двоє відер на душу населення, враховуючи і немовлят і каторжан, котрим горілки не давали. До всього цього ви зростали в нових умовах, вони, ці умови, змушували ваш мозок не дрімати. Звичайно, багато ви не могли почерпнути з «Короткого курсу історії ВКП(б)», але ж вас вивчили на офіцера, коротше, можливість ворушити звивинами була. Хай вони закручувались в інший бік, та не дрімали ж, працювали. Головне, щоб було бажання мислити, а вже рух думок знайде правильне річище. Це все я веду до того, що двоє розумних людей можуть дійти згоди, наголошую! – розумних, бо коли один із них уперто каже на чорне – біле, це вже розмова різними мовами, можна уточнити, на різних історичних рівнях. Як бачите, я склав уявлення про вас, я сконструював у думці ваш образ, бачу його структуру, наче схему в радіоприймачі з усіма входами й виходами, і, власне, навіть підключився до вас поза вашим бажанням, а коли б не було нічого цікавого, чи став би я гайнувати час? О господи! Та я не збираюся вас агітувати чи навертати у свою віру! Тільки цього мені бракувало! Я ж кажу: ви така структура, що може саморегулюватися відповідно до вищих законів природи, під якими всі ми ходимо. Отож, рано чи пізно, – та краще рано, аби самому переконатися у власній правоті, – ви мусите дійти такої точки, де перетинаються силові лінії великих світу цього, тих, що спізнали, що є що, і де посвічує зелененьким і моя скромна лінія. Таке сусідство вам не до вподоби? До часу, дорогий мій, до часу. Для чого ж тоді жити, якщо не залишити сліду після себе? Хіба кому хочеться, щоб історія струсила його порошинкою зі своїх чобіт? Убити вас просто, та я без найменших вагань розкриваю свої карти; убити, кажу, просто, цього поміж мільйонів смертей ніхто й не помітить, окрім одного виконавця, якому геть байдуже, кого він відправив до пращурів. Убити зовсім просто, але коли ворог визнає мою правоту, то я в неї стократ більше вірю, а ворог такий стає для мене першим другом, на якого вже можна покладатися до скону. Це не зрада – я зрадників терпіти не можу, їх можна перекуповувати, як заманеться. Не презирство, а повагу відчуваю до такої людини: це ж яку колосальну роботу проробив її мозок, які суперечливі почуття вона здолала в собі, щоб вийти нарешті на єдино правильний шлях! Тому ваше мовчання не бентежить мене, я вас прекрасно розумію, іншого я не чекав, та й не хотів би. Але ви почнете думати. Та ні, не над тим, як умотивувати перехід до нас – перехід зовсім не потрібний, і використовувати вас, принаймні зараз, ніхто не збирається. Налаштовуйтесь на інший рівень! І думайте не над тим, як мені заперечити, я ще нічого вам не сказав такого, щоб відкривати дискусійний клуб. Ви просто почнете думати, адже мозок ваш зафіксував мої слова – наскільки мені відомо, старший лейтенант Михайлич, комісар загону імені Щорса, глухотою не страждає – і, хочете того чи ні, ви будете їх перетравлювати. Для першого разу досить. Я втомив вас? Добре, трохи розважимося, тим більше, що я обіцяв вам говорити про мовчанку на допитах. До щойно сказаного вона прямого стосунку не має, так, для ближчого знайомства, потеревенимо трохи, як кажуть у вас. Хотів одразу наочно продемонструвати вам, тобто не наочно, – ніяких експериментів не буде, не бійтеся, – хотів одразу до прикладів перейти, прикладів мовчанки на допитах, із короткого власного досвіду; світ так тісно зв’язаний, зшитий, зішнуркований, одне тягне за собою інше, і перш ніж навести досить красномовні приклади, доводиться трохи потеоретизувати. Щоб стався допит як такий, потрібні передумови – скажімо, хтось має потрапити в полон. Полонені бувають різні. Хто здався сам, на допиті не мовчить – це зрозуміло. Решта взяті силоміць – у рукопашній, за надзвичайних обставин, як ось ви, даруйте, що мимоволі завдаю болю. Ці всі починають із того, що мовчать, власне, вони можуть кричати від болю, стогнати, відбріхуватися, проклинати, але не говорити того, що від них вимагають. Деякі мовчать у буквальному розумінні – від презирства до ворога: я, мовляв, програв, але вас за людей не маю. Головне ж: чому мовчать. Присяга, обов’язок, самоповага. Речі похвальні. Та ось починають бити, ну, й інше там чинять, щоб заговорили. На певному етапі оті примітивні катування виправдані. Не тільки заради відомостей, які можна витягнути разом із жилами в полоненого ворога, – ці катування потрібні більше для тих, хто катує: треба ж якось доводити хоч перед самим собою власну потребу, самостверджуватися бодай у такий спосіб, аби не мучив комплекс неповноцінності. Я вам скажу відверто: катування з погляду цінності отриманої інформації ніякого значення не мають. Це –відверто, знов-таки з досвіду. Звичайно, дехто ламається, починає видавати всіх: і винних, і невинних. Присяга, обов’язок, самоповага – усе це в них зовнішнє; якби був час, із них можна було б витягнути потрібне і без биття, облущивши оте зовнішнє, оголивши психіку. Часу, часу не вистачає. Отож доводиться бити. А для сильних духом це нічого не дає. У людини, яка втрапила до ворога в пазурі, організм дивовижним чином перелаштовується, може, навіть то реакція самозбереження спрацьовує. Людина вважає, що потрапила до антиподів. І те, що в звичних обставинах ввижалося для неї страшним, у незвичайних її вже не лякає. Її б’ють – а не болить, не так болить, це я точно знаю. Наче її тигри роздирають, вона й застогне, й закричить, але біль сприймається якось ніби відчужено, не зачіпає свідомості. До тигра ж не заволаєш про якісь там вищі інтереси? Так і тут. Психічна налаштованість організму на протидію. Звичайно, є межа, за якою стане нестерпно. Все ламається. Але ж і свідомість теж. Готовенький божевільний. А що з такого візьмеш? Та все одно мусять хлопці бити – для самоствердження, і час не жде. І в мене часу обмаль – і зараз, і взагалі. Тому я допитую рідко, тільки тоді, коли щось трапляється цікаве. Решта йде через руки костоломів. І мушу з гордістю сказати: у мене майже не було випадків, щоб я не дізнався того, що хотів знати. Багато мороки, але цікаво, особливо в науковому відношенні, колись знадобиться. Кінчаю теоретичну частину, хоча це ніяка й не теорія, так, уривочки, буде змога – розкажу більше, тому – висновок і до того, що сказано, і наперед: мовчанка на допиті для мене нічого не означає. Я вважаю, що її немає і бути не може, всьому є межа, всього можна добитися від полоненого, будь він тричі героєм. Є тільки невміння тих, хто допитує. Не зуби треба вибивати, а руйнувати в свідомості сталі уявлення людини про те, що вона вважає дійсним: у кого насправді совість, гордість і так далі. Допит – це творчість! Треба тільки вивчити трохи тип людини, розробити сценарій і підібрати виконавців, тоді й глядача – полоненого – так можна засмикати, що він сам себе, не збожеволівши, проголосить імператором Наполеоном. Ось який випадок був у Бельгії. Потрапив до мене один із зв’язкових підпілля Ван Беверен, чоловік крицевих переконань і надзвичайної порядності й доброти; на додачу мав неабияку силу волі. Не треба довго й думати – такий не проговориться, морочитися з ним – марна справа, хоч одразу розстрілюй. Ван Беверен знав багато чого. А тут ще я зі своїм потягом до експериментаторства. Почали ми, як і належить, звично, з тортур, із того, на що він і чекав. Помололи як слід. Наступний хід теж не був для нього несподіванкою. Привели дружину й двох діток, п’яти і трьох років. «Від ваших свідчень залежить життя вашої дружини». Він їй тільки прошепотів: «Прости, Марі чи то Карі, я інакше не можу». Ми не стали ні мучити, ні ґвалтувати її в нього на очах – навіщо розпалювати ненависть? – просто вбили, одним пострілом упритул. Була й нема, і повернути її неможливо. Була й нема! Ось лежить, а щойно говорила. Таке життя. Навіщо? Кому що з того? Була й нема. Оскільки Ван Беверен був чоловіком ще й розумним, я невдовзі завівся з ним про егоїзм. Кому потрібна смерть вашої дружини? Якій такій справі? Хіба ті товариші, яких ви рятуєте, ставши причиною загибелі жінки, не відчують докорів сумління і хіба кожен із них окремо не погодився б умерти замість неї? А коли ні, не погодяться, то які ж вони товариші, яка ж тоді та справа, що ж це за молох, якому безнастанно треба постачати жертви? І ще, читали Достоєвського – про те, чи вартий світ сльозинки дитячої. Ні, не думайте, я його не переконував, мені треба було поставити Ван Беверена на певний психічний рівень, привести його свідомість у такий стан, де б палахкотіло тільки пекло антагонізмів. Коли Ван Беверен дозрів, узялися за дітей. Ми поставили їх рядком і сказали: «Бог з тобою, Ван Беверен, мовчиш, то мовчи. Ти нас довів до того, що мусимо на тобі зло зірвати: ось твої діти, хвилина дається тобі на роздуми, одного з них зараз застрелимо, а іншого, так і бути, передамо родичам на вулицю Спінози, № 12, квартира 13. Увага, час! Поїхали! Вибирай!» Тихо так стало. Ван Беверен то на хлопчика подивиться, то на дівчинку. Хвилина минула, ще п’ять секунд почекали – може, у чоловіка губи спеклися – потім бах! – і дівча, – чомусь наші хлопці спершу стріляють саме в дівчат – падає з пробитим серцем. І Ван Беверен падає – непритомний. Коли він у камері приходить до тями, перше, що бачить крізь грати, свою дочку, що грається біля клумби оддалік, у глибині тюремного двору. Він прикипає до вікна, включаємо йому підсилене тіктакання годинника та знову – бах! – дівча тільки стріпує своєю білявою голівкою з рожевими бантами. Звичайно, то не Ван Беверенова дівчинка, а дочка якогось нашого співробітника, відповідно загримована і навчена, така собі лялька, рухомий манекен, живий пам’ятник. І так удруге, і втретє. Ван Беверенові здається, що він божеволіє, і ясно, він фіксує в пам’яті: я божеволію. І бореться із собою, щоб не збожеволіти. Тоді влаштовуємо йому концерт, парад гарматних пострілів і взагалі трохи стрілянини. Одного разу Ван Беверен прокидається і розуміє, що він у божевільні, – «значить, я й справді збожеволів» – рідна мова, знайомі лікарі, відповідно підготовлені нами, повз вікна мчить грузовик, а в кузові англійські солдати виспівують «Британія, володарко морів...»; так, так, висадилися союзники, кінець окупації, кінець мукам і смертям, он ваш синок у дворі з тіткою, вони сміються і махають руками, зустрінетесь з ними пізніше, головне – усі живі, у вас, на жаль, певні зрушення в психіці, але час лікує все, ми вас поставимо на ноги. Ось наш кращий спеціаліст, професор N., на нього вся надія. І професор N., він справді професор психіатрії, заводить свою волинку на власну мелодію, а слова наші – у людей завжди є слабкі місця: от, шановний, щоби вилікуватися, треба встановити причину, з чого почалося... А з чого почалося? Що на першому плані, але затиснене в залізні обручі? Як допитували, і про що не мав права говорити? І таке інше. Згадуйте, згадуйте все, хай прийдуть товариші, треба встановити цілісну картину, щоб мозок міг сказати: ось я! Звичайно, все це обережно. Кому хочеться бути божевільним, але хто ж не запідозрить себе в тому, вийшовши з наших катівень? Клубочок розкрутився. Дороге і кропітке задоволення. Можна дозволити собі раз-другий... Будні наші не дозволяють поставити на широку ногу таку практику: війна, маневр, швидкість. Колись згодиться. Театр? Ваш Маркс сказав, що з комунізму почнеться історія – справжня! – людства. Я – і ще десяток-другий – вважаємо, що історія не людства, а надлюдства почнеться, коли театр оцей і справді закриється: глядачі щезнуть, актори копатимуть вугілля і роститимуть хліб і так далі. А до сьогодні... Хіба історія не театр, не комедія, де великі світу цього смикали і смикають за ниточки виконавців, а переважна більшість посвічує на те все баньками? Цей театр закриється, залишаться тільки режисери, ми. От. Дещо відхилився. Про те іншим разом. Але я довів, що мовчання для мене не існує. Людина слабка й нікчемна. Вона не може вирахувати наперед, які заходи здійснять проти неї, щоб зіпхнути її з того п’єдесталу, що сама собі вибудувала. Отже, вона – ніщо, а раз так, ніщо – усе те, чому вона служить, за що вмирає. Це не стосується нашої справи, то зовсім інша стаття, ми протиставили себе всьому, що було досі. Я стверджую, що людина як така, оцей, як ви кажете, продукт історії, ніщо, бо вона не в силі відстояти себе, навіть гинучи. І те, що наплодилося серед вас героїв, то не заслуга вашої системи, а вина й біда наших дурнів від фашизму, які не здатні поставити справу на основу науки. Врешті, навіть вас, Михайлич, можна нашпигувати наркотиками, і ви мені, як рідному батькові, ніби командирові вашого улюбленого партизанського загону, розкажете не тільки ваші секрети, а й те, як ви спали вперше з жінкою, хоч це нікого й не цікавитиме, як проходило ваше дитинство і які очі у вашої мами. Бачите, усе просто? Тільки це надто дорого, щоб застосовувати масово, і, даруйте, навіть ви не така велика цяця, щоб на вас витрачати дефіцитні засоби впливу. Принаймні поки що. У майбутньому це ввійде у практику. Й ідеали прометеїзму полетять до біса. Коли немає людини, то навіщо все інше? Я обіцяв розповісти вам про мовчанку на допитах. Ідіть і подумайте. І знайте, що ви не мовчали отут, у кабінеті. 2. Комісар партизанського загону імені Щорса Володимир Михайлич потрапив до німців настільки по-дурному, що й досі не міг прийти до тями. Диким і несподіваним був отой перехід з одного стану в інший. Не те щоб відбило пам’ять – навпаки, почуття загострилися до краю. Він затято мовчав, навіть не віднікуючись і не потверджуючи, Михайлич він чи ні. Почувалося, наче у сні: стоїш над краєм урвища, тебе, вже штурхнули в спину, а ти так довго хилишся, перш ніж зірватися, здається, минає вічність, і навіть інстинктивний крик ніяк не може вирватися з горла. Зельбсманн зустрів Михайлича як довгожданого гостя, з-за столу вийшов і руку навіть простягнув для привітання. Великі чорні очі його поблискували, ніби намальовані вуглинкою на випуклому, із залисинами лобі. Одразу напустив туману, сподіваючись, що він, Михайлич, розгубиться, але та балачка проходила повз нього, повз нього, комісар тільки відзначив подумки, що полковник має рацію в одному: розмова, той монолог, який так чи інакше закарбувався в його пам’яті, так от, оця так звана розмова справді велася на різних рівнях, і вони, Михайлич і Зельбсманн, не порозуміються ні зараз, ні опісля. Михайлич не надав значення просторікуванням полковника, тільки десь у підсвідомості ворухнулася думка, що коли б сьогодні дискусію вели не автомати й гармати, що вже знімало будь-які суперечки на терені філософії між противниками, а до послуг були трибуни, цей полковник напустив би отрути чимало. Вже виходячи, – «сюди, будь ласка», – він подумав, що повинен був би щось відповісти. Але, вирішив Михайлич, дискутувати тут, переконувати Зельбсманна у своїй правоті, так само, як він намагається переконати мене у своїй, це означало б прийняти правила гри Зельбсманна, бо той зробив перший хід. І тепер він мусив тільки діяти; знав, що катування витримає, а смерть поки ще не глянула на нього безжальним оком, тож не варто про неї думати. Коли ж його спробують розтоптати, впорснувши наркотики чи ще яку гидоту, він встигне випередити їх, ворога завжди треба випереджати хоча б на півкроку, не очікуючи, не сподіваючись, що позбавить від мук хтось сторонній, хоч на півкроку, аби не танцювати під його дудку. Тільки таке й подумав Михайлич, повертаючись знов до свого безглуздого полону, той перехід з одного стану в інший був якийсь нереальний, не контрольований розумом, – треба було поставити все на місце. Вони поверталися з Білорусії, ходили домовлятися про спільні дії на залізниці Брест – Ковель, а надто про те, щоб розширити зону партизанського впливу на окупованій землі, та ще взнати, що там діється на Великій землі, бо радіоприймача в щорсівців досі не було. Ходили домовлятися з Бородаєм, командиром, відомим на всю околицю. Бородай прийняв їх без гарячих обіймів, сказав, що його більше цікавить Оршанський напрямок, бо німець рветься до Волги, наші відступають, він подасться на північ, там ліси густіші, а зона дій у нього одна: де загін, там і зона... Чув, що директиви щодо цього якісь є, та особисто він їх ще не отримував, буде поки що виходити з власних можливостей. У глибині душі Михайлич іншого й не чекав, хоч би з огляду вже на те, що в Бородая загін – то таки загін – за триста чоловік, добре озброєний, без обозу жіноцтва й дітей, мобільний, а в них – якраз навпаки, до сотні людей, а серед них і нестройова «господарська частина», що втекла за рідними в ліс і тепер сковувала боєздатність і рухливість. Здавалося, що Бородай говорить одне, а думає про те, що нема дурних звалювати на свої плечі чужий вантаж. Настрій був пригнічений. Та ще поки дерлися хащами, болотами вночі, крадькома дрімали засвітла, геть втомилися й забрьохалися і коли нарешті добрели до знайомого хутора Дикого, – не раз тут бували і зустрічали їх тут гостинно, – то впали на горищі в тітки Марти й заснули, і вартовий, Петро Шлапак, заснув, а прокинулися вже зв’язаними. Селяни з тих кількох хат, що були на хуторі, зібралися довкруги і мовчки спостерігали, як два поліцаї по одному беруть їх, мов снопи, і кладуть у ряд на широкого воза. Якась випадкова й нікчемна команда натрапила на них: підстаркуватий сивоголовий німчик, діяч із ратнівської комендатури, що все їздить по селах розслідувати крадіжки, потрави, дивиться, одне слово, за громадським порядком, а з ним кульгавий перекладач, що взагалі ні в що не втручався, тільки механічно доводив до відома населення сказане німчиком, та два поліцаї, парубок і літній дядько. – Михайлич? Ага, Михайлич, – сказав німчик без перекладача, не зрадівши й не засмутившись, мовляв, коли вже трапився під руку Михайлич, він, так і бути, завезе його куди слід. Потім ще німчик через перекладача довго розтовкмачував хуторянам, як повестися із сіном, і що з того всього належить німецькій владі, говорив, що з огляду на те, що жителі Дикого не сховали Михайлича, можуть бути якісь поблажки. Селяни мовчки слухали, тільки збиралися в тісніше коло, а потім підвода рушила, і в Михайлича попливло перед очима сіре небо у клоччях хмар. Ніколи не думав, що так по-дурному можна вляпатися. Місця на возі було зовсім мало. На передку притулився літній поліцай, щоб кіньми правити, в ногах у Михайлича, по-курячи вчепившись за полудрабки, сидів перекладач, далеко виставивши вперед ногу, що не гнулася і, мов озутий у чобіт кілок, похитувалася в такт колесам на вибоїнах; парубок брьохав, посвистуючи, прямо по калюжах за возом, а німчик простував по траві узбіччям, тільки кобуру з пістолетом пересунув на пузо: міркував, далебі, що в сусідньому селі візьме коня персонально для себе. Перекладач поглянув на захмарене небо, ніби визначив, де зараз сонце, витяг загорнутий у крапчату хустину хліб із маргарином, почав жувати, дивлячись поперед себе та раз у раз витираючи великим пальцем губи... Візниця скоса глянув на перекладача, щось пробурмотів, лайнувшись, і витяг шмат газети, але не одірвав одразу на цигарку, аби ніхто не подумав, що він із досади закурює, бо і йому їсти захотілося, а розправив однією рукою на коліні ту газетку й голосно проказав: – А подивимось, що там у бандер робиться. «Наша справа» – називається газета. Бач: «Учора в Луцьку в приміщенні колишньої «Просвіти» для чолових представників ОУН відбувся показ епохальної документальної фільми «Адольф Гітлер». Кіно крутять, халамидники. Культурно відпочивають, називається. Закуримо, чи що? Га, хлопці? – весело звернувся до бранців. Михайлич чув, як судомно ковтнув слину Петро Шлапак, запеклий курій, але не обізвався. «А я не курю», – подумав Михайлич. – То кому скрутити цигарку? – вів далі поліцай. – Я ж розумію мужиків. Чи німця боїтесь? Так він нічого не скаже, у мене добрий німець. Покуріть, хто й не пробував, бо на тому світі іншого вогню дадуть. У пеклі! – засміявся зі свого жарту. Так сподобалось, що кілька разів повторив: – У пеклі. О, там дадуть прикурить рогаті. Тих не загітуєш. Даду-уть! – Не хочете, то як хочете, – сказав без жалю поліцай закуривши, – хотів порадувать, а ви гордитесь. Чи німця все-таки боїтесь? Кажу ж, хороший німець. Порядок любить, але дарма нікого не зобижає. Ми он з Миколою, – показав пужалном на парубка, – з сорок першого з ним, з осені. Дуже любить порядок пан Шнайдер. А з нашим народом інакше й не можна. Да. Ось таке розкажу. Восени, торік значить, наробили в районі шибениць. Навантажили на підводу і їдемо. Ну, думаю, тільки цього й не вистачало мені – людей вішать, я за порядком приставлений наглядать, а не мотузки сукати. Приїжджаємо у Вижично, до старого панського саду, яблук висить, мамо моя, – гілки тріщать. Закопуйте, каже Шнайдер. Нам що: закопать – не вішать. Мить – і стоїть шибениця, тільки петля на вітрі теліпається. А потім Шнайдер людям і переказує: так і так, хто в сад, – той у петлю. Чоловіче! І стояв сад, хоч би тобі гниле яблуко взяли. По всіх селах розвезли шибениці – і ніяких тобі сторожів. Все! Порядок! Орднунг, по-їхньому. І все ціле. За совітів уже б розтягли майно. Так що любить пан Шнайдер порядок, любить, усі вони люблять, ми й служимо тому, що тут – порядок. От у Вільці був такий случай. Заїхали раз, а одна баба й скаржиться: такий-от і такий у мене курку вкрав, ще й решту похваляється звести. Приведіть, каже Шнайдер. Ми з Миколою раз-раз – і готово, є. А той, дурень, злодюжка, усміхається, зуби шкірить до Шнайдера: пан, пан. А Шнайдер нам із Миколою лопати – копайте яму. Нам що... А тому вже не до сміху, і баба, бачимо, скиглить: я ж так не хотіла, пристрожили б йому. Але в німця порядок, і злодіїв вони ненавидять. Шнайдер сам його і квокнув, довго так примірявся, мабуть, уперше, цікаво було. Присипали трупа, та й по всьому. Для острашки. Порядок. Микола згодом і питає: що ж, ото за курку чоловіка на той світ відправлять? Та й не в німців ту курку вкрадено, а в баби сільської. Е, каже, раз баба звернулася до німецької влади, видать, визнала її, і німецька влада захистила її інтереси таким робом. Порядок! Знають, що до чого. Поліцай примовк, та його, очевидно, щось бентежило, не міг довго мовчати. – То ти, значиться, Михайлич? – напівобернувся знов. – Кепські твої, брат, справи, набідувалися з тобою німці, вважай, пропав. І чого ото пхаться було проти силищі такої? Та й порядок у них, не те, що в нас... Так і сказав: «у нас», наче відділяв себе від німців, від тих, кому служив. – ...Народ наш не доріс до такого порядку. Відійшла он армія до Волги. А мені що? Я собі катаю свого німчика по району, платять у строк, і люди слухаються. А тобі, Михайлич, не повезло, дуже не повезло. Ми й не думали на хутір заїжджати, тільки ж пан Шнайдер не любить минати нічого, хазяйське око. Приїхали, значить, а тут дідуган один і підходить: так і так, прошу управи, двоє невідомих забрело на хутір. Шнайдер, правду сказати, зблід, замахав, щоб їхати. А дід каже: сплять вони в Марти, і вартовий спить. Я йому: і на халєру, діду, тобі невідомі, сотню марок, гадаєш, випишуть? А на таку халєру, каже дід, що злий я на них, розвелося всяких стільки... Чуєш, Михайлич? Розказує, значить: забрела на хутір якась група, чи то націоналісти, чи партизани, чи ще хто, ну, взяли підсвинка, люди і промовчали: усі беруть, треба, війна йде, голодного чоловіка не дражни, бо ще тебе встрелить. А тоді старший і наказав: усіх свиней, які є на хуторі, вистрілять, щоб ворогу не дістались. А якого ворога мав на оці? Сказано – зроблено. Не встигли й кувікнути свині. Хуторян і взяло за душу. Нам і зв’язуватися не хотілось, але й відступати вже не годиться. Шнайдер витяг парабела: ком, ком. Ну, й пішли, коли сплять. А ви справді спите, аж сіно ходором ходить, утомилися, видать. Зброю забрали й пов’язали потихеньку. Самого Михайлича. Добре, що Шнайдеру сеча в голову не вдарила постріляти вас сонних, все замірявся з парабела. Ну, та нічого!.. Трохи ще подихаєте, раз не повезло. Безпорядків вони не допускають, чого ні, того ні. Поліцай примовк, жадібно докурюючи цигарку, і вже про себе щось скрушно бурмотів, може, все дивувався з того німецького порядку, що і його захопив своєю витонченістю, фундаментальністю, вік можна жити без горя, бо все наперед розписано. – Дядьку Фанасій, га, дядьку Фанасій? – гукнув позаду парубок. – А що таке? – ліниво запитав поліцай. – То це, виходить, і нам дещиця перепаде за оцих? – показав коротким кивком голови на полонених. – Та вже перепаде. – Може ж, не поскупляться, радість у них тепер: он скоро красняків у Волзі скупають. Може, більше ніж по сто марок за голову видадуть, га? – Еге, жди. Раз по сто записано, так і буде. – Тож і Михайлич тут, – неквапом продовжував парубок, – а на нього скрізь об’яви висять. – Та воно так... – Мені, дядьку Фанасію, не дуже хочеться грошима брати, коли б худібку яку. – Да, коник би не завадив на господарстві. – Мо’, попросимо? – Еге, жди. Не одні ж ми. І діду тому щось перепаде. А більше Шнайдер загребе. Бач, навіть хати Мартиної не спалив. – Боїться з народом загризаться. Приїдуть карателі, спалять. – Нам, вважай, нічого й не достанеться, – ніби не почув про Марту Фанасій, – дадуть щось, певно ж, так половина на могоричі розійдеться. – А конячину добре було б відхопити. – Добре... Хитається перед очима нога перекладача: так-так, так-так. Кожна дрібниця, кожне слово запам’яталося, наче перед смертю. Так воно і є. Сорому на весь район: комісар щорсівців живим у полон потрапив... Кроки лунко відбиваються в напівмороці коридора Брестської в’язниці. Далеченько завезли, до самого Зельбсманна. І так просто не обійдеться. Михайлич збирався вже повертати до своєї камери, коли конвоїр легенько підштовхнув його у спину: далі. – Сюди. Михайлич звів очі на номер, акуратно вимальований білою фарбою: 72. А нижче крейдою виведена двійка: є сусіди. Брязнули ключі. Завели в камеру. Зняли наручники. Скрипнули двері. Клацнув засув. Зашаруділо. Витерли двійку, щоб намалювати «3». 3. Якусь мить Михайлич так і стояв спиною до дверей, бачив перед собою тільки високе подвійне вікно з відчиненою маленькою кватиркою, заґратоване в дрібну клітку, світла воно майже не пропускало, бо зовні осів густий шар пилюки. Згодом тільки помітив, що один в’язень, заклавши руки за спину, нервово ходить по камері, перед вікном, а інший, насупившись, сидить у кутку. Мимоволі подумалося, що тут недавно велася гаряча розмова, коли не сварка. Колись, ще курсантом, у Свердловську, Михайлич потрапив на гауптвахту: понадіявся на трамвай і запізнився з побачення. Але то було, як жарти; тепер же тюрма постала перед ним у всій зловісності, і невідомо чому спало на думку: а чи вітаються в тюрмі, коли вітаються, то як? – Добрий день, – сказав не зовсім упевнено Михайлич. Той, що ходив, різко зупинився і повернувся до нього, зблиснули окуляри в тонкій оправі. – Ще одного буття прирекло визначитись, – мовив, похитавши головою, і по якійсь хвилі додав: – Добрий день. Другий, у кутку, заворушився, ніби зрадів гостеві. – Здрастуйте, проходьте, – і голос видав у ньому літню, навіть стару людину. – Куди ж тут, власне, проходити? – спромігся на жарт Михайлич і відчув якесь полегшення, ніби вже призвичаївся до нових обставин. – Е, вже, – махнув рукою старий і, зігнувшись, підвівся, – проходити справді нікуди, але так мовиться, та й годі. Куди ж пройдеш, як стіни муровані. Перший в’язень іронічно гмикнув і повернувся обличчям до вікна. – Чого смієшся, Філософ? – вів далі старий. – Стіни – вони і є стіни, лобом не проб’єш, навіть твоїм, розумним, а куди вже мені, темному. – Стільки мене, стільки й світу, так що і тюрма, і степ – одне і те ж, – не обертаючись, відказав Філософ. – Чув? – осміхнувся до Михайлича старий. Тепер, коли очі звикли до темряви, Михайлич огледівся і зорієнтувався. А старий стояв перед ним і дивився так знизу і трохи збоку, ніби вивчав крізь вузенькі щілинки очей. У нього була пряма борода, наче дід по волосинці перебрав її знічев’я і вирівняв. – Він у нас такий, – мовив старий. – Але не зважайте, він добрий хлопець. Михайлич огледівся. Камера була невелика. Під кожною стіною, окрім тої, де були двері, лежали подоби матраців, два розстелені, а один згорнутий у рулон. – Ото й буде ваше місце, – сказав старий, – Філософ під вікном, а я навпроти. Влаштовуйтесь, можете лежати і вдень, нам дозволяють. Тільки нам, більше нікому. Мабуть, зглянулись, що Філософ – учений чоловік. І тіні насмішки не було в голосі старого. Так і зробив Михайлич, ніби підкоряючись отим ще не пізнаним законам свого нового існування: розстелив матрац і сів. Дід одійшов від нього, наче давав змогу побути на самоті, призвичаїтись до нових умов. Філософ вп’явся у вікно. «Я тепер відрізаний від усіх. Один, і треба виходити з того, що я один. Ніхто мене не виручить, коли вже полковник так заопікувався, то напевне й не втечу. Значить, поколошматять, а потім розстріляють або повісять, швидше повісять, така в них практика щодо партизанів. Я один, і мене чекає лише смерть. Поки вона не глянула у вічі, не страшно, і можна тверезо подумати. Це так, як і в бою: страшно тільки перед початком, а закрутилось – і не думаєш, що можуть убити. Мене чекає останній бій, де сили нерівні. Крім того, Зельбсманн, напевне, готує пастку. Найстрашніше, що з мене можуть зробити ляльку, яка не керує собою. І треба обігнати його хоч на півкроку. Хто ці люди? Філософ? Може, це вже пекельна гра Зельбсманна? Як просто було досі. Училище. Брестська фортеця, війна, оборона, партизани. Важко, але просто, бо я знав, як діяти, хоч усього тільки й літ, що чверть віку. А тут що я можу вигадати, аби і в останньому бою в мене була зброя? Змішати карти Зельбсманну і покінчити з собою? Сьогодні вночі? Знайти спосіб...» – Пробачте, що втручаюсь у ваші думки, – обізвався старий, – тут думай не думай, дорога одна. Та, може, ви їсти хочете. Я, коли йшов сюди, захопив сидора. Таке звичайне їдло, що стара поклала: хлібець, яйця, цибуля. Вони, песиголовці, спочатку були забрали, ще й посміялися: у нас, кажуть, станете на довольствіє третього рейху. І справді, годують три рази на день, по годинах, носять баланду і какаву. А це сьогодні вранці раптом з якогось дива повернули сидора: на, поправляйся, діду, наша мотузка витримає. Так що нема чого гнівити бога, багаті. Чого ж добру пропадать? Не соромтесь, перекусіть. Невже це Зельбсманнові штуки? Перекусіть... Що в тих продуктах? Після отих розповідей... спокійно, без паніки. Врешті, це можуть бути люди, такі ж, як і я... І Зельбсманн уже гадає, що посіяв у мені непевність та тихенько сміється? Логічно обдумати. Коли свої, не треба ображати їх відмовою... Та й справді їсти хочеться, з учорашнього дня не мав ріски в роті. Стоп: спеціально не годували, щоб я накинувся на їжу і ковтнув гачка? Отож, не виключено, що це вороги. Коли не їстиму, Зельбсманн потре долоні: Михайлич догадався, значить, бажає того чи ні, включився у гру; а коли це друзі, – теж потре долоні: зерна сумніву посіяні, Михайлич усіх жахається. – Дякую, хліба трохи, – сказав Михайлич. – Ви не сумлівайтеся, – підсів старий і став розв’язувати клунка, – у мене жінка чистьоха, а я для компанії вам підсоблю. Оце, гляньте, що з ножика зробили, зітнули на три чверті, щоб не шпортонув кого, але хліб і сало якось можна краяти. Перевели ножа... Ніж, навіть такий обрубок, у тюрмі?! Ну, полковник! – Ходи, Філософе, – обернувся до вікна дід, але Філософ тільки стенув плечима. – Думає, – додав із повагою старий і перший узявся за їжу: беріть, беріть, не соромтеся. Михайлич поклав на хліб шматок сала і став жувати. – То ви кажете, що самі зібралися сюди? – спитав він раптом. – Сам, авжеж сам, – спокійно відповів дід. – І чого ж то раптом? – Тут, синашу, діло довге, але, як умію, коротко переповім. Може, знаєш, що німець до Волги рветься? Рветься, значить, німець до Волги, щоб до зими закінчити війну. Ну, а партизани йому як сіль під хвостом чи будяк. Ашалони під укіс, дороги перерізують, то німець і взявся в тилу за партизанів. А що силою не може здолати, то вхопився за мирне населення. У тих селах, де найбільша партизанка, намітив: розстрілять мирних, а хати спалить. І об’явки такі появились: якщо не з’являться добровільно такі-то й такі-то керівники банд і комісари, буде розстріляно п’ять тисяч людей. От я і заявився. Мене в загоні буде кому замінити, а людочків трохи порятую. – То ви... ви командир партизанського загону? – шматок застряв у Михайлича в горлі. – І якого ж, коли не секрет? – Не командир. Комісар. Комісар партизанського загону імені товариша Щорса Михайлич, – розважливо уточнив старий. Перше, що захотілося Михайличу, – розсміятися, розсміятися дзвінко, на повні легені, ще й по-дитячому пальцем показати на діда. Коли це Зельбсманнові штучки-дрючки з його маріонетковим театром, полковник далеко зайшов, вважай, горбату до стінки ліпить зі своїми експериментами. Михайлича випередив Філософ, котрий різко повернувся від вікна: – Михайлич – я. І знову повернувся до вікна, нервово стенувши плечима. «Перестарався полковник. З цієї пастки я вже викручусь, збити на слизьке не дамся». Дивно, коли з’ясувалося, хто є хто, стало зовсім спокійно. – Ну, що ж, – Михайлич відсунув їжу. – Дуже радий познайомитись. Ви обидва Михайличі, обидва комісари. Залишилось тільки дізнатися, хто з вас справжній Михайлич, а хто самозванець. Чому б і не погратися з цими акторами? – Авжеж, – погодився дід, – двох Михайличів буть не може. – Може, – сказав Філософ. – Коли людина вміщує в собі всесвіт, значить вона вміщує в собі і Михайлича, таким чином, у потрібний момент вона може і виявитись, проявитись ним. – Чи не значить це, – вперше звернувся до Філософа Михайлич, – що ви оцим, щойно сказаним, підтверджуєте, що ви і є самозванець? – Нічого це не означає. Я сказав, що мав сказати і що відповідає дійсності. – Вичерпно ясно, – кивнув Михайлич, намагаючись стримати усміх. – Я – Михайлич, – сказав уперто старий. – Я навіть першим прийшов. – А що, і другий Михайлич здався добровільно? – Авжеж. Тільки прийшов пізніше, точніше, його прихопили. – Щось не чув, щоб комісари, навіть таких незначних загонів, живими потрапляли в полон. – Я ж розказував, яка оказія вийшла. – І другий Михайлич із тої ж причини здався? – Це з якого боку дивитися, – повернувся Філософ. – Хто скаже, де наслідки, а де причини? Я охоплюю в себі всесвіт тією мірою, якою він охоплює в собі мене. Порушення якихось елементів у ньому – у даному разі розстріл кількох тисяч чоловік – є порушенням певних елементів у мені, і я вже перестаю бути таким, яким я є. Старий тільки зачудовано похитав головою, а Філософ казав далі: – Для кожного настає час, коли треба вибирати, чи залишитися собою до кінця, чи розсипатися на многоликі елементи, коли «я» порушено. – Виходить, ваша позиція потрібна для вас самих, кінцевий наслідок – ваги не має? – Михайлич увійшов у гру. – І не страшно буде помирати? – А що є життя, як не прямування до смерті? Це навіть матеріалісти визнають. Це я так, щоб ви зрозуміли. А головне – вибір. Тільки в найвищій точці вибору і розумієш, що існуєш. От я й вибрав. – Ну, а вам, діду? Хіба не ясно, що німці просто розкусять ваш нехитрий трюк? – Мабуть, таки розкусять, песиголовці, – охоче погодився старий. – Бо ж Михайлич і молодший, він офіцер, і багато хто його бачив. – Що ж маю діяти? – розвів руками дід. – У партизанку я не годжуся... – І тут дід зрозумів, що він теж фактично згодився, що й він не Михайлич, – відступати пізно, а невідомо, що за чоловіка їм підселили. – Але на якогось зрадника в мене сила б ще знайшлася. Дід насторожився, потім махнув рукою і заговорив гаряче, нахиляючись до Михайлича. – Ніхто не знає, який Михайлич. І взагалі, чи один він, чи цілі загони Михайличів? І чи Михайлич він насправді? Га, чоловіче? Хто б ти не був... Що накажеш мені робити? Я на себе беру, бо мушу людей порятувати, коли на інше нездатний. Старий змінився невпізнанно. Тихі очі заблищали й розширилися, здалося, саме обличчя округлилося. А Михайличу раптом щось тенькнуло в серці. Чогось не вистачає? Шапки, шапки, щоб прикрити лисину, і кожушка на плечах! І відразу усвідомив, що все це не гра, не штучки Зельбсманна. – Я вас, діду, бачив, – сказав. – Де? – У Беристянах, у квітні, так, у квітні. Ми заходили в село. Збори були, пам’ятаєте? Агітували дядьків у партизани, тих, яких не встигли мобілізувати, бо фашисти за кілька днів уже у вас були. Ви ще тоді виступали, пам’ятаєте? Нагадати? Коли в нас нічого не вийшло, а дядьки все чухали потилиці: якби-то знаття та якби не рідня... Коли командир наш плюнув спересердя, ви виступили з рядів і таке повели: «Ви, хлопці, за боже діло взялися – звільнять землю од супостата, але де армія? Скільки світу, стільки арміями воювали. Якщо армія не втрималася, то партизанка перемоги не здобуде. Нам доведеться розплачуватися – старим, бабам, діткам, їх німці не помилують. За одного німця десяток наших. Та хіба десяток? Німець точність любить, але коли мирних стріляє, хапає скільки під руку трапиться. Хто ж їх захистить?» Пам’ятаєте, як наш командир кричав: «Я вам під вечір два вози зброї підкину! Ви й захистите!» – Було, було таке, – погодився дід. – Хто ж ти? – От я Михайлич і є. Лежав тоді на возі із запаленням легенів. Впала мовчанка, навіть Філософ підійшов нечутно. – Сідайте, – сказав йому Михайлич і трохи згодом додав. – Отак-то, товариші Михайличі. – То і ви самі прийшли? – спитав нарешті дід. – Ні, я вляпався, мов курка в борщ. Не хочеться й розказувати. – То й не ятріть душу дарма, товаришу Михайлич. А таки це ви, так і розповідали про вас: молодий дуже. Порадів би, що зустрів, та не місце тут для радості. От же яка напасть, треба ж так... – А самі, виходить, і не прийшли б? – спитав із підозрою Філософ. – Підставили б під удар стільки людей? – Чого ради йому приходити? – насупився на Філософа дід. – Ти, Філософе, хлопець непоганий і не дурний, тільки тяма в тебе, пробач, у другий бік повернена. – Чого ради приходить комісару? Німця радувать? Коли по правді, я замість нього й прийшов. І проковтнули б за милу душу, якби не натрапив на цього навіженого есесмана. Я за нього прийшов, може, й без толку, та мав же я хоч щось зробити?.. – Як? Ви прийшли замість мене? – Замість вас, товаришу Михайлич, по своїй волі. Що ж робити, коли німець на мирних зло зганяє? Війна... усіх накрила, ніхто не сховається. Як чума. Викосить народ, клята... – Оживем, – глухо сказав Михайлич. Он воно як повернулось. Недарма його в цю камеру кинув Зельбсманн, недарма. Прорахувався тільки, не знав, що Михайлич бачив діда. І весь його розрахунок полетів к чорту. Випадок, адже міг він і не бачити цього діда. Але ж бачив! – Про які масові акції ви згадували? – порушив мовчанку Михайлич. – Готуються вони одним ударом покінчити з партизанкою. Слухи такі ходять, що розстрілюватимуть і палитимуть. А есесман мені сказав, що мирних у першу чергу, щоб озлити народ проти партизанів. Скоро й почнеться, за день-два, казав той есесман. Що його робити, один бог відає, та мовчить... І Михайлич не знав, не знав, що він, він може вдіяти, особисто, але так просто іти з життя не випадало. Залетіти б у майбутнє, років на тридцять, коли вляжеться буря й слідів не залишиться... – Давайте хоч познайомимося, – сказав він. – Андрій Савосюк, селянин із Беристян, – назвався старий. – Йосип Христюк, недовчений студент зі Львова, – назвався Філософ. 4. Про те, що залісців розстріляють, а самі Заліси спалять, натякнув сільському старості Андріяну Поліводі районний комендант Раух. Відтоді, як у травні партизани розгромили в Залісах постерунок, ціле літо минуло, а власті мов забули про село, і Полівода, або як його прозивали по-давньому – ще від Польщі перейшло – солтис, перебував у невизначеному становищі. З одного боку, село явно було під партизанським впливом і контролем, а з іншого – його, Поліводу, старосту, чомусь не займали, він і далі виконував свої, вони, правда, стали тепер дещо невизначеними, функції: хоч комендатура і не вимагала, складав відомості, скільки кожна сім’я намолотила збіжжя, яке поголів’я худоби, хто куди поїхав чи звідки приїхав, ну, й видавав довідки, що правили за перепустки, коли залісець мандрував на базар у Білорусію чи в район; про все те могли спитати, і він акуратно занотовував – німці багато про що могли забути, але не про те, що їм належить. Зараз літня кампанія, поспіх, а там під осінь, глядь, заявляться; ану, подай, старосто, стільки-то м’яса, яєць, зерна... Будь ласка, все розписано, а то вже не його справа, коли що приховане, німці мастаки шукати й вичавлювати. Якось у себе на току, відклавши ціпа й сівши перепочити, староста відчув наближення радості. Ще не усвідомлюючи, що то означає, кинув оком на купу жита, намолоченого зранку, воно ще було не віяне, сірувате від пилюки, жінка тільки обмела навколо, аби менше остюків збиралось; кинув погляд на жито, щоб радість ту до хліба прив’язати, мовляв, радіє чоловік із намолоту, а не з чогось іншого, бо те інше боявся сполохати, зурочити, воно було головним, а хліб, коли є головне, можна знайти, навіть коли оцей намолот пропаде. Він подумки сплюнув тричі через ліве плече і став шукати причину радості, а причина проста, як оце жито: невизначеного становища вже не було. Політика, усе політика! Партизани його поки що не чіпають, бо їм невигідно його чіпати, залишається якась присутність законної влади в Залісах, не муляє німцям, що село зовсім випало з-під контролю, є там свій чоловік, а як не буде нікого, враз втрутяться, і партизанам може буть непереливки; німці не дуже поспішають, вони ждуть осені, доки обмолотяться, викопають картоплю, виростуть свині й телята, німці своє діло знають, вони не дурні, щоб не догадатися, що партизани заждуть іще сільраду організовувати і червоний прапор над нею викидати. Отож, як не крути, він, староста, перебуває в центрі цього клубка, й усі ниточки тягнуться до нього, він тут хазяїн і бог, як і було наставлено зверху, а тепер ще й злютувалося душевною упевненістю. Не зіпхнули його з воза, він і далі потрібний владі, а значить, і самому собі, а причетність до політики, навіть, або й тим більше, до такої заплутаної, як на сьогодні, додає сил і гордості. Аякже, ти не теля в череді, а пастух, бо люди, скільки не живуть на землі, діляться на череду й пастухів, іншого порядку й бути не може, адже скотина – вона скотина і є: тільки приплющ очі, норовить звернути, може, із бідненької, але достатньої для прожиття паші, щоб ускочити в шкоду, потравити, сплюндрувати, збити, витоптати те, що росте на пізніше, а потім, залишившись ні з чим, вилупити баньки в небо і здохнути з голоду. Отож для своєї користі череда має бути в гурті й слухатися свого пастуха, а вже сам пан Бог велів, щоб одні були пастухами, інші чередою, велів і передав справи своїм намісникам на землі – владі, а коли так, то вже й не має права втручатися в земні діла. Його парафія – на тому світі: отам суди, чи пастухи виконали постанови, і визначай міру покарання, коли хто проштрафився, а таких чимало: той п’яниця, той прокрався, другий, дивись, і з чередою змішався, і порядок полетів шкереберть... Влада – як рідна мама, на ній усе тримається, і, якою б вона не була, треба залишатися пастухом, раз уже ти вибрався з череди, а хто відчув себе пастухом, той уже в череду не повернеться, хіба що зіп’ється або прокрадеться, а то вже становище не людське, туди й дорога. Гарний був чоловік Баранов, начальник ґміни, колишній донський осавул, що осів на Волині після розгрому білих, а, дивись ти, чогось не зрозумів, хоч і грамотний був, бахнув собі з нагана в лоба, коли Червона Армія у вересні тридцять дев’ятого підходила, не захотів у Польщу відступати. Хіба б потім там із німцями не порозумівся? Вони таких шанують, – і далі залишився б чоловіком вартим. І з череди шлях нікому не заказаний у пастухи, аякже, усі люди. Шануй порядок, слухайся, не лети, задерши голову, у шкоду за вічно неситими й невдоволеними, і, дивись, ти вже щось значиш у стаді, уже першим ідеш і ведеш за собою решту, повагом, непоспіхом, туди, куди пастух хоче. Як бугай. І тобі підкинуть зайвину сіна, дерті, постелять свіжішої соломи. А воно на кращих харчах і голова микитить краще починає, і вже од тебе не смердить за сім верст, у компанії не одвертаються, там і до пастухів недалеко. Хіба він, Полівода, не з череди вийшов, хіба йому змалку не виїдав дим очей, коли ще димарів не було, коли ще податок за них платили? Хіба власні чоботи, та й не чоботи ще, а постоли, тільки халяви із старих батькових чобіт приторочив до дерев’яних колодок та вимастив усе це в дьоготь, не взув уперше в шістнадцять літ, коли почав до дівок вискакувати, побабравшись цілий день у гнойовищі? Спасибі батькові, який сам уже втратив надію вибитися в люди, напоумив, виділив із-поміж дев’яти братів і сестер, бо запримітив, що Андріян уже в п’ять років не зі страху перед коцюбою і не з тупою покорою піднімається зі сходом сонця, щоб гнати гуси пасти чужі й свої, тоді як інших треба силою витягати з-під лахміття, а малий знає, що так ведеться і так треба. Тому і в польську школу Андріян ходив упродовж зазначеного терміну, а не тільки взимку, як більшість дітей, що восени і весною помагали батькам по господарству, і з уроків не тікав ковзатися босоніж на льоду, – не покари боячись, ні – тільки того й лиха, відстояти годину коліньми на горосі, – а щоб учителька бидлом його не обзивала й батькові не скаржилась, який за синові успіхи платив кращим куском зі столу й одежину справляв кращу, ніж в однолітків, ба зугарнішу, ніж у братів та сестер. Батькові аж сльози на очі наверталися, коли на різдвяні свята Андріянів голос виділявся у шкільному хорі: «jeszcze Polska nie zgin??a...»; коли приносив додому то книжечку з чудернацькими малюнками, то пенал з олівцями – нагороди за відмінне навчання і зразкову поведінку. Батько тоді на радощах бігав до Кашперовича і купував літру монопольки, розпивав її з матір’ю та старшими дітьми, плескав і Андріянові ледь-ледь: «Оце пригуб, синку, щоб знав, яка вона, бо, коли не знатимеш та, підрісши, допадешся, задавить вона тебе». А тоді починав розказувати: «Оце, дітки, й ти, стара, слухайте, що я задумав. Наше життя згинуло вже. Щоб усіх вас витягти, у мене капіталу немає, ми навіть не Кашперовичі, бо Кашперовичі телятами гендлюють. Та я хочу, щоб обид і чвар поміж нами не було. Витягнемо гуртом Андріяна в люди, раз уже він розумним і слухняним удався, і тут грішити нема чого, так Бог дав, витягнемо Андріяна в люди, а вже коли він стане на ноги, то й нас, хто живий буде, поставить на рівні». Так би воно й було, Андріян би не відцурався від рідні, доля тільки розпорядилася по-своєму. І батько, і мати вмерли, як час надійшов, помер дехто з братів та сестер від пошестей і хвороб, Катерина й Одарка вийшли заміж в інші села та й живуть по-своєму, а Грицько й Петро, близнюки, молодші, служили в польській кавалерії дійсну і загинули обидва в перші дні війни. Що не кажи, батько тоді правильно розсудив, добра бажав, воно на добро й виходило. Як надійшла пора парубкування, коли в хаті не всидиш увечері, батько й тоді став у пригоді. Запримітив, що син рихтує чоботиська, вивів у двір, сіли під копою. «Гуляй, сину, – сказав батько, – діло молоде, оце зараз що візьмеш, те й твоє, але так гуляй, щоб, збивши оскому й наситившись, не захотілося повиснуть на гілляці. Сила з тебе пре, затиснеш якусь Парасю, а вона тут так і заваготіла, жениться треба, а воно, поки не вперся міцно в землю, рано, проклинатимеш і день, і час, коли Парасю чи Ґанку здужав. Таке. І парубкування ж таке, що гляди й гляди. Тріснуть шворнем по голові, й увесь розум як вітром зідме. Дамо тобі раду іншим робом». І повів його батько до вдовиці Вівді, там і домовилися, що Андріян заходитиме деколи, а вдовиці збіжжя сякого-такого підкинуть. І пропала в Андріяна охота до дівчат, хіба помацає котру на колодках заради цікавості, але оскільки вже почував себе якось відособленим від гульок, цікавість та рідко находила, і то, щоб не виділятися, бо гординя до добра нікого не доводить. Женитися ж довелося хоч не хоч: чоловікові треба женитися, щоб його мали за серйозного й статечного, а не за перекотиполе, й Андріян узяв дякову дочку, а не кого-небудь, бо сам на той час став писарем при Харитонюку, тодішньому солтису. Марія, дружина його, була худа й біла, аж жовтувата наче, мов соснова свіжа дошка; руда, й трохи в ластовинні, і холодна. Не в любощах, а холодна на доторк, наче риба, пекло холодом крізь сорочку груди, і руки, сплетені в нього на шиї, були ніби в мертвої. Тоді він здурів уперше і востаннє, побіг після весільної ночі у жар Вівдиних перин, мов найшло що. Вівдя дала раду, та більше казала не приходити, їй не потрібні сварки, та ще зважаючи на становище Андріяна. Вівдя багато чого навчила: які трави найти й коли, щоб дитину скинути, бо він не схотів мати купу дітей, уже бачив і спізнав, як така купа, мов гусінь, обгризає весь достаток: підказала, як і до молодої жінки підладиться. Воно на те й вийшло, і холод Маріїн виявився водицею в жаркий день – так уже він себе переконав. Зате в Марії чисто було, і готувати вона вміла, і начальство до них заїжджало, тож скоро неграмотний Харитонюк, що тільки кулаками міг розмовляти, звільнив місце солтиса, а Полівода зайняв його, а такої думки, щоб вище піднятися, у нього й не було; тому честолюбство не мучило, і так піднявся з грязі в князі, куди вже вище, усьому відміряно свій край, нащо вже Харитонюк був дурний, і той утямив, як світ улаштований. Здавши староство й напившись з цього приводу в саду під яблунею у свого змінника, припечатав волосаті червоні кулаки до столу. «Дивись, Андріяне, щоб тебе не з’їли. Бачиш, он бджола з квітки мед бере, напилася, аж стогне? А чи надовго? Он ластівка шугнула, гам, і нема бджоли. А над ластівкою вже шуліка круги звужує, а на шуліку стрілець міриться, а на стрільця теж хтось чигає. Всяк живе тим, що когось їсть, кожному визначено щабель на господній драбині». І раптом розсміявся Харитонюк: «А між тим, і квіти не перевелись, і бджоли є, і ластівки, й шуліки, і стрільці. Гинуть недужі, хто заґавиться, хто за свій щабель міцно не тримається, он як». Він і сам те знав, адже тільки сліпий і глухий не дотумкають, що так мається в сущому, і можна бути бджолою, чи ластівкою, чи шулікою, раз так визначено, але краще пастухом поміж бджіл, шулік і ластівок, щоб той, хто на вищому щаблі, не склював, не розтельбушив тебе. Він і сам те знав, Харитонюк же, повержений, тільки утвердив у цій думці. У будь-якій машкарі можна бути пастухом на своєму щаблі, і всяк повинен берегти свій щабель на цій господній державній драбині, щоб не настав хаос, безладдя й нерозуміння, здичавіння, бо війни, холера, чума приходять і відходять, але коли хаос, – то вже кінець світу. Гріх було й народжуватись, треба берегти свій щабель, а як він зноситься, влада потурбується, замінить його, витеше інший. Будь-яка влада, тільки не совіти, у них все змішалося, кожному пройді й голодранцеві богом захотілося стати, а кінчиться пошестю лінощів, череда попреться в шкоду, знищить посів на запас і самих пастухів із постолами, а потім здичавіє, мов коти на пожарищі. Та ні, світ стоятиме, раз уже почався, і драбина стоятиме, і він глядітиме свій щабель до скону, а совіти, урешті-решт, перемелються. І коли Раух сказав про Заліси, Полівода подумав, що так, значить, і треба, їм там згори видніше. А що Раух пильніше, ніж звичайно, подивився на нього, зрозумів, що комендант має на увазі й чому відкриває секрет: Полівода має потурбуватися про рідню, щоб хто під гарячу руку не потрапив карателям на приціл. Приховати цінне майно, аби хто з рядової команди не поласився, бо кожному ж не будеш доводити, хто ти є. Звичайно, то все в останній момент, щоб не дійшло до зайвих вух, не наробило паніки й не завадило акції. Аякже, Полівода розуміє й немовлене, добре вивчив смаки й уподобання Рауха, слава Богу, крім усього, щомісяця возить таємні звіти про те, що діється в селі, а Раух негайно передає їх шефу гестапо Рідеру, й обидва задоволені розважливістю, точністю й акуратністю старости – він же подібні звіти писав ще для дефензиви, дефи, «двуйки», то наловчився, знає, що від нього вимагається, а начальство знає, що від нього можна вимагати. Та їхні стосунки, розуміння з півслова навіть глибші, ніж службові, і налагодилися з перших днів знайомства, коли ще не все вляглося, втихомирилось після відступу червоних. Раз котрийсь із бандер, бовдур, коли їхня частина проходила через Заліси, диркнув здуру чи сп’яну із ручного кулемета у слід німецькому літачкові, що возив пошту з Ратно в Кобрин. Льотчик тепер щоразу, пролітаючи над селом, обов’язково скидав пару легеньких бомб двічі на день, особливо не прицілюючись, не сходячи з курсу, навмання, одну хату тільки розвалив, у Шкурата, людей не зачепило, люди на цей час ховалися, а староста думав, що село, хоч і не завинило, мусить розплачуватися за чужі гріхи, коли вони скоїлися на його території. Потім бомба упала поміж череди, і вбило бичка, поранило кілька корів. Видно було, що льотчик затявся на своєму і добром не кінчиться. Гурт селян при мовчазній згоді решти бив чолом старості: оскільки ти влада, мусиш якось зарадити біді. Полівода довго не думав: збирайте від кожного двору по стільки-то, і невдовзі поставив на воза два кошелі яєць, загорнув у вибілену полотнину добрий шмат печеної свинини, знайшлося місце і для різної птиці, скубаної, розпотрошеної, щоб не завдавати німцям мороки – кинуть одразу в борщ, – перекладеної кропивою, щоб не засмерділася дорогою, а самогону назливали двовідерний бутель. І Полівода поїхав до Рауха не просто старостою, владою поставленим, а представником громади, і наступного дня, хоч люди за звичкою поховалися, гудіння літачка було мирним і заспокійливим. Самим поглядом Полівода висловив Рауху подяку, відтоді наче рідніші вони стали. Полівода одразу хотів натякнути, що за такі добрі вісті він уже не залишиться перед паном комендантом у боргу, але вчасно стримався, бо така запобігливість на холопську схожа, адже й так зрозуміло, навіщо зайвий раз натякати. І Рауху зрозуміло, він, ніби згоджуючись, прикрив зморшкуваті повіки, згоджуючись і водночас підсумовуючи, що, мов, із цим питанням покінчено, вичерпане воно, і вже дивиться потеплілими очима. – Ми особисто, – говорить Раух, – цим не займатимемось. – Еге ж, – погоджується Полівода, – чого ж району втручатися, тут нам жить. – ...Мабуть, із Бреста спеціальна команда СС приїде, – веде далі Раух, – то їхня професія... – А безперечно, – додає Полівода, – їхня. Коли вже існують визначені люди, щоб вимітати непотріб... то нехай вони й займаються. – У них тільки звичка є не зовсім пристойна – часто не погоджують свої дії з місцевими органами, – зітхає Раух. Що є, то є, думає староста. СС надто горді й відособлені, і з гестапо не порадяться, не те що з комендатурою; але ж одну справу всі вони роблять і, може, на користь така конкуренція, кожна організація намагається краще робити своє діло, обійти суперника. – Спільну справу робимо, – так і говорить Полівода. – Спільну-то, спільну, – знову зітхає Раух, – та вони приїдуть і поїдуть, а нам потім розсьорбувати... Отут потрібно вгадати, чи по-дружньому скаржиться пан комендант на долю, що його обходять, не рахуються, чи й що інше має на увазі. Населення, партизани можуть згодом відомстити Рауху, не зважаючи на те, що він до знищення села рук не приклав, – а на СС не спишеш, бо влада одна, і ті й інші представники її, так що все може бути. Та Раух, певно, не зважає, бо староста ще в гіршому становищі, він на виду, у гущі, на місці, його першого, коли що, у Рауха не це на думці. Коли спільник ще в гіршому становищі, то що скаржитись на власну долю. І старосту знов сповнює радість, як і тоді, у себе на току. Він недарма хліб їсть, недарма. Законно – і справедливо! – йому відведене чільне місце, адже ось виліпив мудре рішення, перекидаючи мисль, мов жінка паляницю з руки в руку перед тим, як посадити її в піч. Приїдуть СС, а чорні списки вже складено – ось саме ці, і тільки ці люди завинили, і село, зустрівши збавителів хлібом-сіллю, передає негідників у руки правосуддя, а саме схиляє в покорі голову і стверджує, що й в майбутньому так чинитиме, бо село мусить стояти, а селяни вирощувати хліб і годувати худобу – і на час війни, а особливо після, коли в Ратно буде Раухова економія. І хоч землі тут абиякі – піщані, заболочені – таж німці хазяйновиті, доведуть до пуття, а робочі руки потрібні будуть. – Яким же я буду старостою без села, – пробує пожартувати Полівода, хоч і знає, що для нього місце знайдеться деінде, та краще бути першим у себе, там, де ти став першим, ніж десь, де будеш другим, хоч і вищий пост матимеш, другим, бо не матимеш там коріння, а випускати його в сорок літ запізно, а першою там буде нова обстановка, якої ти не осягнеш і до кінця життя, коли вже з дитинства її не всотав. – Я розмовляв із Рідером із цього приводу, – каже Раух, пропускаючи мимо вух Поліводин жарт, але даючи зрозуміти, що задоволений тим, як міркує Полівода. – Ми дещо прикинули, і, можливо, вдасться запобігти масовій акції. – Я слухаю вас. Раух постукує сухими пальцями по сірій течці, куди недавно сховав Поліводин місячний звіт, і мовчить, заглибившись у себе, у нетрища можливих службових неприємностей, вивіряє й зважує; але скільки там того життя, роки йдуть, начальство посварить, а може, й навпаки, похвалить за розважливе рішення, а про власне майбутнє треба думати, – зовсім нехитра це мовчанка. – Коли ми зробимо так, – починає Раух, відкидаючись на спинку крісла зовсім по-домашньому, наче радиться з Поліводою і наче дає мовчазну згоду на виконання старостою того, що він ось має сказати, а Полівода уяснює, що цим і з нього знімається можливе обвинувачення в самодіяльності, бо виходить, що ідея не від нього йде і не від Рауха, а просто самі обставини так складаються: врешті, вийде – добре, а ні – то все ж вони старалися, почали... – Так зробимо, – після паузи продовжує Раух і тепер одразу викладає: – Там, поблизу Заліс, є такі Окунь і Орлик, відомі діячі з поліції. Ви з ними увійдіть у контакт, а Рідер, зі свого боку, підтвердить, узаконить, так сказать. А ви прекрасно знаєте, хто в селі чим дихає, знаєте партизанські сім’ї, їх до сотні там, та ще співчуваючих... Продиктуєте списки Орлику й Окуню, тільки кожному окремо, двоє разом, то вже свідки, а ви мені ще знадобитесь після війни, адже так? Нам ще з вами жити й жити. А Окунь з Орликом уже знатимуть, що робити, їм службу справно треба нести, коли на щось сподіваються. Тільки прослідкуйте – ми, звичайно, попередимо, – щоб не грабували, знали міру. СС має взяти своє. І після СС має щось залишитись. Селянин повинен із чогось жити, правда ж? Так ми доведемо ще раз вірність великому рейху й Адольфу Гітлеру, підтвердимо, що власними силами здатні підтримувати порядок на цій благословенній землі! – виголосив Раух, підвівшись і миттєво, непомітно застебнувши кітель на всі ґудзики, і Полівода підхопився, благо, йому й застібати нічого не потрібно було, маринерка сиділа на ньому як влита. От що таке політика, і навіть коли не ти визначаєш її, але розумієш, як крутяться коліщатка її, сам мимоволі стаєш коліщатком і розумієш, що й від тебе залежить якийсь рух у велетенській машині, і тебе бережуть і підмащують, щоб ти справно крутився! Мов на рахівниці фішки кинув Раух, а Полівода вже бачить кінечний результат. І вовки ситі, і кози цілі, а справу зроблено руками Окуня й Орлика, на них і визвіриться народ; коли шпортонуть кого вилами, невелика втрата, а ворон ворону ока не виклює. – Ну, то я вже додому поїду, – пристойно витримавши паузу, сказав Полівода. – Так-так, – киває Раух, – не близький світ, і дорога розбита, аби до десятої вечора добрались. Нічого, – сміється, – колись кам’яницю викладемо, ще автомобіля заведете. – Е, – відмахується Полівода, – куди вже мені до автомобіля, нам, селянам, із конем спідручніше: і нивку об’їхати, і думати на возі легше, кінь знає, куди прямувати... – Ну-ну, не прибіднюйтесь, – говорить Раух і проводжає Поліводу до самих дверей. 5. Таке сказав Раух. Під’їжджаючи вже в сутінках до Заліс, Андріян Никонович Полівода вперше в житті не відчув радості повернення додому, село видалося чорним і незнайомим, хоч староста знав у ньому всіх, починаючи з Оринчиного Омеляна, якому сьогодні другий тиждень пішов, і кінчаючи вісімдесятидворічним Карпуком Степаном, що вже стояв однією ногою в могилі, а другу ось-ось мав одірвати од землі; більше того, знав, у кого і як несуться кури, хто побив свою жінку і хто завтра пектиме хліб чи гнатиме самогон. Так думав Полівода. А заздрить мені може тільки той, хто не спізнав на собі тяжкого хреста влади, бо що ж легшого, як десь на гульках, впившись горілкою, кричати: старості гарно живеться! Спробував би сам, на другий день жижки б затрусилися, а якби прознав про таке, як оце насувається, хутенько побіг би до канави штани прати, де б і заздрість поділася. Язиком плескати – не діло робити. Колеса м’яко чавили розгрузлу дорогу, вже принишклі оселі зачаїлися, прикриваючись темрявою, тишею, деревами; вулиця почалася, нікого не видно, й вогні ніде не світяться. Андріян, замислившись, попустив віжки, але коні, чи то стомлені дорогою, чи в догоду господареві, брели повагом, аж ніби намагалися обережно ставити копита, щоб не порскала грязюка й не плюскала вода, їх наче не манить затишок конюшні й торби з вівсом. Ось тут живе Горнік Семен, а син його старший, Грицько, у партизанах, і Полівода знає, що він навідується інколи до старого, а той замість взяти коцюбу і відучити тинятися десь на чужині, не бійсь, ще й хліба-сала підкидає в ліс, одним мотузком зв’язані, а тепер от хай заскиглить Грицько у своєму лісі та лобом об стовбури погатить, коли дізнається, що сім’ї нема, а від хати купа попелу зосталася, – то прокляне і день, і час, коли в партизанку подався. Знову Горніки й знову, одні, по-вуличному, Вінчальники, другі – Стручки, цим теж дешево не обійдеться: а ген прямо, а потім правіше, на хуторі, ще далі Горніки, Лапуцькі, тих обмине біда, зроду-віку самі по собі – пливуть собі із своїм хутором за течією, куди вітер подме. А спершу плутанини було – й не тільки з Горніками – аж смішно, та мало не до плачу дійшло. У селі жителів, вважай, три тисячі з половиною, а прізвищ, то чи й два десятки набереться: Поліводи, Корнелюки, Пащуки, Пищуки, Горніки, Ярощуки, Дордюки, Хабовці, Олексюки, Сахарчуки, Сидорчуки... Сам Бог переплутав, хто з якого кореня, і в селі, щоб знати, про якого Івана Трохимовича Пащука йде мова, бо їх чоловік п’ять, кожній родині прізвисько належить. То прізвищ ніколи й не згадують, а кажуть: це у Вовків, це в Лапуцьких, це в Криса; і коли німці ще в сорок першому, восени, дивилися списки, то, щоб вони не забили памороки собі отими безкінечними Корнелюками й Пащуками, староста проти кожного прізвища поставив прізвисько. А німці й сполошилися, за зброю стали хапатися, бо кличка в їхній уяві пов’язувалася з потаємним, із партизанами, з підпіллям; ледве пояснив Андріян Никонович, що Марфа Захарівна Корнелюк (Любиха) давно втратила розум, ще в першу імперіалістичну, а Митрофан Якович Сахарчук (Бадій) ніяк не може піти в ліс, бо йому чотири роки. Німці довго сміялися й показували один на одного пальцями, прийшли до висновку, що вони таки й справді завоювали дикунів, адже тільки в дикунів і визначається за кличками, хто є хто. Раух же, покивавши своєю сивою головою, зауважив: так склалося тому, що в поліських селах не люблять брати жінку в чужих краях чи виходити заміж на сторону, аби не прогадати, і утворюють сім’ї на місці, де про кожного все відомо; так сказав Раух, щоб «дикунів» Андріян Никонович Полівода не прийняв на свій рахунок і не образився – Раух із самого початку добре ставився до Поліводи, без поблажливості, справді добре, ніби ще тоді намітив Поліводу у свої майбутні економи. І додав: це добрий звичай, і треба його зберегти. Біля в’їзду на обійстя чекав Михайло, Андріян Никонович не побачив його в темряві, але почув, як заскрипів у металевих петлях дерев’яний брус, що перегороджував в’їзд, – старший витягнув його. А потім Михайлова тінь майнула попереду, хлопець мовчки взяв коней за вуздечки і повів. Коні стали і нарешті зафиркали радо: удома. І я вдома, подумав Полівода, випростав ноги, щоб трохи відійшли від довгого сидіння, не поспішав злазити, мовби ще й досі прислухався до себе й до села навколо. Михайло тим часом заходився повагом розпрягати коней. – Воза потім закотиш під навіс, – сказав Андріян Никонович. Михайло нічого не відповів: сам знав, що робити. Голоблі впали на землю, коні, вивільнюючись від посторонків, переступили з ноги на ногу. – Тату, – розпачливо обізвався Михайло, наче наперед був упевнений, що батько не привіз добрих вістей, – то ви знов нічого не казали в районі? – Не казав і не казатиму. Пора затямить: доки строк не підійде, доки вісімнадцяти не виповниться, ніякої поліції. Є порядок якийсь чи немає? – Доки виповниться, доки виповниться... Доки виповниться, війна скінчиться, нічого й не вислужиш. – З розумною головою вислужиш. А хочеться з гвинтівкою погратися, іди в партизанку. – Розігнався... – буркнув син і повів коней. У хаті горів каганець, а вікна були запнуті темним, щоб світло не проникало назовні. Світлиця видалась маленькою, приземкуватою, ніби стеля осіла, а стіни присунулись ближче до столу. І неначе тільки пофарбувало її, не осяявши, у червонувате чи жовтаве світло, так що на вулиці здавалось, у темряві суцільній, і вільніше, й просторіше. На столі вже парувала в казанку картопля, підсмачена олією, стояла миска с великими огірками. Незайманого сидора Андріан Никонович поклав на лаві в кутку. – Так і не їв за цілий день? – спитала звідкись Марія. – Забувся. Він сів до столу, глянув на вечерю, не поспішав узятися за ложку, мовби думав про щось. І тоді нечутною тінню прослизнула у двері Марія, така ж пласка навіть після двох дітей, і нечутно поставила перед ним високу чарку на гранчастій ніжці з темно-синього скла, куплену разом із п’ятьма такими самими ще за Польщі для гостей, шість однакових чарок із темно-синього скла, помережаних візерунками, з тонким дзвоном. – Налити? – Не треба, – він торкнув пальцем чарку, відсовуючи її вбік, і гукнув уже вслід Марії, яка безсловесно зникала. – Поклич-но Михайла. – Кажіть уже, – сказав од порога Михайло, ніби вродившись за мить. – Іди ближче і слухай сюди. – Сказав, не обертаючись, не зводячи погляду з темно-синьої чарки у візерунках, що самотньо стояла на одній нозі, налившись при каганцеві ще більшою темнотою. – Налий-но, – сказав Андріян Никонович, і чарка наповнилась подзвонюючи. – Слухай сюди, – вів далі, ковзаючи поглядом по тонких лініях візерунків і намагаючись не пропустити жодного завиточка, куточка, не заплутатися в мереживі, а тоді підхопив і випив одним ковтком свою вечірню, традиційну, обов’язкову, єдину чарку. – Підеш зараз на Ягідкове до Литуна й скажеш, щоб Орлик і Окунь були в мене завтра: Орлик до схід сонця, а Окунь слідом після сходу. Костура візьми, щоб де пси не насіли. І то хутко. – І заходився коло вечері. 6. Зельбсманн довго і пильно розглядав Йосипа Христюка. – Ви знаєте, – сказав потому, – я вперше за багато років у такому непевному становищі: не уявляю, яку вину вам інкримінувати, тобто з чого починати. Провина, бачте, ніби й очевидна: ви ходили по селах і підбурювали народ проти німецької армії, але, коли я залишу ваші зізнання в тій формі, у якій мені їх переказано, з мене, коли потім читатимуться ці протоколи, сміятимуться. Перекладати ж ваші слова на загальнозрозумілі, значить позбавляти їх суті: перекручувати ваші зізнання я дозволити собі не можу, хоча б уже тому, що я опинюсь у ще непривабливішому становищі – ніби потерпів поразку. – Кожен виходить із самого себе, – відповів Христюк, стенувши плечима, – я не знаю, що ви вважаєте для себе поразкою. – Мабуть, те, що й ви, – почувати себе не тим, ким ти є насправді... – Виходить, ми одне й те саме вважаємо перемогою, – перебив Христюк. – Залишатися самим собою? – засміявся Зельбсманн. – Так. І тоді, виходить, нам взагалі немає про що розмовляти. – Певною мірою. Ніхто не хоче програвати. Якщо два «я» не можуть співіснувати, одне має поглинути інше... – Ви вже програли, – знову перебив Христюк, – бо ми не в рівних умовах. Ви мене знищите, але не ви як особистість, а за допомогою тієї машини, що стоїть за вашою спиною: навіть коли ви особисто застрелите мене, відчуватимете власну неповноцінність: зробили діло, але чужим коштом. Я ж відрізаний від усього світу. Я зараз – це тільки я, мені втрачати нічого, окрім кайданів, як кажуть марксисти, а в мене й кайданів немає, я вільний, і буду вільний допоки вибиратиму, як діяти... – Ну, добре, хай так. Я шаную переконання інших, бо коли існують вони, переконання інших, – то, очевидно, на голому місці не зросли, і їх треба враховувати у своїй роботі. Я ж теж, ви правильно підмітили, прагну залишатися самим собою, а це можливе за тієї умови, коли той світ, що я його сприймаю, гармоніює з моїми уявленнями. Тому ми з вами й розмовляємо тут, два «я», дві гармонії зі своїми світами, і я аж ніяк не програю, бо виходжу зі свого, для мене суттєвого. – Цим ви ще раз підтверджуєте, – констатував Христюк, – що ми з вами не зійдемось. І, врешті, яке мені діло до того, чи ви залишитесь собою, чи програєте, коли я твердо знаю, що зі мною буде так, як захочу того я? – Ніхто не хоче програвати, тому нам і доводиться вести цю розмову і перейти слід від загальних планів до конкретних реалій, щоб я все-таки щось записав до протоколу, хоч мені й усе ясно, але ж мусить бути ясно і законові, щоб мене коли не колеги, то нащадки не звинуватили в необ’єктивності. – Цим ви тільки підтверджуєте, що ніякої об’єктивності бути не може. – Я вже зрозумів, що на одній платформі ми не зійдемося. Тому, наскільки це вдасться, вестимемо мову на рівні буденної спекулятивної свідомості. Спробуємо без вибриків і викрутів. – Спробуйте. – Отож, post factum. Ви, Йосип Христюк, 1918 року народження, колишній студент Львівського університету, який ви демонстративно покинули, коли у вересні 1939 року прийшла Червона Армія... – Чому це раптом демонстративно? Я покинув університет тому, що мені там уже не було чого робити. – Коли б просто покинули, зараз би не перебивали мене, уточнюючи, чому саме ви залишили навчання. – А коли б промовчав, то виходило б, що я і вас, і червоних ставлю в один ряд. – Хіба не однаково? – Авжеж. Якби було однаково, ви б не іронізували, приховуючи іронією своє безсилля. – Сміх – зброя сильних. – Так, але вони сміються нишком і над собою. – Ми відхиляємось. А саме намітився деякий просвіт у словесних хмарах. Виходить, попри абсурдність світу, червоних, однак, точніше, комуністів, а ще точніше – їхню філософію, бо люди вас мало цікавлять, – чекайте, будьте вихованим і хоч раз не перебивайте! – ви все-таки якось вичленюєтесь з абсурду? – Безперечно, бо їхня система світу рухома, бо вона підпорядкована діалектиці. Ваша ж система – це залізобетонна нерухома конструкція, що відняла в людини все і закрила шляхи, якими людина могла б повернутися до самої себе. – Але ця система, дорогий мій, дає можливість жертвувати цілим заради частини. Коли зберегти частину, пожертвувавши цілим, то вона сама стане цілим. – Затиснутим у залізобетонну конструкцію? – Хоч би й так. І частина та виживе за будь-яких умов, керуючись залізними законами своїми. Ви ж, надто комуністи, урізноманітните, розіб’єте світ на стільки шматків, що він потоне в хаосі, тоді всім кінець. – Або початок. – Ах, облиште! – скривився Зельбсманн. – Дивуюся своєму терпінню. – Ви не терпінню дивуєтеся. Ви не впевнені у своїй правоті і, говорячи зі мною, намагаєтеся підсвідомо переконати себе, що маєте рацію. – Я знаю, що мені треба, не будемо про це. – Безумовно, знаєте: винищити всіх, залишивши частину, еліту. – Я вам аплодую. – Отож, ви, Христюк Йосип, пішли раптом по селах, як чернець-філософ, із проповіддю своїх поглядів, а я чув, що божих людей шанують у народі, і тому не дивуюсь, що вас добре приймали скрізь. Та, наші агенти, нічого не втямивши у вашому вченні, про всяк випадок вносили ваші одкровення у свої звіти, щоб ми тут, нагорі, розібрались. А прості смертні валом за вами валили: ще б пак, хоч не хліб обіцяли, не прихід червоних, але ж божий чоловік, хоч якесь полегшення, – натовп завжди прагне незрозумілих ідей для виправдання свого животіння. Ось бачите, скільки паперів назбиралося; дивуюся, як вас не пристрелили. Так що ж ви проповідували? Ну, просторікування про життя і спасіння я опускаю. Це не цікаво. Конкретно до справи: «Війна закінчиться тільки тоді, коли кожен уб’є її в самому собі». Пояснень ніяких, агентові освіта не дала можливості заглибитись у суть ваших проповідей. Давайте вже ви. – Мені здалося, що ви вже зрозуміли оту саму суть. Коли кожен зробить усе, що може, ради закінчення війни, тоді саме питання про війну відпаде. – Як же це зробити? – Знищувати вас. – Так. Є й про це: «Ворог, який прийшов до нас, заслуговує на смерть, і кожен має моральне право вбити його. Адже ворог знав, куди йшов, він сам собі вибрав смерть. І це виправдовує кожного, хто нищить фашистів». Правильно записано? – Зміст уловлено. – Чому тоді для швидшого закінчення війни не вбивати червоних, чому ви проти нас? – Ви ж сюди прийшли. – Яка різниця? Ми в сорок першому, червоні в тридцять дев’ятому. Ви ж вирішуєте питання в планетарному масштабі, а не в межах Німеччини й Росії? – Війна втягнула всіх у свою орбіту, і кожного поставила... – ...перед вибором. Тим більше! То чому не червоних? – Бо нікому не хочеться бути гноєм на вашому полі. – Он як! Ви й без моїх пояснень усе зрозуміли. Прекрасно! То що ж ви надибали у своїх мандрах, окрім гною? Не питаю прізвищ, не готуйте себе морально – мовчати й віднікуватись – не треба. Ви знайшли таких людей, котрі цілком уяснили, що ви їм торочите, здатних піднятися на вершину свого «я», відкрити себе? – Аби зерно було посіяне, сходи зійдуть. – Це вже комуністична пропаганда, вона вам не до лиця. Я за вас відповім: не знайшли і не могли знайти, бо хто мав стати собою, став таким, а кому не дано, то вже не дано. Ще коли б ви, скажімо, корів лікували чи робили вигляд що лікуєте ворожачи. А так – vox clamantis in deserto1. Кому ви вбивали в голови постулати вашої філософії? Темному мужику? У нього жінка, діти, господарство, у кращому випадку, він вас сприйме за юродивого, щось у нього просвітліє в душі, але робитиме те, що й досі. Длубатиметься у хліві й стругатиме дітей. Все! Це справді гній. Вам століття б довелося чекати, доки його праправнуки дійдуть до якогось розуміння, і то навряд. Тільки до того часу їх розведеться, як мурах. Вони покриють землю суцільним місивом і зогниють разом із нею. Ми, не можемо цього чекати. Зельбсманн налив у склянку води, ковтнув пігулку і запив. Налив в іншу склянку. – Ось, прошу. Охолоньте. – Але ви мене не запитали головного – чому я пішов по селах? – Справді, чому? Спасибі, що нагадали. – Бачите, цього вам не зрозуміти, я, правду кажучи, теж великою мірою зробив це інтуїтивно. Так, я справді визнаю світ тільки той, що в мені, але ж обсяг цього світу не обов’язково має закінчуватися моєю фізичною оболонкою, тілом. Я вбираю у свій Світ усе, що можу осягнути розумом: космос, землю, людей на ній. Це моє «я». У якусь мить я зрозумів, що добре знаю себе як Йосипа Христюка, але ще не пізнав себе як світ, не пізнав свого справжнього «я», тобто і тих, і інших, що входять у мій світ. Я пішов пізнавати... – Ну-ну!.. – ...пізнавати й робити, що мені під силу, аби світ повного обсягу мого «я» відповідав своєму визначенню. – Картина прояснюється. Отже, у вашому світі для нас місця не виявилося, тому ви й... – Так. – Гм. Слухайте! Але ж я теж реальний у цьому світі, що ви його охоплюєте собою? Значить, коли все-таки логічно міркувати, я вживаюся у вашому світі, у вашому «я», а підтвердженням є оця мила розмова? – Авжеж, куди подінешся? Ви є, але як антипод, та субстанція, яку треба пересилити на шляху самовизначення. – Ніщо не вічне. Будемо вважати, що розставили всі крапки над «і», – сказав Зельбсманн. – Залишилося уточнити деякі деталі. Слідство, обвинувачення, вирок вас не цікавлять... – Я вільна людина, і в будь-яку хвилину сам знайду спосіб розпорядитися власним життям. – Безперечно. Дозволю собі останнє запитання: чого ради ви назвалися Михайличем? Невже так розчарувались у своїх проповідях, що з відчаю кинулися з мосту у воду, щоб зберегти за собою останній шанс на виявлення свого «я»? Справжній Михайлич у нас. І ви для його справи зробили гірше. – У Михайлича стачить сил вистояти без моєї допомоги. Для мене ж суть – скотити камінь на гору. А там... – Камінь сліпий, дороги не розбирає. – Але видющі бачать його. – А незрячі? Нам хай уже так і треба, ми навмисне лишаємося «незрячими», а ті, яких ви не просвітили? Селяни, їхні жінки й діти, яких ми розстріляємо невдовзі... Скільки там тисяч заложників? Їм були й будуть байдужі ваші міркування й прекрасні метафори. А особисто вам, коли вирвемо такий шматок із вашого світу? Адже й ви до їхньої загибелі ручки приклали, виходячи з найкращих намірів. Це буде для вас чи не самогубство: своїми руками власний світ трощити. Ось над цим і подумайте, шановний, та ще над тим, чи перехід до смерті справді остання вершина. 7. Коли червоні з присвистом, піснями, усипані квітами не крокували, а ніби пропливли старою бруківкою Львова, у бутті Йосипа Христюка, власне, нічого не змінилося. І коли професор Хайдукевич незадовго перед вступом червоних зібрав своїх найздібніших, тих, що подавали найбільші надії, учнів, сказав, що відтепер студентам насильно вбиватимуть у голови марксизм і почнеться для них не осягнення смислу й істини, а навчання... Отож, чи бути далі в університеті, чи ні, значення не має... І професор забув, із чого починав, став уголос розплутувати нитку думки, що впіймав неждано, як бувало часом... Навіть тоді Йосип Христюк не намагався уявляти, як відтепер складеться його доля, – його доля завжди була разом із ним, вона була вічною, він переконав себе в цьому. Він пішов з університету, не попередивши нікого, без заяв і демонстрації, просто пішов і навіть не тому, що не хотів учити марксизм – класиків їхніх він перечитав, бо їх забороняли, – просто пішов, дивуючись, чому не зробив цього раніше. Потрібен був лише поштовх, просто стало нецікаво. Наступного вечора Йосипа перестрів на вулиці Турпак, високий, повний, із чорним довгим волоссям, у тонкому чорному светрі під горло, – ніколи не помічав таких дрібниць, а тут упали в око, можливо, тому, що закінчився якийсь період життя і, ще невиразно, почався інший, все ще було хистким і невизначеним, і дрібниці не поминали уваги, заповнювали порожнечу, яку навмисне беріг у солодкому передчутті майбутнього океану мислі, – радів відшліфованим, вимитим дощами кам’яним прямокутником бруківки, якомусь написові на древній цеглі будівель, голубам на засиджених карнизах; так і з Турпаком: помітив, що той високий і повний у чорному светрі. І, здається, завжди був таким: на тих збіговиськах в університеті, коли раз по раз спалахувало українсько-польське питання і виливалося в зборища, голос Турпака, тонкий, але добре поставлений, досить гучно дзвенів у коридорах; ще, здається, Турпака виганяли з університету, але він знову з’являвся такий самий... Турпак обняв його за плечі, теплий, якийсь лагідний і домашній, і зашепотів, майже торкаючись губами вух: – Молодець, Йосипе, воістину молодець! Краща частина української інтелігенції покинула університет, і списки протестантів уже ходять містом поміж відданих людей – і ти в тих списках. Не потрібна нам така наука, скоро ми діждемо свого часу... Йосип не дуже дослухався тої балаканини, йому було тільки трохи незручно йти, міцно притиснутим до Турпака. А той водив його по вулиці – вгору-вниз, знизу-вгору – вулиця тут тиха, вечірня, і шепотів про долю України, яка виховає своїх мислителів, але спершу солдатів, переживав, що Йосип так довго морочився з поляками, які одвіку душили націю, але Турпак скаже, де треба, що то була помилка юності, з Йосипа знімаються всякі підозри, оскільки він покинув університет, шкодував, що не німці першими вступили до Львова, на кілька десятків кілометрів обігнали їх східняки, розповідав, яке то красиве видовисько, коли в потаємному місці, в одному яру за містом, спалахують сотні смолоскипів, освітлюючи постаті солдатів свободи... У Йосипа аж плечі затерпли, і він зітхнув полегшено, коли Турпак, провівши його під саму квартиру, пішов, наостанок пообіцявши всіляку допомогу і підтримку. Ще одна несподіванка чекала на Христюка в самій квартирі: приїхала пані Зося Кшиж-Барановська і зраділа його появі невимовно, адже застала квартиру незамкненою, чекала-чекала – ані матері, ні квартиранта й близько... Квартиру забув замкнути Йосип, що ж до пані Ельжбети, то вона кілька днів усього тому, піддавшись патріотичному пориву, поїхала з якоюсь місією на передову, щоб наддати духу жолнєжам у битві проти німця, а тепер, очевидно, опинилася за демаркаційною лінією... У той же час пані Зося, поспішаючи до матері, – а шваби їй на п’яти наступали, а чоловік її, повітряний ас Кшиж-Барановський, звитяжив славу в небі – теж перетнула нічийну, як на тоді, смугу, тільки з іншого боку. І тепер та нейтральна смуга розділила матір із дочкою, і доки пані Зося, ламаючи тонкі білі пальці, дивувалася сліпій грі сил, Йосип, ледь стримуючи сміх, щоб не образити пані Зосю, думав про непізнану могутність нейтральних смуг, а сміявся в душі тому, що такі думки відповідали його якимось ще інстинктивним, але готовим вирватися назовні відкриттям. Уранці пані Зося загукала зі своєї кімнати: – Пане Йосипе, пане Йосипе! Ходіть-но сюди! – І, показуючи на вікно, здивовано запитала: – Пане Йосипе, у нас що, революція? Внизу, на вулиці, юрмився народ, стояли на тротуарах під стінами будинків вузли з одягом, ящики з посудом, стільчики й столи, ліжка й шафи, бігали, повискуючи, дітлахи. – Революція, – підтвердив Йосип, зрозумівши з того пожвавлення внизу, що починається переселення народів – із підвалів, горішніх кімнат, закапелків у просторі покої колишніх хазяїв, із яких дехто зник, а, хто залишився, тепер мусить потіснитися. Пані Зося, збуджена, довгенько спостерігала ту картину, а Йосип читав у своїй кімнаті, доки до них не постукали: прийшли члени якоїсь щойно утвореної комісії, серед них були й знайомі. Пораділи прибуттю пані Зосі, поспівчували їй із приводу матері й чоловіка, заявили, що їх чіпати не будуть, оскільки всього дві маленькі кімнати, і студент живе, та й пішли собі. Пані Зося принишкла, думала, як воно тепер складеться її життя, і тільки десь перед обідом тихенько постукала до Йосипа. – Пане Йосипе, чи ви не знаєте, можливо, десь тут є чай, перепрошую... Йосип аж підхопився, бо пані Зося хоч і донька господарки квартири, та зараз вона його гостя, а він навіть не подумав її пригостити. Поспіхом кинувся на вулицю, купив хліба, сиру, ковбаси, у дворі спустився в підвал, набрав картоплі, відкраяв сала – з тих статків, що батько дав, коли син із канікул від’їздив, – і скоро вони вдвох, заважаючи одне одному, зварганили сякий-такий обід, і пані Зося від захвату плескала в долоньки, підкладаючи собі в таріль смажену картоплю. Потім, після чаю, пані Зося заплакала, не соромлячись, бо ж перед нею була повна невідомість, події так швидко змінилися, що вона нічого не встигла й зрозуміти, а опинилася в радянському вже Львові, мама в німців, а чоловік узагалі невідомо де, бідна matka Polska! Йосипу нічого й розуміти не треба було, йому однаково було, але одне все ж зрозумів, що пані Зося тут, у зовсім іншому, гіршому – бо непізнаному – становищі, ніж він, та ще з такими своїми уявленнями, які не могли внести злагоду між нею й навколишнім світом, тож випадало ввести пані Зосю в коло свого світу, тобто потурбуватись про неї. Це можна було зробити двома шляхами: переконати її, що все минуще, аби вона спокійно сприймала удари долі, або так чинити, аби в пані Зосі були сніданок, обід і вечеря, черевики, коли зносяться ті, що на ній, і таке інше. Оскільки пані Зося була, мабуть, далека від його філософії, крім того, Йосип і не мав права зазіхати на чужу свободу, рихтувати чужий світ за своїми уподобаннями, залишалося друге, тож він, червоніючи й ніяковіючи, так, ніби й досі залишався селюком, що тільки-но переступив поріг університету, спробував її заспокоїти: поки якось та переб’ються, продуктів трохи є, а там становище дещо проясниться... Що ж залишалося робити пані Зосі? Виручив їх старий Христюк, пригуркотів возом із самого села, чотири дні їхав, мусив їхати, щоб подивитись, куди життя в місті лаштується, і дати синові настанови на майбутнє. Та спершу він вивантажив у підвал два мішки картоплі, городину, борошно лишив у квартирі, в комірчині, дав Йосипові грошей, і, вже коли вечеряли, підпивши трохи, проголосив, що тепер жити можна, вчення безплатне, навпаки, тому, хто вчитиметься, платитимуть, так і розбестить студента недовго, дивися ж, шануйся, бо й селюкам дорога відкрилась, не треба очкура втроє скручувати, щоб дітей у люди вивести, гай-гай, життя файне піде, невідомо тільки, як із колгоспами буде, із совітами добре, аби ще вільну комерцію дозволили. Прощаючись, старий іще раз нагадав, щоб шанувався, не встрявав у політику, ще й пристрожив: дивись-но, ця панна чи пані щоб голову не задурила, нема чого тепер до панів горнутись, досить, – і поїхав, упевнений, що син, як заведено, виконає беззаперечно батьківські накази. Трохи оговтавшись, пані Зося пішла по радянських установах, намагаючись щось дізнатися про матір і чоловіка, їй пообіцяли, але треба чекати, на Заході війна, будуть стукати через дипломатичні двері. А Йосип сидів і читав, добре, що накупив у букіністів книг, так що батькові гроші не пропали марно. А десь через місяць його знову лагідно обійняв за плечі Турпак – високий, повний, у чорному тонкому светрі під горло – заговорив, ображений: – Що ж це, Йосипе, робиться, ми ж, здається, домовилися, а ти он із полячкою завівся? Вона тобі рідня, сестра? Мало вони нас лупили? Прожени геть. І до нас горнись, доки безпека не замела. У Сибір хочеш? Ти ж університет у знак протесту покинув, тепер, гляди, там у чорних списках... Водив вулицею – вгору-вниз, знизу-вгору – нашіптував про легіони солдатів свободи, що зметуть «східняків» у Дніпро й далі підуть, пора, вже ненька кличе послужити їй... водив, доки не стемніло, ще раз нагадавши, що досить панькатися з панянкою. А вдома пані Зося нервово ходила по кімнатах: про матір нічого не чути, а чоловік, уявляєте, пане Йосипе, у Лондоні, у союзників, утік, паскудник, не подумавши про неї, забув і не розшукує, їй можна інтернуватися, але що ж то виходить: вона йому набивається, певне, світ став із ніг на голову, і ніякої шляхетності не залишилося? Може, він і герой, і продовжує боротьбу, але не потурбуватись про дружину... І час такий заплутаний, німці десь поряд, політика більшовиків незрозуміла... Ні, таки чоловік міг для неї щось зробити, якби хотів. Зрадив, зрадив, зрадив! І матері треба чекати. Вона була красива, пані Зося, у своєму безсилому гніві, у силі, що родилася з відчаю, самотність її викликала симпатію, самотність дитяча і безпорадна. Треба було пані Зосю годувати, поступатися власною самотністю – це вже вибір, який-не-який, отже, довелося влаштуватися нічним сторожем у магазині, – єдина робота, де можна лишатися наодинці зі своїми думками. Як це сприйняла пані Зося, Йосип не допитувався, тільки помічав багатознаючі очі сусідів. Пані Зося одного разу спробувала ніяково завести мову про віддяку, але Йосип, дивлячись крізь неї, сказав, що це він робить не стільки для неї, як для себе, хай пані Зосю не турбують моральні зобов’язання, навпаки, він вдячний їй, бо таким чином глибше пізнає себе... На це пані Зося з властивим їй захватом повідомила, що безперечно, з пана Йосипа вийде великий філософ; вона стала обожнювати його, намагалася бути непомітною і запитувала про кожен клаптик паперу: чи можна викидати; так що Йосип втягнувся у клопоти, й тепер йому здавалось, що інакше й бути не може. – Я ж тебе попередив, Йосипе? – докірливо сказав Турпак, виринувши, мов привид, утретє на їхній тихій вечірній вулиці. – Хіба ні? Про ту полячку? А ти їй спіднє полощеш... І вже Турпак був не сам, виринули із сутінків ще три постаті, і незчувся Йосип, як ланцюгом із велосипедної передачі вперіщили його по плечах. – Хіба я не казав? – болісно скрикнув Турпак, і Йосипу попливло перед очима, і бруківка піймала його на свою жорстку спину. – Хіба я не казав, із ким треба буть? Черевики тупо впивалися в його тіло; ніби й не боліло, але щось обривалося в грудях, животі, спині, наче за кожним ударом сила виливалася з тіла, й не було снаги навіть крикнути, а Йосип зрозумів, що коли вже не крикнув із самого початку, то тепер уже й не зможе розціпити зуби, крик занімів у горлі, наче запізнився. – Агей, що коїте?! Йосип чітко розрізнив голос Юри-фотографа, тупіт ніг утікаючих нападників. Раптово повернулася міць, і він підхопився, машинально струснув пилюку й озирнувся, ще не усвідомивши, що то сталося: болю не відчував, а Юра-фотограф уже був поряд. – Йосипе, царице небесна, за що вони тебе? Йосип здвигнув плечима: хіба мало за що нікчемні люди можуть накинутися на того, хто вищий за них... – Турпак наче? – добивався Юра-фотограф. Яке це мало значення, Турпак чи ні? – Я ж дивлюсь, Турпак, це в його манері, я ж не раз бачив із майстерні, як ви гуляєте обнявшись. Бач, відомстив! Ходімо ж, Йосипе, ходімо, – сказав Юра-фотограф. – Матка боска! – скрикнула пані Зося і кинулася по воду. І руки пані Зосі були прохолодні, як вода... – Що то Юра-фотограф говорив? Вас побили за мене? – допитувалася пані Зося, а йому не хотілося завдавати їй болю, він розсміявся: пусте, Турпак наволоч, не варто про нього й думати. Йосипу навіть стало радісно, що його побили, що пані Зося поряд – клопочеться коло нього, якась первозданна була радість, та, що межувала зі слабістю, але душа поривалася до неї, кликала; ще проносилися блискавично в голові якісь силогізми, доки не зачепилися за наріжний камінь: а що, потяг до природності, руйнація логічних схем, вибудуваних розумом, це ж і є суть буття... І, піднесений на гребінь хвилею почуття, сховав обличчя в Зосиних долонях. Йосип утратив лік часу, але, прокинувшись, помітив, що сонце, ще червонувате, тільки-но дістає їхнього другого поверху, тоненькою смужкою вливається крізь щілину між фіранками; подумав, що зовсім іще рано, і навіщось почав рахувати, скільки він спав, – десь години три. Та сну більше не було, збудження ожило в мозкові, заметалися думки: певне, я отак і зійшов у нудотний світ простих смертних? Зося спала поруч, нечутно дихаючи, оголені плечі видавалися кришталевими, тонкою оболонкою душі, навіть боязко до них доторкнутися пальцями, які ще не забули селянської роботи. «Зосю!» – тихо покликав Йосип, сам іще не знаючи, для чого, але жінка й не зрухнулася, а вдруге побоявся озиватися, бо в горлі стояла якась перепона, прорвеш її – і голос грубо гримне в тиші. Я вже не вільний, признався сам собі в тому, що мучить, через певний час, коли втратив остаточно надію заснути. Я вже не вільний, Зося забрала мою свободу, спочатку краплю її, а від сьогодні левову частку, вона наклала на мене обов’язок турбуватися про неї, дбати, я мушу рахуватися з нею. Я відрізав усякі зв’язки зі світом, щоб почувати своє «я», а тут піддався... Що ж це виходить? Не обірвавши всіх зв’язків, не здобудеш абсолютної свободи, але, обірвавши останній зв’язок, людина взагалі виводить себе із світу, з природи... Такого ще не траплялось... Дослідженню цієї суперечності можна присвятити роки! Він із вдячністю глянув на Зосю. Десь, у безкінечності, у незрозумілій грі сил, протиборстві протилежностей, щось повернулося так, аби Зося спинилася поряд із ним, народився новий ланцюжок і потягся крізь невідомість. Він ще почував себе на тому ланцюжку невмілим канатоходцем, але головне, що він був, той ланцюжок. Зося ставала потребою... Чи висів над ним віками освячений тягар, передаваний із покоління до покоління селюками: повівся з жінкою – дбай про неї... відмовляйся від частки себе... Зося так красиво спала, мов ангел намальований, й разу не зрухнувшись, а він крутився, крутився і нарешті десь перед обідом ненароком розбудив її. – Доброго ранку, коханий, – сказала Зося і сіла, і ковдра спала з грудей. – Зосю, – наважився він, – я мушу тобі сказати... Я, мабуть, не зможу на тобі одружитись. – Чому? – усміхнулась Зося. – Бачиш... Дякуючи тобі, у мене з’явилася мета життя, щойно, уранці: ув’язати останні суперечності в моїй філософії. Цього до кінця зробити не вдавалось ще жодній філософії, ніколи, від древніх греків до сьогодні. – І люди будуть щасливі? – захоплено спитала Зося. – Так! Вони отримають кінцеву відповідь на те, що їх мучило віками і для чого все. Відкривши істину – знайдуть свободу. Я від сьогодні почну працювати. – Боже! Я завжди знала, що ти великий, була певна, я допоможу тобі чим зможу, піду працювати – я друкувати вмію, – щоб ти не відволікався, коханий. Ні, ні, це не жертва з мого боку, те, що твоє, – дороге мені, моє, я не страждатиму – хіба в ім’я благородної мети страждають? Я буду зовсім непомітною, твоїм anio?ym bia?ym1, я не поїду нікуди, Боже, і не треба ніякої мови вести про одруження, заспокой себе тим, що я вже одружена... – Але ж... – і він заплутався. – Ось я краще... Сьорен К’єркегор писав: «Немало мужчин стали геніями, завдячуючи дівчині, немало мужчин стали героями, завдячуючи дівчині, немало мужчин стало поетами, завдячуючи дівчині; але хто в дійсності став генієм, героєм, поетом або святим, завдячуючи дівчині, яка стала його дружиною?.. Завдячуючи їй, він ставав тільки комерційним радником... генералом, батьком сімейства...» Розумієш... – Прекрасно! – заплескала в долоні Зося. – Я буду тобі за таку дівчину! – І ти будеш щасливою? – швидко запитав він, боячись, що Зося випередить його і запитає, чи зможе людство стати щасливим, дякуючи нещасливій долі двох людей, скористається цим софізмом, – бо коли є двоє нещасливих, значить, щасливе уже не все людство... – І ти будеш щасливою? – Я буду найщасливішою! Адже якийсь промінчик твоєї слави зігріє і мене. Вибач, що я так... Я жінка, я тільки гімназію повну закінчила і не вмію до ладу красиво сказати. – Зосенько, я зараз же сяду за стіл!.. – ...обідати, – сміялась Зося, – ти повинен мати сили, тут нікуди не подінешся: щоб жити, треба їсти. Бач, і я згадала латинську приказку, тільки забула, як звучить в оригіналі! – Байдуже!.. Але не живемо, щоб їсти! І в мене вилетіло з голови, Зосенько... – І він, уже не боячись розбити цю прозору оболонку, – бо пальці його, кожний нерв їхній відчули пульс всесвіту, – простягнув до неї руки. Зося так упорядкувала буття, що його течія з невмолимими порогами турбот зовсім не зачіпала Йосипа, він і не помітив, що воно котиться за встановленим розписом, як маленький відбиток загальної картини світу, вирізненого з хаосу. Навіть не задумався над цим, хоч тут було місце для проблем, – бо Йосипа тепер щодень чекав стос чистого паперу на столі, якраз посередині, а в лівому кутку того ж столу ріс такий же акуратний стосик паперу, вже списаного; anio? bia?y крила над ним розправив, узявши на себе клопоти малі й більші заради вселюдського щастя й власної радості; і так велося до 24 червня 1941 року, доки щось не порушилось у світі. Вибивши плечем ветхі двері, вбіг змилений Турпак все в тому ж чорному светрі під горло, але цього разу ще й із чорним пістолетом у правиці, а за Турпаком – як захекані пси, спітнілі, з розстебнутими комірами на однакових темно-зелених сорочках ще троє, і теж зі зброєю. Зося сиділа у щойно випрасуваному рожевому халатику й пила чай. Ледве встигла склянку поставити, щоб не випустити з несподіванки, як Турпак опинився позад неї, вхопив за волосся, а очі в нього бігали, мов загнані. – А що, діждався? – крикнув Турпак, голос йому зірвався, вже якось розпачливо провищав: – Я казав тобі? Догрався з поганою полячкою? Ось тобі! Йосип і пострілу не почув, тільки Зосина голова сіпнулася в Турпаковій руці, – той сахнувся, наче йому пальці обпекло, – і вже Зося сиділа, далеко відкинувши голову на спинку стільця, задивившись широко відкритими очима в якусь незбагненну далечінь. – А що, дописався?! – крикнув Турпак, підскочив до столу і з нелюдською силою – стосик був уже чималий – шматував написане, аркушики метеликами полетіли кімнатою. Йосип безтямно стежив, як вони кружляли, падали, а деякі просякали кров’ю, що вузеньким струмочком бігла від стільця по жолобку у витертій підлозі до стіни. І в кімнаті вже нікого не було. Він так і не зміг переступити того струмочка, щось його виштовхнуло в місто, а там лютував погром, і таких, як Йосип, було багато, може, тому він і вцілів, безтямно блукаючи вулицями, ночуючи де доведеться, але згодом з’явилася потреба їсти, природа знов брала своє, хтось його пожалів і дав притулок, влаштував чорноробом в авторемонтні майстерні. Він не помічав плину часу – так ударила Зосина смерть. – Треба боротися, – сказав йому якось пан Станіслав, який працював у цих же авторемонтних майстернях, може, слюсарем, може, електриком, а може, й електрослюсарем, і ця відверта, пряма пропозиція вивела його з заціпеніння, бо вимагала мислення. – Хіба ви можете миритися бодай зі смертю коханої? – промовив Станіслав. – Помста? – Ні, боротьба, – уточнив Станіслав. – Підпілля – це явки, схованка, стрільба з-за рогу, конспірація, обман. Неминуче використовуються методи ворога, а відтак хіба боротьба не втрачає свого смислу? І де тоді добро і зло? – Ми не бухгалтери в історії, вона сама підіб’є потому здобутки і втрати. Але її треба рухати, історію. – Підпілля – це меншість, порівняно з більшістю своїх же, які просто живуть. Я не можу брати на себе ще й чужу відповідальність. Вона порівну на всіх розподілена, так справедливо. А заради одного себе я не можу боротися в підпіллі. Боротьба в той чи інший спосіб вирізнить мене з-поміж більшості. Який же смисл боротися за самого себе? – Раб, який уяснив, що він раб, уже не раб, – пам’ятаєте таке? Я думаю, що ви не можете не боротися. – Так, не можу. – Нові думки одна за одною народжувалися в ньому. – Я хочу, щоб взагалі не було рабів, чуєте? Тільки тоді я можу ввести ту більшість у свій світ і відповідати за нього. – Ви в Хайдукевича вчились? – запитав потому Станіслав. – Так, у Хайдукевича. – Шкода, – сказав на прощання Станіслав. – Шкода, коли ви загинете безглуздо. Невдовзі Йосип Христюк помандрував зі Львова. 8. – Отаке, Мишко, – зітхнув Артем Ліхван, – досі не можемо намацати іуду. Наче й не робить зла ніякого, а таке відчуття, немовби кожний крок твій у гестапо відомий. Пам’ятаєш, нещодавно налетіли на постерунок? Куди подівся комендант Голюк? Хто його в останній момент попередив? А потім, коли карателів розстрілювали, – знов пропав Голюк. Зараз з’являється вряди-годи. Полівода, вважай, один править, принишк, але не таїться. От і думай тут, хто коменданта береже і чим закінчиться їхня дружба. – Пора вам збиратися в ліс, до нас, – сказав Коляда, Мишко-східняк, – справді, заберуть, як курчат. Зброї у вас, вважай, немає, як діяти в разі нападу не уявляєте, а підпілля у списках, може, і справді вже в гестапо. А досі не беруть... Я знаю... Вичікують, чи що? – Чого? Доки ми заберемося й підемо? А ти уявляєш, як нам іти до Пінських боліт беззбройною групою? – Зв’язківці по ланцюжку переведуть. – Дорогу знайдемо, та парочка гнидявих поліцаїв, коли натрапить, передушить нас. Люди ще не готові, Мишко. І в Залісах по собі слід залишити міцне ядро, знов же, щоб підготувати його, час потрібен. Отаке. Ну, то я все про себе та про себе, ти їж-но та розказуй, як там ви. – Та що в нас... Ледь прорвалися за Дніпробузький канал. – Далеченько... – Далеченько. – Може, радіо там є? Що на фронті? – На фронті, не буду брехать, тяжко. Німці на Волзі. Жарке було літо, а осінь, що вже там і казати. – Да-а, діла... – Не ховай од людей правди, хай знають, що зараз важко, і помагають хто чим може. Ще трошки, й німцю так дадуть по зубах, що до Берліна не очухається. – Таж дадуть. Але доки наші од Волги прийдуть... – Дочекаємось. – То так. Я ще такого боюсь: народ наш на фашиста вовком дивиться, продукти ховають, військовополонених переховують, оце недавно сіно відмовилися здавати. – Радій, ваша робота, підпільників. – Та я вже думаю, чи не занадто осміліли, люди відкрито кажуть, що думають, і Поліводі, й поліцаям, які трапляються? Пропав страх. Хоч сільраду відкривай і прапор червоний вивішуй. – Може, так воно й буде невдовзі. – Як? – А так. Скажу тобі, чого я в цих краях знов з’явився. Поки що тільки для тебе. Я на зв’язок вийшов із тими групами, що діють у Борисівських, Дивинських, Кортеліських лісах. Пора об’єднуватись. Тут діятиме Брестське партизанське з’єднання – це вже, брат, ціла армія. Ну, добра дивізія. Буде зона партизанська. Отоді, може, й справді прапор повісимо. – Будемо сподіватися. Тільки зараз боюсь, щоб німці чого не надумали. Чутки якісь ходять, що партизанські села будуть винищені упень. – Такі чутки од початку війни ходять. І ворог є ворог, од фашиста всього можна чекати. Нічого, скоро будуть загони самооборони... тоді подивишся... – Але коли карателі нагрянуть невдовзі, ти уявляєш, що буде? У нас одних партизанських сімей більше сотні, а підпілля, комсомол, активісти? А родичі? Добра тисяча набереться. Старі, жінки, діти... Ти ж знаєш, як німці: вони голови рахують, усі підряд. Село не виведеш у ліс. – Не виведеш... – Хто ж їх захистить? – Артеме, чом ти на мене так дивишся? Наш загін далеко – раз. Сюди рушимо – на нас німці повиснуть. Не ті ще сили. І я ж не командир, врешті. Все, що ти кажеш, передам по начальству, хоча як воно цій біді і зарадить? – Я розумію, Мишко, а що робити? – Попередь, принаймні, людей. Хай по інших селах, по родичах розбредуться поки що, переховаються. – Це не голка в сіні, така кількість народу. Та що ж це виходить? Боротись разом, а рятуватися поодинці? – Ну, знаєш, – розізлився Мишко-східняк, – ну, знаєш, я від тебе такого не чекав. Не розумієш моменту? Війна ж, вона не вибирає. Тисячі людей щодня гинуть. – Добре тобі казати, а тут для мене кожен рідня, кожен знайомий... – А для мене? Хто мене порятував у червні сорок першого? Залісці. І чи тільки мене? Та й узагалі... З чого ти взяв, що ви чужі мені? Совість май. Наші ж люди кругом. Коли пошесть така, хіба порятуєш кожного? У мене часом зуби німіють од безсилля. Може, порадиш припинити боротьбу і вийти з поклоном, з повинною перед карателями, га? – Таке скажеш. Хто взявся нам помагать, знав, на що йде. І про діток не думав. Ні, у першу чергу про діток і подумав: що то вони скажуть після перемоги, як виростуть: а що ви, мамо чи тату, робили, щоб фашиста розбити? Зрозумів? Так народ думає. Люди гордість свою відчули після тридцять дев’ятого, удруге їх на коліна не поставиш. – Ну от, бачиш. – Та бачу. Та коли ця війна дітей між свої жорна втягує... Руки опускаються. – Ворог тільки й чекає, щоб у нас руки опустилися. Бачиш, як сурмлять про свої перемоги. Не випадає нам на своїй землі ворога жахатись, що б там не було. Тут –хто кого. Народ піднявся. І старі, й малі. Горить і кров’ю сходить Білорусія. Ти промову товариша Сталіна про піднесення активності партизанського руху читав? От, значить, так і діяти. Тут уже народ своє слово скаже. Горить земля, і люди кров’ю сходять, але покажи, покажи мені щілину, куди можна сховати наш тил, партизанський, у цьому тилу, за спиною німецької армії, покажи мені щілину! Немає її, бо ми тут одне ціле зі старими, й дітьми, й ненародженими – одне ціле, розумієш, і щомиті від нас із тобою живі шматки відривають. По нас щомиті стріляють. І не ятри мені душу, бо я лихий! І сам тримайся – щоб очі не сльозились і мушку бачили на карабіні, чув?! Коляда віддихнув і витер почервонілого лоба. Потому вже тихіше сказав: – Робіть, що можете, це я від імені командування передаю, щоб берегти людей. – Ясно... – От. Вважай, у мене все. – Як все, то все. До мене питання є? – Військовополонені забрідають ще, утікачі? – Уже рідко. Двоє хворих є, віддали на хутори. Оклигають – до вас направимо. – Придивляйтесь тепер, можуть лазутчика з гестапо підсунути, перевіряйте якось. – У душу не заглянеш. Ми ж не розвідка, не навчені. Як зможемо вже. – В усякому разі, не поспішайте. Свої дорогу завжди знайдуть до своїх. Тут образ бути не може. Мужчин ще багато в селі? – Та чимало. Мобілізувать же не встигли. Та що з них? Тільки й того, що якийсь десяток у польському війську служив, а решта не знає, за який кінець гвинтівку тримати. Добре у вас там, на Сході, вчення всякі проводили. А тут... – Вимуштруєм. Дай строк. Було б бажання. – Коли буде зона, мобілізуєм, та й по всьому, то так. Настрій же в людей є, це я тобі, як комуніст, кажу. Під німцем не хочуть. – Ото й головне. Що ж, Артеме, мені, мабуть, пора. Я на Самари ще маю встигнути. По дорозі Височно, як там? – Там спокійно. Хіба собаки обгавкають. – Обмину собак. – Ну, йди. Дати щось на дорогу? – Не треба. Зайвий клопіт. Там нагодують. – Йди, йди. Щасливо. Я не буду проводжати. Катря на подвір’ї. Зачекалася й змерзла досі. Прощай, чи що? – До скорого, Артеме, до скорого. А не вдасться... Така доля. – На тому світі однак зустрінемось. – Не спіши туди. Усіх не переб’ють. Щасти вам, привіт хлопцям і дівчатам. Тримайте хвости пістолетом. – Єсть тримати. Ну, бувай... Вереснева ніч дихнула на Коляду холодком. Мить постояв на порозі сіней, вдивляючись у безмір густо всіяного зорями неба, звикаючи до темряви, прикрив очі, щоб темрява зробилася суцільною, а розплющивши їх, тихо свиснув. І тоді від груші відділилася темна постать, і Мишку вже добре було видно обриси дівочої фігури – йшла його Катерина, міцна, невисокого зросту, широка в талії. Він безшумно перетнув двір навстріч їй, обійняв Катерину за плечі, а вона сховала обличчя в нього на грудях. Треба було йти в Самари, а Катерина мов прикипіла до нього. Тоді Коляда взяв двома долонями дівочу голову і, боячись зайву силу на допомогу кликати, підвів обличчя Катерини, обережно долаючи опір, обережно, але вперто, так, щоб можна було в очі глянути, і в темряві відчув, як вона дивиться благально, не зміг одразу сказати, що мусить іти, став цілувати сухими губами. – Катю, Катю, – шепнув згодом, – не треба мене проводжати. – Я й не буду. Щоб не зурочити, – нарешті почув її голос. – Я ж тебе ніколи не проводжала, тільки виглядаю щодня. А виглядинами не зурочиш. – Не зурочиш, не зурочиш. Виглядай мене, я скоро прийду. – Я хочу, щоб назавжди прийшов. – Колись і прийду назавжди. Куди ж я подінусь? – Хіба ж тебе обминеш? Он ти яка зробилась, – навмисне грубувато пожартував Коляда, провівши долонями – згори-вниз – по дівочому стану. І Катерина засміялась і знов сховала обличчя в нього на грудях. – А хто винен? – підхопила. – Ти ж і винен. Уже третій місяць... – Що?! – Кажу ж, третій місяць пішов, як завагітніла. – І батько з матір’ю знають? І Артем? – Чом би й ні? – Чого ж вони мені нічого не сказали? Це ж ти без чоловіка, у селі, не по закону?.. – Законів зараз немає, Мишку. А батько-мати знають, чия дитина. І Артем. Сказав тільки: гляди ж, бережи. – Бережи... Усе буде добре. Ще весілля в загоні справимо, правда? – Встигнемо, ще все встигнемо. Були б ми живі. – Будемо. Я й за нього тепер, за двох, ні, за трьох буду, щоб швидше... Мені йти потрібно, Катю. Уже, мабуть, за північ. – Йди, любий, іди. Справді вже на двадцять третє звернуло, я тепер кожний день рахую. – Слухай Артема, Катю. Роби, що скаже, чуєш?! – Чую, любий, не турбуйся. Дарма сказала, у тебе й так клопотів, а тут ще ми... – Ні, молодець! Не проводжай. Іди ти перша, холодно, застудишся ще, тобі тепер не можна. – Добре, як скажеш. Він уже похапцем поцілував її, бо підсвідоме десь тенькало: пора, пора – і побіг від хутора, через луг. 9. – Продовжимо наш монодіалог, Михайлич. Мушу чесно визнати, що час невмолимо підштовхує мене, ввергає в поточні, щохвилинні справи, які завтра уже не матимуть жодного сенсу, проте мушу їх робити, мушу рахуватися з даним моментом, існуючим порядком речей – уявляєте оцей споконвічний розрив між прагненнями й дійсністю? Так от, і в цій мізерії митей я зважуюсь на те, щоб довести нашу розмову до кінця. Тепер, щоб не відволікатися, я не буду вас примушувати відповідати мені навіть подумки, точніше, то справа ваша, мізкуйте собі на здоров’я, але я не фіксуватиму ваших думок, а викладу безперечні факти. Ви, як людина розумна, дасте вже їм лад на дозвіллі; і ви знаєте, мене перестало цікавити, виберете ви шлях істини чи ні, – адже ні від вас, ні від мене, ні від інших у кінцевому рахунку її утвердження не залежить, вона поза нами, у глибині самої природи, невідворотна, як прихід зими після осені. Важливо, щоб ви це збагнули, бо тоді ви зрозумієте безплідність ваших намагань, непотрібність оцього мурашника, марноту так званої боротьби, ні, не тільки вашої, партизанської, а взагалі, ну, скажімо, класової, за вашою термінологією. Не намагайтесь мати мене за дурня, який поступається правом на вивершення кінцевого результату Богові чи ще якомусь абсолютові – всесвітньому духові, волі і т.п., але після цієї війни доля планети опиниться в руках людей, яких, кажучи образно, можна справді назвати богами. Ви можете собі уявити, що існує секретна, таємна філософія? Мабуть, ні, бо таємне, певно, асоціюється у вас із якимись винаходами, планами генеральних штабів, підготовкою політичних акцій тощо. Дурниці! Дурниці, ілюзія таємності, профанація розвідки і контррозвідки, реквізит сейфів і награна глибокодумність мовчання. У природи одні закони для білих і чорних, червоних і жовтих – по шкірі й духу – і, коли десь щось винайшли, не треба красти креслень, важливо знати, що те «щось» справді появилось, отже, у принципі воно можливе, і спеціалісти швидко зрихтують його в себе. Але таємна філософія – це, звичайно, не університетські компіляторські підручники, це – сила, яку мають обранці і не випустять уже її, бо розуміють, що, випустивши, стануть самогубцями. Та й боги ніколи не сходять на землю, а коли й сходять, то з єдиною метою – карати. Саме звідси й простонародна ідея страшного суду. Час же Прометеїв – це я до того, чи не може хто з богів зрадити, – давно минув, герої-титани поступово розчиняються в масі, а коли хто з богів і надумав би відкрити очі черні, то до цього тисячу разів устиг би розбитися в дорожній аварії, в повітряній катастрофі, померти від раку, збожеволіти, похлинутися чаєм. Я ж перед вами, своїм начебто ворогом, не боюся підняти трішки завісу над цією філософією, яка одночасно є і головною, прихованою ідеєю нашої справи – фашизму. Це не «Mein Kampf», не мазанина Розенберга чи ще котрогось із онаністів мислі, тому гмикати, що все відомо, не слід; це – справа майбутнього, яке закладається сьогодні. Кажу ж, не боюсь відкриватися, ви мені не страшні, ви – ніхто, і, навіть заявившись до своїх нібито з таємницею, насправді прийшли б із порожніми руками. Ви помітили, що я не погрожую вам смертю як запорукою мовчання? Зробіть висновок. Глибший, ніж якби йшлося про звичайне запрошення до взаємодовір’я, висновок. Так от. Ми почали цю війну, знаючи наперед, що вона буде програна, остаточно вигравати нам ще рано. Може, навіть і наступну доведеться програти. Там буде видно. Цю ж, другу світову, роблячи все можливе для перемоги, мусимо програти, неминуче програємо. Наша армія рветься до Волги, вона вийшла до неї, уряду, генералам, солдатам здається, що скоро finis, кінець, але це initium finis, початок кінця. Скоро зима, і поразку потім спишуть на мороз, на російські простори, що нас засмоктали, розпорошили, та вже ясно, що війна втопиться в крові вашого народу і покотиться без упину до Берліна, де й наступить крах. Для чого ж було починати? Війна – локомотив прогресу, здвоєний, строєний. Вона неминуче викличе до життя, мов джина випустить з пляшки, такі наукові відкриття, які не те що ошелешать світ, а поставлять його з ніг на голову. Візьмімо хоча б ядерну зброю, чули про таке? У двох словах: штукенція, що знищує живе й неживе в радіусі п’яти кілометрів і більше... Учені давно пророкують її появу. Навіть письменники. От і ваш співвітчизник, Андрій Білий, ще років за двадцять до війни висловлювався. Треба слідкувати, бути широкоосвіченими, так... Над атомною бомбою працюють американці, ми навряд чи встигнемо до кінця війни, але це не має принципового значення. Головне – буде атомна бомба, і не тільки як зброя, а як засіб залякування. А наші FAU, а ваші «катюші»? Це ж майбутня швидкість, прикладів безліч. Розумієте тепер? Війна, з одного боку, затримає духовний розвиток людства на певний час, а з іншого – жене вперед його технічну оснащеність, яка, скажемо так, у нас, на Заході, буде в наших руках як основа влади, керування, протистоянням вам, Сходу. Думаю, що розподіл таким і залишиться: Захід – Схід, за ідеологічним принципом. Давайте уявимо, що буде на Заході й Сході. Зі Сходу почнемо? Для вас, як для гостя... Що ви матимете після війни? Розруху, злидні, брак людських рук. І, щоб вижити, вистояти перед Заходом, вам ще тугіше доведеться затягнути ремінець. Бо – атомну бомбу треба робити? Аякже! Захід уже нею розмахує. А це страшні капітали. А підіймати промисловість? При вашій упертості років на десять вистачить. І ви, безумовно, зробите, понад те, навіть добробут налагодите. І тут після поневірянь людям захочеться краще жити. З’явиться хліб на столі й до хліба – забагнеться гарної хати, модного одягу, власного транспорту, капіталу для самоствердження... Ви гадаєте, що з війни соціалізм вийде ще більш зцементованим і змужнілим. Помилка! На перший погляд, так. Насправді ж і запаси переконаності, мужності теж вичерпні, а оскільки носіями їх є звичайні люди, то ясно, що кращі з них поляжуть на полях битв. Мільйони, цвіт, надія! Ось і для цього потрібно було починати війну. На Землі повинно жити не більше ста тисяч людей, тільки тоді їм вистачить місця, тільки тоді вони збережуть своє фізичне здоров’я, не вимруть, не виродяться; сто тисяч титанів, яким під силу буде штурмувати всесвіт і колонізувати інші планети, жити повною свободою і вбачати свою волю в усьому, жити справді титанами – оце і є кінцева мета. Трохи про Захід. Захід, такий уже в нього характер, намагатиметься найшвидше забути про війну. Захід захоче жити так, як і раніше, він навіть не буде прикриватися прекрасними ідеалами. Захід утопиться в розкоші й розпусті. Так і треба. Для тих, хто не здатен піднятися на вершину. Так і треба, кажу, щоб не заважали, не втручались, щоб очі були заліплені власною особою й далеко не вдивлялись. Звичайно, будуть і бідні, злидота, підневільні, як пишуть у вас. У нас би стачило снаги підняти їх до середнього рівня, але групи злиденного населення мусять бути – щоб вони «боролись» за свої права, щоб складалося враження державних демократій, нарешті, щоб вам було чим колоти нам очі, – для стабілізованого протистояння, для каталізації суспільних процесів. Захід і Схід – поняття найзагальніші, виражені вектори супротивних сил, не забувайте, Захід дуже неоднорідний. Он Азія, Африка, Латинська Америка тільки виходять із дикунства, а там, дивись, і в них з’являться свої Захід і Схід. Я думаю, на ці континенти і перенесеться боротьба. Уявляєте? Їм же там треба пройти ті історичні етапи, які Європа пройшла, Америка, Штати маю на увазі. Відпрацювати, а більше відвоювати між собою належне, а ми їм, з отою їхньою свідомістю пітекантропів, сунемо до рук зброю XX століття, хай потішаться, менше ротів – Земля ж не росте. Та й візьмемо інший аспект. Скажімо, розвинені народи укладуть угоди про вічний мир. А тут якийсь деспотик, фельдфебель із генеральськими еполетами сидить у своїй країнці десь у пісках, чи джунглях, чи горах із нашою симпатичною бомбочкою в руках, і він ніяких угод не підписував, бо, може, й писати не вміє, та й наплювати йому на угоди, і розмахує тою штукенцією, і, хочеш-не-хочеш, пильнуй, тримай армію, модернізуй. І ще людство не повинно відвикати від вигляду й запаху крові. В одних це викликатиме відразу – й вони тільки закопуватимуться в собі, інших – подразнюватиме, виховуватиме армію найманців, хрестоносців, костоломів, наш інструмент. Локальні війни не втихатимуть. Ті країнки стануть полігонами, буферами, стабілізаторами, активізаторами протиріч між комуністами й нами – завжди до певного градуса. І, зрозуміло, десь же треба поповнювати партійну касу, боги теж смертні, і багато не доживе просто до часу «X», до «ста тисяч», а своє ж вони мають узяти від життя, будьмо справедливими. Земля не прогодує всіх, ще раз наголошую. А ще невпинний прогрес техніки, що, як молох, з’їдатиме природу, порушить рівновагу, пустить по планеті виродків, заллє все брудом і гноєм, отруєною атмосферою; то що ж усім кінець, згнити заживо, бо до того часу ще не встигнем відлетіти десь в інші світи, шукати раю? Ні, любий. При наближенні до кризи, до шкали, де «так» чи «ні» вирішуватиметься і проб’є час «X», тоді ми й перетовчем світ для його порятунку і скажемо, хто ми. Собі скажемо, небу, землі, бо живих істот, крім тварин, птахів, риб, комах, не буде, замість homo sapiens явиться homo tytanus. Ми вичистимо бруд і заживемо на зеленій і свіжій планеті, титани, рівні між собою, володарі космосу. Ви скажете, нічого нового я вам не відкрив, звичайний фашизм, та й годі? Помиляєтеся. Звичайний фашизм ви бачите навколо, це тільки відблиск генеральної доктрини вибраних, невидимих вершителів доль, таємного братства великих, велетнів, для котрих межі рейху чи Росії замалі, вони планету тримають у руках, а Гітлер тільки танцює під їхню дуду, а «його боротьба» – тільки гасло, шмат м’яса для натовпу, для принади, державна ідея нинішнього періоду історії, щоб повернути натовп на «завоювання життєвого простору», щоб це бидло лютувало й нищило собі подібних, проба сил, опудало для обивателя, щоб глибше ховався в норі; звичайний фашизм – тільки напівправда, маска, бутафорія. Чому ви не питаєте, хто ж працюватиме на ті «сто тисяч», адже у вашій уяві, та й в уяві багатьох наших солдатів і офіцерів, володар малюється з батогом у руках над спинами похилених рабів? Глупство, середньовіччя. Раби мають звичку час від часу повставати, для чого ця безкінечна напруга? На першому етапі буде винищена більшість людства, залишаться найвитриваліші, думаю, це будуть наші солдати, власне, не це важливо, були б фізично здоровими. Це й буде робоча сила, зведена в розумовому відношенні до тваринного стану. Медицина постарається, мій друг, доктор Менгеле працює в цьому напрямі вже сьогодні, добре, що матеріалу вдосталь. Уявляєте натовп слухняних, безсловесних роботів, які тільки вміють виконувати накази і розмножуватися в потрібних межах для заміни тих, що зносилися? Та худоба виконуватиме важку роботу, буде прислугою. У промисловості, певно, візьме гору автоматизація процесів виробництва, потреба в просто руках відпаде, потрібні будуть голови для нагляду за безсловесною машинерією. Але не треба також уявляти володаря товстим, у гамаку, із сигарою в зубах – таке веде до запустіння й виродження, і тому треба постійно тримати в напрузі м’язи і мозок, працювати головою і руками, аякже, та не про те річ, це вже деталі. Коли ж удасться винайти пристойних штучних виконавців, то взагалі знімуться будь-які проблеми. Ви тепер бачите, що це єдиний шлях врятувати світ, розум, знищити антагонізм, боротьбу всередині суспільства? Вам, безперечно, так і кортить запитати, але гордість не дозволяє: а хто ж такі «ми», ті «сто тисяч», правда? Ну, скажімо, нас ще не сто тисяч, добре, коли набереться сотня, але це люди в різних частинах земної кулі, які мають у руках реальну владу – гроші, банальне золото, дуже багато золота, цей важіль економіки, й, виходить, корегують політику, себто правлять світом, не афішуючи своєї влади. А уявляєте, які капітали ми винесемо з цієї війни? Ще задовго до неї наші емісари розійшлися по планеті, як монахи, сіючи зерно фашизму, а інші емісари, нижчі рангом, уже готують десь у джунглях, пісках, горах схованки, резиденції, майбутні інтелектуальні центри, куди сходитимуться всі нитки. Зерно зійде, будьте певні, можновладцям фашистська доктрина потрібна, як дощ у спеку, і ніякі «національні інтереси» чи інші їх не втримають від об’єднання, а хто утримуватиметься, того просто з’їдять зубатіші, бо збагачення ради збагачення – дурниця, марення східних шахів, золотий мазохізм, труна з музикою й сморід із труни; що то за всесильність, коли не посунеш носа далі власного кордону? А в нас – ніяких кордонів, повне відчуття свого космічного єства. Оце смисл, істина, мета життя, не те що кинути шмат хліба голодному, бо це наче б морально, а яка в диявола мораль? Хто винен голодному, що він голодний, окрім самого голодного? Не здатен – геть. Мораль – самообман, упродовж віків людство завдяки моралі утримувалось у порядку, щоб не самознищитись раніше часу «X», мораль залежна від умов, у яких живе суспільство, а коли залежна, то не головна, вважай, немає її, а за горло треба брати головне – умови, підкорити їх собі... Ваша комуністична філософія – реальність, вона по силі впливу, логіки була б сильніша за нашу, коли б не маленький нюанс, який у кінцевому наслідку, я певен, зруйнує все. Ви ставите на більшість, на масу, на натовп, на сірятину, яка в цілому не здатна осягнути себе, а коли окремі індивіди й вириваються вперед, то, підкоряючись імперативам вашої моралі, мусять тягнути за собою «колектив» і розчиняються в ньому й тому подібне. Ви поставили на добро, яке нібито започатковане, притаманне людській природі. Де? Звідки? Історія – цілковита гризня за маслак. Природа безжалісна, а людина ж – дитя її, повністю від неї залежне. Дика орда, й інакшим натовп не буде. Та й навіщо слова? Завтра, 23 вересня, я вам у Залісах продемонструю, унаочню щойно сказане. Проведемо там масову страту. І ви все побачите: ницість, страх, безвілля натовпу; вони йтимуть, як вівці на заріз, безсловесні, хіба молитимуть про пощаду; це – ніщо, а ви, комуністи, з кожного хочете зробити homo heroicus, героя, ось на чому ви програєте в майбутньому. Ідіть і відпочивайте, завтра дуже рано вставати. 10. Увечері, ще не було десяти, у камеру № 72 привели четвертого. Він похитнувся в дверях, які тут же за ним зачинилися, і, щоб не впасти, притулився спиною до суцільного металу дверей. Не глянув, хто в камері, і в’язні, які рушили було, щоб підтримати його, нерішуче зупинилися навпроти; четвертий же подивився спочатку на своє ліве плече, потім на праве, руки в нього висіли безвільно вздовж тіла, а плечі, очевидно, були прострілені – крізь бинти, які виднілися під тим, що залишилося від німецького френча, проступали темні плями крові. – Снайпер, – сказав новоприбулий, не підводячи голови. – А так би вони дідька лисого взяли мене живим. Обезручив, гад. Тепер кінець. І ногами не дістану оту наволоч – тіло рівноваги не тримає. – Били? – спитав Йосип. – Для чого? – нарешті четвертий подивився на них. – Що мав сказати, я сказав, а більше й сам не знаю. – Як? – не зрозумів Михайлич. – Отак і сказав, що питали. Плювати мені на них. Я один, зовсім вільний. Загін поліг, хто залишився, далеко вже. Плюнув і сказав: я офіцер Червоної Армії. Командував загоном із двадцяти чоловік. Більше року давали їм дрозда по всій Білорусії, ніде не затримуючись на місці. Хлопці мої – бійці регулярної армії, з оточенців, добре навчені й натреновані. Мобільні. Годувалися й обмундировувалися за рахунок рейху. Про бойові операції розповів із задоволенням – список солідний. Звичайно, ніяких прізвищ. Та вони їм уже й ні до чого. Сказав тільки, що в народі мене прозвали Невидимцем. – Невидимцем? – перепитав Михайлич. – Невидимець, це найпопулярніше. А ще по-всякому, ніхто ж мене не бачив... – Я чув про вас багато, – мовив Михайлич. – Невидимець? Навіщо ж дали їм привід порадіти, назвавши себе? Галасуватимуть на всіх перехрестях: от і невловимого Невидимця піймали... – Яка там радість? Промовчать, ми їм доброї солі на хвіст насипали, до тисячі солдатів за рік, не рахуючи техніки... І тепер десяток нових Невидимців з’явиться, такий закон. Чого ради я мав ховатися, перед ким? – Ви сядьте, – сказав Михайлич, – стояти важко. Йосипе, допоможіть. Удвох із Христюком вони підвели Невидимця до стіни, посадили, підтримуючи йому руки, щоб не завдати болю, обережно розвели їх у сторони, щоб зручно було сидіти. – Недовго мені вже, – осміхнувся четвертий. – Ви як сюди потрапили? – По-дурному, – спохмурнів Михайлич. – Я – по-дурному. – Ясно... По-розумному сюди не потрапляють. Після довгої паузи Невидимець запитав: – Комуністи є поміж вас? – Є – озвався дід і кивнув на Михайлича. – Ось він. Комісар партизанського загону імені Щорса – товариш Володимир Михайлич. – Справді? – Що, вигляд не викликає довір’я? – Авжеж, вигляд у вас надто вже пристойний. І пальцем не зачепили? Зельбсманн мастак на витівки... – Не вірите? – Я його бачив у Беристянах, із загоном. Це справді Михайлич, – втрутився дід, – вірте, вірте. – Судячи з об’яв, що на стовпах висять, словесний портрет збігається з оригіналом. Де ж ваш загін? – Боляче вам? – нахилився до в’язня Михайлич. – Може, води дать? – Пусте. Ось був такий Невидимець... – Поранений несподівано вмовк і задумався. – Душа повсякчас спокою шукає, – ворухнувся дід, – тільки не має ніколи нікого спокою. А як і впокоїться, то знов проситься назовні, до людей. Говори, сину, не мучся. – Вік ваш солідний, наче б не личить брехати. Не ображайтесь, батьку, я до слова. – Ти, сину, вже тільки перед Богом звітний. Людям, що мав, сказав. Та й ми також. – Кому на Бога спертися можна, тому легше. А коли перед собою? Перед собою мізерним здаєшся... За що ж вас, батьку, до криміналу притягли? – Довга пісня, сину. Літ моїх не стачить виспівать, – махнув рукою дід. – Але ж сюди сам добився. – Добровільно? – У нас тут справа особлива. Усі Михайличі, я – справжній і двоє підставних. – Ясно... Самозванці. Що ж це дасть? Для чого такі подарунки? Щоб крик підняли: комісари в полон здаються? – Але й побачать, що на цій землі кожен може бути Михайличем! – гукнув Йосип, що все з більшою цікавістю приглядавcя до Невидимця. – Бачиш, синку, – сказав далі дід, – я в політиці не сильний, як от Філософ, живу, як Бог покладе, так уже на роду було написано. Я тут, значить, душа мене сюди привела... Не ждати ж на хуторі судного дня. А так хоч перед смертю скажу недолюдкам слово. – Не пройме... – Е, не кажи. Смерть – велика таїна. Перед тою таїною і звірі на мент нишкнуть. А ці... хоч і виду, може, не подадуть, а щось у них стрепенеться, – зітхнув дід. – Це машина, батьку. Розчавить – і далі. – Для чого ці розмови, коли ми тут? – втрутився Йосип. – Так треба було: для мене, для нього... На таке без сенсу не йдуть. Досить про це. – Та добре... гріх вас розчаровувати. Мабуть, акції каральні готуються, а випорятувати зібрались, на себе взяти? – Можна й так вважати, – зітхнув дід. – Не печальтесь, батьку, – сказав раптом Невидимець, – ніхто не скаже, що дарма. Хіба вишкребок який, що не варився в цьому казані. Кине кісточки на рахівниці, дебет-кредит підбиваючи, й заднім числом проголосить: отак треба було! А не отак! Ви тут, батьку, й цим усе сказано, з нами. Хай бачать, гади, з ким завелись. – Людочків скільки вигибне... – Що ж можна чекати від фашиста? З народом воюють. – Та як розрубати оцей вузол? – заходив по камері Михайлич. – Оцей вузол боротьби і заложництва? – Вогонь. Вогонь з-за кожного куща – єдиний вихід, щоб зберегти народ. Диктувати свої умови. – Я розумію. А в душі що робиться? – Кріпись, комісаре, – мов про звичне заговорив знов дід. – Доки болить душа, доти й чоловік ти. – Хлопці, хлопці, – озвався Невидимець, і присутні побачили, що він прикрив очі, так і сидить, із заплющеними, мабуть, йому погіршало. – Що ми все про смерть говоримо? Життя ж прекрасне, правда, батьку? – А таки так! – І можна зараз проповіді читати, і в гріхах каяться, і заспокоювати себе, а я вам от що скажу: німці до Сталінграда дійшли і про перемогу кричать, та готуються вже драла дати, вірте мені, це Невидимець каже. Доброго драла. Оцього поки й досить для нас, а хто залишиться, той далі піде. Такий закон. – Відступає німець, чи що? – пожвавішав дід. – Ще ні, але готується. Отут, за тисячі кілометрів од фронту, чуєте? З надійних джерел, сам бачив. Готують лінію оборони в Білорусії, щоб найкоротший шлях до Німеччини перекрити. Роботи ще не ведуться, але топографи зняли план місцевості, він уже в нас. І проект. Хай там тепер міняють об’єкти, не в цьому річ, хлопці, факт, сам факт! – Мені цей Зельбсманн і торочив, що, буцім, почали війну, щоб програти, але нас знекровити, – мовив Михайлич. – Хай він своєму начальству таке скаже! То вже од безсилля. А що їх нацькували на комунізм, це й дурневі ясно. Хай балака! Але отаке діло, хлопці. Наше зверху, що б вони не зробили з нами. – Невидимець примовк, але мовби відчував, що камера перестала бути камерою, ніби якийсь злам відбувся в настроях, навіть загратована лампочка не жевріла вже червоно, а наче пояскравішала. І зацікавленість присутніх теплою хвилею докотилася до пораненого. – Хочете, розкажу? – запитав. Кивнули мовчки, боячись порушити, сколихнути, розхлюпати оту теплу хвилю. – Я спочатку... Що можу... – Дід нахилився над пораненим і хусткою витер йому піт із чола, стурбовано глянув на Михайлича: може, не треба? Горить чоловік. Михайлич вже відчув, що Невидимець переходить до того стану, коли ніякі обставини не змусять його, тим більше для своєї користі, замовкнути й берегти сили; це не безпам’ятство було, а напруження пам’яті, і Михайлич тільки похитав головою, даючи тим зрозуміти, що, коли Невидимцю стачить снаги говорити, хай говорить; дивувався тільки про себе, як четвертий досі рівно вів розмову. – З дитинства чомусь хочеться почати, – вибачливо всміхнувся Невидимець, не розплющуючи очей. – Тільки нічого не пригадую. Одне тільки: ніби по траві босим бігаю, все дитинство – по траві босим. І що мама з батьком на роботі. А я ще Миколка, Микола Варавка, запам’ятав, щоб не загубитись. І все. І чомусь одразу війна. А тут уже все ясно, як двічі по два. Я зі своїм спеціальним загоном прикордонників у другому ешелоні, на станції Берізки. Перевіряли ешелони, ловили диверсантів, дезертирів... І так вийшло, що мені підкинули німців-перебіжчиків, двох чоловік, хлопці в перший день війни перебігли, щиро вірячи, що їм тут же дадуть зброю і зарахують у нашу армію. Хай посидять, сказано було, пару годин у пакгаузі, може, надійде наказ, що з ними робити. А за годину на станцію викинули повітряний десант, так що від мого загону невдовзі залишилося кілька чоловік. А фашисти уже в тилу, вже попереду розвідка на мотоциклах показалася. І тоді я дав тим німцям зброю, і ми якимсь дивом вирвалися з кільця. Мабуть, не з відчаю тоді зброю дав їм, мабуть, щось інше було. Ми не поспішали на схід, ми вірили, що наші ось-ось оговтаються і повернуться. Згодом зустрів знайомого майора, і ми вирішили залишитись у Білорусії, у нас не було наказу відступати. Так загін створився, маленький, швидкий. Усе з собою, на собі, врешті, й не загін, а група, бойова група; частинка армії в тилу, постійно в русі, постійне навчання, відпрацювання прийомів різного роду боїв до автоматизму. Ми наче голка прослизали крізь найгустіші сіті, розсипалися поодинці, щоб зібратися в певному місці, усього й не розкажеш. І от одного разу дізналися, що працюють топографи, намічають майбутню лінію оборони. Майже безнадійна справа, але ми вирішили захопити документи, командир справедливо вирішив, що надійшло наше головне завдання, така удача: сказати своїм, що фашисти чують кінець, розумієте, кінець!.. – Горить увесь, – тихо сказав дід, – ви бачите, у нього й живіт перев’язаний, і туди, виходить, уцілило, не жилець... Невидимець, Микола Варавка, і справді тихо втрачав сили, наче й не впадав у безпам’ятство, але все попливло перед його очима, як у сні чи кіно, виникали окремі картини, а він дивився на них, ніби збоку, і вже не міг сказати, чи переповідає їх, а чи вони тільки виринають у пам’яті, тільки якісь внутрішні фільтри спрацьовували, непомітно затримували відомості – про маршрути, точки пікетів і «секретної пошти», прізвища, залишали тільки імена, й то схожі на змінені, ніхто б не здогадався, про кого йде мова, – Алекс, Чеслав, Василь, Іван... – вже не визначиш, де що починалось і кінчалось, хто починав і кінчав, деякі картини випливали з темені по кілька разів, порядок їх не мав значення. Ось зібралися разом кілька крапель і утворили струмочок. Інші краплі, їм подібні, утворили другий струмочок. Це стало зрозуміло, коли струмочки злилися. Новий струмок був ще маленький, але вже надіявся, що напевне десь пробивається крізь перепони його брат. Зливалися рівні по силі струмки, натужно торуючи шлях, розмивали непотріб, і нарешті чисто і впевнено заблисла ріка. Сіра була ріка, і сіре було небо. Він обернувся і вистрілив один раз. Біг по воді, вже далеко від берега, а вода й досі діставала тільки колін, заважала бігти. Він дивувався, чому кулі збивають фонтанчики то зліва, то справа – беруть у лещата. Та не затискують до кінця. Нарешті провалився по пояс, і загоничі перестали стріляти і засвистіли. Він усе-таки глянув на протилежний берег. Глянув, але не подумав про нього, бо за спиною лунав свист, сміх і улюлюкання – так дзвінко, що губи в нього мимоволі склались у зневажливу посмішку. Він відійшов назад, де вода сягала тільки до колін, і різко кинув до плеча приклад. І вистрілив чотири рази, майже не цілячись. Стало тихо, він ішов до берега, де недавно свистіли. Потім вистрілив ще раз. Двоє з них стояли біля самої води і тому впали в ріку, униз обличчями. Хвильки, як він виходив, набігали на них. Інші двоє лежали на березі. Він вийшов на берег і не подивився на трупи. Попростував у напрямку поодиноких дерев. П’ятий обнімав одне з них – не встиг заховатись. Він витер рукавом обличчя і став дивитися на верховіття. Гілля гарно вирізьблювалось на сірому тлі неба. – Ну, й ну. Вирвався, значить? – запитав Командир. Він міряв кроками маленьку кімнату з білими стінами. Під стінами посідали хлопці, а Микола сидів окремо в кутку на якійсь подобі стільчика. – Гаятись не можна, – сказав Микола. – Зрозуміло... – сказав Командир до себе. – А що ви розвідали? – запитав Микола. – Піймали німця з комендатури. Розташування знаємо на рівні вулиць, будівель і воріт. Із людей він знає тільки своє начальство. І ще якусь секретарку. Вія Жакаускас. Часто виїздить за місто, у Балічки, залишається там на ніч. Де саме – невідомо. – Це вже щось. – Ти думаєш? – Вони не одразу спохопляться. Жінка як-не-як. Може, особисті справи. – Дурниці. Микола знизав плечима. – Є ще щось? Командир нарешті перестав міряти кімнату кроками: – Ось Алекс повернувся з екскурсії. Поділися враженнями, Алекс. – Я сів на поїзд, на останній станції перед містом зійшов, там, де ця медхен живе. Балічки, так? Зустрів медика, їхав на місце призначення. Це все, документи я взяв... форму... – Тоді один може з’явитися в місті без особливого ризику, – сказав Микола, а Командир знову заходив по кімнаті, міркуючи вголос, чи багато знає секретарка. – Можна запитати її про це, – мовив хтось із хлопців. – З нею поговорить той, хто зробиться медиком, чи не так? – Микола запропонував варіант. – Зосліпу не полізеш. Треба трохи знати. Вирішимо, хто піде. – Микола, – сказав Чеслав. – Чого це раптом я? – А тебе дівчата, мабуть, люблять. Ти симпатичний хлопець. – Справді, – сказав Командир. – Мову знаєш, стріляти вмієш... – Ось Анатас литовець, а вона теж по прізвищу ніби звідти, – Микола ніяк не міг уявити себе в новій ролі. – Земляцтво не має значення. – Командир раптом скипів: – Ти що, відмовляєшся? Це наказ. – Єсть, – сказав Микола. – А раптом я не в її смаку? – Облиш. У нас мало часу. Хлопці, спати. Бах, готуй документи. Усі гроші до пфеніга віддайте Миколі. Умієш стрибати в поїзд на ходу? Викладайте всі припаси. У Балічках зупинявся тільки вранішній пасажирський потяг, усього на дві хвилини, та й то тільки тому, що за ці дві хвилини він мав пропустити поїзд із боку фронту. Але в Балічках жили службовці різних установ, навіть офіцери деяких підрозділів, і залізничне відомство рейху, незважаючи на те, що Балічки, розташовані від міста за кільканадцять кілометрів, мало якийсь прибуток. Мабуть, випала остання осіння роса – не памороззю, а справжньою росою, і день обіцяв бути теплим і прозорим. Уже трохи пожовкле листя на пристанційних кленах видавалося зеленим. Сонячні промінці обминали листя, щоб не просвічувати його, вони тільки червонили геть поржавілі дахи будівель. Дівчина поспішала, а тут нагодився кавалер, який допоміг їй упевнено зіп’ястися на тремтячу підніжку, бо потяг уже рушав. – Спасибі, – сказала Вія. Кавалер скочив у тамбур. Щойно виголений, щойно вмитий і причесаний, він випромінював бадьорість і молоду силу. – Вам далеко? – запитав він. Та на його місці дев’ятсот дев’яносто з тисячі запитали б те саме. – Не далі міста... – Переможемо росіян – піде до Сибіру. – Вам так хочеться? – Що, перемогти росіян? – Ні, щоб потяг ішов далі, до Сибіру? – Звичайно. Щоб мати можливість їхати з вами. – А-а, он як... – Вона хотіла зайти у вагон. І офіцерик почервонів, як гімназист. Проте час його підганяв. – Скажіть, будь ласка, ви місто добре знаєте? – Приблизно. – Мені там треба відмітити прибуття, ну, й ще деякі формальності. – Це поряд із комендатурою. Я вам покажу. – А ви що, працюєте в комендатурі? – На такі питання не відповідають. – Але ж ви ще не приступили до виконання обов’язків? – Ви нарешті пустите мене? Я хочу сісти. – О, даруйте, прошу. Дозвольте, я з вами... Микола пропустив дівчину, кінець фрази потрапив їй у спину, і вона, не обертаючись, запитала: – Як це розуміти? – І сіла біля вікна. – Я побачив – іде прекрасна дівчина. Зіскочив, щоб допомогти, – він все ще стояв навпроти неї. – Ви вихований молодий чоловік... – Адольф Нетцер, завжди до ваших послуг, – він вклонився, незграбно шаркнувши ногою. – Дуже приємно... – Знаєте... пробачте, як до вас звертатись? – Вія Жукаускас, якщо хочете. – Знаєте, панно Віє... дозвольте вас так називати? – Прошу. – Я лікар і отримав сюди призначення. – А-а... – Що це ви такі байдужі до нашого доблесного воїнства? – Чого ж? Навпаки. Навіщо незадовго до кінцевої станції розвивати таку швидкість? Дерева – ніби хто вистрілює, так вони летять назад. – А як взагалі становище, дух армії? – Бойовий. Це ж від Балічок до міста десь кілометрів двадцять. Он стовпець показав, що залишилось на один менше. – Чому ви в місті не живете? Може ж набриднути їздити щоранку. – Люблю природу. Оті пришелепкуваті дерева, акуратно підрізані і навіть у білих вапняних панчохах? То робилось цієї весни, ще цієї весни. – Можна запитати? У вас ось прізвище нібито прибалтійське... – Ви спостережливі. Просто все змішалося, розумієте? – Ви добровільно пішли до нас працювати? Бо ж коли змішувалося, як ви кажете, – могли потрапити і до червоних? – Так, могла. Пробачте, досить запитань. – Можна ще одне? Я бачу, ви втратили настрій. Немає бажання працювати щоденно, правда? Так ось питання: може, ви згодитесь провести цей день зі мною, тобто я хотів сказати, покажете мені місто, ще я хочу швидше знайти житло, розумієте, я один у невідомих краях, таке становище, будь ласка, я вас дуже прошу, уявіть, що це моя мати вас просить. Вас не відпустять з роботи на кілька годин? Ось візьміть, – простягнув їй ляльку. – Ви дивний трохи. Я снідаю в кафе навпроти комендатури об одинадцятій. Зайдіть туди. А за вікном уже летіли будинки міста; потяг не зменшив швидкості, і Миколі здалося, що він може розбитися об кінцеву станцію. І грім коліс, як тупіт багатьох солдатів, піднятих по тривозі. Був величезний пляж. Порожній і самотній. Вона танцювала на місці, але не тікала, а тисячі крапель, уже важких від прохолоди, повільно опускалися на її плечі. Вона тільки захищалася руками. Микола наостанок набрав повну пригорщ води і, вийшовши з ріки, вилив на Вію. А тоді навзнак упав на пісок і розкинув руки. – Благодать. Віє, що краще: кров чи пісок? – Пісок. – Обміняти б кров на пісок. Піску все одно більше. – У вас капітулянтський настрій. Це дуже небезпечно. – Я й забув, що розмовляю з працівником комендатури. – Так тому й бути, я вас не видам. На перший раз. – Три рази в казках можна робити дурниці. Значить, ви повинні пробачити мені і вдруге: ви справді хотіли б... обміняти кров на пісок? Щоб це прозвучало серйозніше, треба сісти. Вія дивилася вдалину. – Я можу вам підказати один вихід, як тікати. Коли партизани увійдуть у місто. Бачите, он там далеко розвалена будівля? То водоочисна станція. Давно не працює. До неї веде каналізація. А підземний хід із костьола зв’язаний із нею. – А якщо хід завалений? – Ви солдат, візьмете гранати. – Рахунок два-один. – Який рахунок? – Ви мені видали секрет. – Це було секретом двісті років тому. – Тоді... Ви ось звідки знаєте? – Мій батько був архітектором. Ми жили вдвох. Мама щойно померла. Аби говорити про щось, батько почав розповідати про старовинні знамениті будівлі. Він теж помер. У перший день війни. – І ви опинилися тут? – Треба було за щось жити. Я знаю кілька мов. Микола кинувся у воду. Він намагався триматися там, де вода тепліша, ближче до поверхні, але все одно було холодно, він плив, наче сунувся по гладенькій льодині голим животом і грудьми. Коли в голові змішуються думки, їх розділяють ножем холоду. Він добрався до очерету, дістав ногами дно і заходився ламати кугу. Вія дивувалася, але була задоволена букетом темно-коричневих паличок, що здавалися замшевими. І ще, коли кинути, летіли, як дротики. – Мені час. Відпустили до двох годин. Приїхала якась комісія з Берліна... Метрів за сто від них роздягалася група солдатів. – А що вам до неї? – Вечірка. Треба приготуватись. – І це довго? – Початок о шостій. – Бенкет серед чуми... Вам дуже довіряють, якщо пускають на такі зібрання. – Просто мало жінок. – Віє... Микола не помітив, коли вони рушили. Вуличкою, що виходила на пляж, гуляли солдати. – Я втечу звідти о дев’ятій. Може, раніше. Ось вам ключ, у мене є другий... Прийдете до мене додому. Магазин дитячих іграшок, або точніше склад його, бо іграшок було навалено страшенну кількість. Вони сиділи, висіли, лежали, стояли. Розсунувши олов’яних солдатиків і ляльки, Командир поклав на підлогу карту. (Хлопці тим часом назбирали музичних інструментів: барабан, сурму, піаніно, гітару гармошку – усе мініатюрне). – Це тут, – продовжував доповідати Микола, – очисна станція XIX століття. – А якщо вона завалена так, що й не вибраться? – Я оглянув. – А костьол? – Перевірю. – Дивись. Далі. – Комісія працює сьогодні. О вісімнадцятій – бенкет. О першій ночі можна рушати. – Коли вони збираються їхати? – Не знаю. Не раніше, ніж завтра. Я уточню, – Микола схилився над картою. – А тут міст. По ньому вони кинуться за нами в погоню, його треба зірвати. – У цілому прийнято. Про деталі окремо. Хто вона, ця Вія? – Баба. – Ну, й ну. Хлопці сидять одним рядом і грають. Над ними висить дитяча зброя. Жовтий кружечок світла зупинився на дверній ручці, рука спробувала відчинити двері, а голос прошепотів: – Дайте щось гостре. Двері зі скрипом відчинилися після довгих маніпуляцій. – Розміщуйтесь. І щоб тихо. Моя стінка зліва. Микола освітлював собі шлях сірниками. Менше морочився з замком, бо мав ключ. Він зайшов, навпомацки зачинив двері і знову ж таки за допомогою сірника знайшов свічку. У прихожій не було ніяких меблів, тільки вішалка. Ще кімната, там було велике вікно, щільно завішене темною тканиною. Двоє старовинних крісел, тахта, шафа, буфет, етажерка, три однакових стільці, на підлозі витертий килим, жодного портрета, круглий стіл, зовсім непримітний. Годинник у футлярі на стіні – він стояв. Микола підвів стрілки, ключа не було, щоб завести, він скористався кишеньковим ножем. І через кілька хвилин годинник відбив дев’яту, і в кімнату влетіла задихана Вія. – Чому ви не замкнули двері? – Забув. Та я теж прийшов щойно. За вами погоні не було? Вія знімала плащ. – Ні, я вискочила непоміченою. І зараз хочу міцного чаю. Будемо пити чай? – Приймаю як керівництво до дії. Де кухня? – Там темно, все розвалено. – Вона вже пов’язала коротенький фартушок у горошок. – У мене все тут, я сама. Микола одразу, ще коли зайшов, звернув увагу на те, що у вітальні є кран і раковина, вмонтовані не так давно, може, вже за Віїного мешкання. – Ви знаєте, чому ми програємо війну? – запитав Микола, поки дзюркотіла вода. Вія виймала з сумки якісь продукти і ставила на стіл. У квартирах, у які рідко заглядають, різко дзвенить посуд. – Чому? – Вія різала ковбасу на тарілці, і ніж стрибав на фарфорі. – Тому, що начальство наче хоче одночасно воювати і веселитися. Червоним нічого не варто украсти зараз якогось дядю з Берліна, члена цієї комісії, чи не так? Вія діставала чашки з буфета, присівши навпочіпки. – Уночі там, окрім охорони, чергує рота солдатів. Микола підійшов до етажерки, поглянув на корінці книг. Бездумно провів рукою по корінцях. – Ви і зараз знаходите час читати. Архітектура... Усі букіністичні, так? Ви хотіли бути архітектором? – Ні, мистецтвознавцем. – До речі, і комендатура розташована в якомусь історичному, з погляду мистецтва, будинкові? Я взагалі – невіглас... – Так, сімнадцяте століття. Будував Тадеуш Лещинський, знаменитість. – Вія підійшла до нього. – Архітектори звертають увагу тільки на зовнішній вигляд будівлі? – Ні, чого ж. Найчастіше в першу чергу думають про зручне розташування внутрішніх приміщень. Ви не заходили в комендатуру? Перший поверх був колись за танцювальну залу, підлога майже дзеркальна. Коли входиш, складається враження, що стіни, стеля висять у повітрі, так чіткість ліній окреслює простір. Тут (Вія поставила на стіл чашку) колона. І дуже широкі сходи на другий поверх. Вище сходи звужуються. Наче рейки, що сходяться десь удалині. Ось тут, зліва, сходи підступають до стіни, а справа ніби тонуть у паркеті. Тут же, справа, у глибині, були будуари, гральні кімнати, буфет, їдальня. Зараз там солдати охорони, зв’язок та інше... – Князі жили на другому поверсі? – Так. Там сім великих секцій, що в свою чергу розподіляються на кімнати менші. – Вас там і не знайдеш. – Я якраз навпроти цієї колони. – Так вона ж кругла! – Ось тут, – Вія засміялась. – Я б там повісив табличку, щоб усі бачили, де працює красива дівчина. – Там на всіх дверях таблички, окрім секретного відділу. Але вас без спеціального дозволу не пустять зараз навіть у приміщення. Ой, чайник вже давно кипить!.. – Так, звичайно... Вони сіли за стіл. Уже досить довго вони мовчали, зі столу вже зник посуд, у кімнаті стало затишно, Вія сиділа і ніби щезла в тиші, а Микола ходив із кутка в куток. – Ви завтра зайняті? – До обіду – ні, тобто до двох годин. – Потім знову бенкет? – Ні, робота. Комісія поїде о сімнадцятій. Більше свят не буде. – Значить, я їм зобов’язаний тим, що ви так багато часу віддали мені? Мені пора, мабуть, іти, – сказав Микола. – У вас є дозвіл ходити вночі? – Немає. Я прослизну. – Усе одно. Стріляють без попередження. Мало що... Чуєте? Він підійшов і сів навпроти неї, дуже близько. – Мені треба йти, Віє. – Куди? Він усе зробив. Мавр зробив свою справу. Микола узяв Віїні руки і заховав у долонях обличчя. – Скільки вам років? – Двадцять три. – Я старша за вас. Дзюркотіла вода. Вони забули закрутити кран. ...Хлопці сиділи і лежали де заманеться, і німецька форма досить пом’ялась, а нема нічого гидкішого, як зім’ята бруднувато-зелена німецька форма. – Все в порядку? Ти відпустив її? – Все в порядку... Зараз обговоримо план дій. – Поїсти б. – Я принесу дещо. – Хріново помирати фріцем, – сказав хтось, – посунься, Бах, я примірю каску. – Досить тобі. Щоб кітелі розправились, їх трохи побризкали водою і довго обтягували поли. Почистили чоботи, застебнули всі ґудзики, а каски на головах хлопців були завеликі, висіли над очима, як металеві стріхи. Вони вишикувались, як звичайне відділення вимуштруваних і дисциплінованих німецьких солдатів. І Микола став їхнім командиром, одягши кітель піхотного лейтенанта. А галіфе було в нього з комплекту польової офіцерської форми, звичайне галіфе. – Усім зрозуміло, на що йдемо? Усі за? Одноголосно. Якщо вцілять у мене, команду приймає на себе той, хто першим помітить, що мене немає. І все по плану. Вперед! З вікна комендатури Микола бачив площу, а по ній бігли хлопці до під’їзду будинку навпроти, скажена стрільба спалахнула раптово, наче краплі швидкого дощу забарабанили по бляшаних дахах. Хтось упав, його підхопили, зникли в кам’яному роті під’їзду. Микола з-за якогось виступу вистрілив кілька разів і кинувся через дорогу, а двоє прикривали його з під’їзду, хтось обличчям униз лежав під стіною, мертвий. І коли вже був на задвірках, то побачив, що хоча справа вдалася завдяки раптовості нападу, вони не змогли відірватися від переслідувачів бодай на хвилину, і в під’їзді вже з’явилася погоня – кроків за двадцять. Поруч із ним тиснувся до стіни Вася – вони залишились в ар’єргарді. Кулі чмокнули в стіну, і на голови посипалася пилюка. Микола кинув приклад до плеча і чітко, наче на тренуванні, вразив чотири фігури в під’їзді. Ті й справді звалилися, як мішені, і тільки четвертий спочатку кинувся на стіну, а потім відлетів назад, мовби м’ячик. – Біжи! І до ріки... Вася вискочив на сусіднє подвір’я, і стрільба та вибухи гранат тепер ніби гриміли далеко, а німці в цьому дворі були не розгарячені боєм, а заклопотані, вони ще не пірнули в бойовисько. Поки Вася закидав їх гранатами і розстрілював майже в упор, вони так і не встигли вийти із цього стану, і відчай допоміг Васі прорватися. Він перестрибнув через стіну, яка виявилася довгою і високою, ще й зі слідами старого вапна. Він побіг попід стіною, а за ним по стіні кинулися вслід кулі й догнали. Ну, звичайно, вони розуміють, що сталося, звичайно, начальство за роззявкуватість не погладить по голівці, і тому німці пертимуть на костьол, як божевільні, бо ззаду їх підганятимуть люди, яким випало або вмерти на площі перед костьолом, або бути потім розстріляними своїми! І кулеметник не міг відірватися від гашетки бодай на мить, німці бігли площею, в Алекса було зручне місце, вузеньке вікно-бійниця, він бачив німців трохи згори та бив, бив, не відриваючись, бо ніколи не бачив такої атаки, і добре, що він додумався з’єднати кілька стрічок докупи. Нижче, під ним, примостився інший боєць, але стріляв він у протилежний бік, уздовж вулиці, що круто опускалася до площі, і йому здавалося, що німці біжать повітрям... Бах зумів вилізти вище за всіх, і в нього була своя вуличка, а німці були, мабуть, далеко, ще не зрозуміли, що сталося, і Бах швидко загнав їх у мертвий простір, під будинки. З четвертого боку до костьолу майже впритул підходили будинки, німці бігли по дахах, але їхня атака швидко захолола, бо по дахах бігти важко, потрібна обережність, а обережність – повільність, і їх позбивали звідти. І над усім витала пилюга. Кругова короткочасна оборона була запланована і раніше, вона себе виправдала, але німці, стрибаючи через трупи своїх, увірвалися у двері, люди, сховані за колонами, зустріли їх кинджальним огнем, загриміли гранати, і за якусь мить усе обірвалося так само раптово, як і почалось... Кулеметник повільно зсовувався із свого місця, чіпляючись за карнизи, і в очах у нього світилася сльоза, зовсім не від болю, бо біль уже відійшов, залишився на цьому світі. Він повільно зсовувався і тихо цілував зброю, свої руки, а тоді зірвався і впав на трупи чужинців. Тиша тисла на живих, і вони зітхнули полегшено, почувши, що іржаво скрипить щось, розгойдуючись на цвяху, кам’яний бог упав на трупи, а за ним упала його рука з хрестом, бо була вона легша і долетіла донизу трохи пізніше, точніше, то був хрест із прибитою до нього рукою; і посічені кулями та осколками святі так і не зуміли додивитися крізь дим, чи звільнився Ісус від хреста навіки, чи ні. На вцілілих лавах сиділи мертві. А Атанас почав наповнювати магазин патронами, у нього гарна позиція – у глибині приміщення навпроти дверей, там, де ксьондз правив службу. Заспокійливо дзеленчали патрони в Атанаса, такий то був приємний звук, що, коли звідкись спіднизу з’явився Микола і крикнув: усі живі – за мною! – нікому це не здалося неприродним. А Микола помітив, що люди його за ці кілька хвилин не тільки відбили всі атаки, а й устигли скинути німецькі кітелі, щоб залишитися у своєму, хоча й без знаків розрізнення. Микола не мав часу скинути свого. – Атанас, одну хвилину і завалюй вхід! Але в дверях з’явилися німці, і знов треба було стріляти. – Атанас, через півхвилини! – Єсть! Костьол уже був не Миколин. Микола тільки поклав Атанасу руку на плече, затримався. – Щасливо... Знову вода... У темряві каналізаційних ходів. Вони збурили воду, вона хлюпала об чоботи, а від стін уже чомусь відкочувалась, не хлюпочучи. І запах... – Не провалитися б... – Швидше! – Тихо!.. Далеко попереду хворобливо-жовті очиці кишенькових ліхтариків. І відблиски на важких плитах підземелля. – До стін! Ліхтарики наблизились. Десь далеко гримнув вибух. Звуку не було, тільки струс. – У чому справа? – Атанас завалив хід. – Ні, звідки тут німці? – З того світу... Також вивчали архітектуру. – Тихо! Гранати, стріляти вздовж стін. У підземеллі дзвінка луна. Та ще коли не бачиш, куди впала твоя граната. Ти її кидав у темряві. Десь звідти і йде луна. – Вперед! – а може, й не було цієї команди, але всі розуміли, що треба бігти, і тільки вперед. І прорватися. І в них було краще становище: вони перші напали, а ще були трупи німців, з-за яких можна вести вогонь, і в підземному ході важко промахнутися. Попереду з’явився сірий півтон дня. Таке світло буває в похмурі ранки. Там був люк. І фігурки у тьмяному світлі. Фігурки розтали під вогнем. – Чеслав, тримати люк дві хвилини. Почекаєш Атанаса. Дві хвилини... – Микола зігнувся. – Тебе зачепило? – запитав Чеслав і збив першого німця, що просунувся вниз. Спокійний він, Чеслав, а він, Микола, дешевий командир, можна було просто вказати Неславу на люк, а не наказувати. – Так, – сказав Микола, і його підтримали двоє. Отож, їх четверо. Він не помітив тоді, скільки влізло в підземелля. – Чого стали? Допоможіть мені... І вже з темряви Чеслав почув: «Ні, краще несіть! Бігом!» Але Чеславу ніколи було дослухатися, німці лізли в підземелля ланцюжком, і він збивав їх одиночними всіх підряд. Під люком росла гірка, а вони все лізуть, і там, нагорі, лунає команда: «Нінав! Нінав! Вниз! Вниз!..» Потім у Чеслава закінчилися патрони, він глянув на годинник, кинув у люк гранату і побіг. Вибух гримнув уже за спиною. – Ну, все, – сказав Микола, – допоможіть піднятися вище. Він тримався за живіт. Світло після темряви його не вразило. Мабуть, від болю. – Що ти задумав? – запитав боєць. – Командир уже зірвав міст. Візьми папку, поспішайте, вам ще пливти. Папка лежала під кітелем, і виявилось, що вона в крові, і Микола одразу подумав, що погано, коли куля пробила документи, але заспокоївся, бо папка лише замастилася в кров від рани. Він витер її об кітель, а кітель зняв. Микола віддав папку і, доки тривала пауза, влаштовувався біля вікна, з якого видно було кінець вулиці. Там мали появитися німці. – Гарно ми все це провернули, – сказав боєць. – Так, – відповів Микола, – дай сірники. Зникайте. Він залишився один біля вікна. Витяг пачку сигарет, закурив і поклав пачку назад у нагрудну кишеню гімнастерки. Внизу застукали кроки. Стіна була провалена, Микола побачив у проломі шматок ріки і Чеслава. Чеслав зірвав із себе одежу і зник у хвилях. Холодно, подумав Микола. Німці приїхали на мотоциклах. Микола ніби дивився на себе збоку, поступово віддаляючись. Пострілів не чути, тільки летять гільзи. Ось він бачить уже водоочисну станцію, а людина зникла, сховалась у розвалених стінах. Погляд охоплював усе ширшу панораму, і скоро в неї увійшло місто, тихе і нерозвалене, і, коли придивитися, можна бачити дві гострі вежі костьолу. Але то вже з висоти пташиного польоту. – Усе, – спокійно, на несподіваному переході настрою сказав Невидимець і відкрив очі. Погляд його вже не блукав у безвісті, поглинаючи простори й розчиняючись у них, погляд тепер належав тільки йому, Невидимцю, Миколі Варавці, лейтенанту-прикордоннику, неодруженому, пораненому, полоненому. – Все. Можна підписувати протокол. Круті краплі поту рясніли в нього на обличчі, і дід обережно витирав їх. – Не доживе до світанку, – тихо сказав він. Але Невидимець почув. – Доживу, – і ледь-ледь, для підтвердження, схитнув головою. – Я ж по другому разу живу, мені довгий вік відміряно. Треба тільки сили берегти. Спати, спати. І Микола й справді чи то заснув, чи знепритомнів, але, мабуть-таки, заснув, непомітно, як це буває в дітей, що набігалися за день. Він мовби злився зі стіною, тою прямовисною постіллю, і ув’язнені, боячись порушити цей сон, від якого повівало нетутешнім холодком і водночас віяло спокоєм, не стали влаштовувати пораненого зручно на матраці. – ...Я давно німця знаю, – говорив Андрій Савосюк. Невидимець та Йосип спали, а вони з Михайличем сиділи на одному матраці під заґратованим вікном і розмовляли. Не тому не спали, що одна постіль вузенька на двох була – четвертому забули чи не знайшли за потрібне видати, – а просто вже наступило 23 вересня 1942 року, день каральної операції. – Ще з чотирнадцятого, коли з ним уперше завелися. Підстаркуватим парубком був, як потягли на ту війну, ні жінки, ні діток. А все – по глупоті моїй, де ж видано, щоб чоловік у двадцять вісім літ без сім’ї нидів? Жалкую тепер – скільки б то діток по світу пішло... Як подумаю часом, скільки людей чоловік у собі носить – диво бере. А в мене ж як вийшло? Я не до гульок замолоду вдався, а до віри. Аж дивно: люди під старість Бога шукають, заспокоєння, злагоди, чистими хочуть стати й невинними, як янголи чи діти, ніби десь нове життя почнеться, без обману і розбрату, а я замолоду того шукав, зараз тільки дивуюсь та за звичкою Бога згадую, хоч Бог, може, і є, та не до кожного з нас його руки доходять. А тоді на мене мов мара найшла. Подивлюсь кругом – один хоче відхопити собі шмат побільше, над сусідом стати, возгордитись, Богом на землі бути, а хто спину гне – не ремствує, так, мовляв, і треба. А невтямки їм, що кожному відміряно шмат поля, а чи багатим помреш, чи бідним, судьба не запитає, вхопить костомаха... То навіщо ж стільки зла плодить, коли однаково землею станемо і новий колос попнеться до сонця, святий і безвинний, аби інший уже люд годувати, думав я, навіщо ж стільки зла плодить, скоро ж і душі бур’яном поростуть, звірми ж отак станемо, а тоді й гряне суд небесний. Як жито, бути треба, до сонця тягнуться, сусіда не затінювати. Тоді й жнива за радість будуть. Таке... Швидко так я виділився поміж молодих, наче аж шанувати в селі мене стали, мало не святим прозвали, і без насмішки, бо народ і на цьому світі хоче бачити краще. Кликали мене духоборці до Сибіру – вони саме тоді зірвалися в путь, – щоб там у диких і незайманих краях почати життя в чистоті й без скверни, та я відмовився: лісами од того, що в душі, не одгородишся. І залишився дома. Робив, як рідня, усе робив, у багачі не пнувся, аби голод угамувати, та на більше й не стачало наших рук. Не встрявав тільки в суєту і не женився; і не те щоб плотських, грішних утіх боявся, а не знав, чи є в мені така сила, щоб дітей од суєти вберегти, бо ж не в пустелі живемо. Гарно так живу, років не помічаю, як плинуть, наче я завжди був! А тут і війна грянула, а вона й не питала моїх дум, ще тільки легенько дихнула, а вже одірвала од землі, понесла, як бадилину суху, в окопи кинула. Я по німцю не стріляв. Сиджу в окопі та над головами їхніми кулі посилаю; чи ж винні вони, силою під ружжо поставлені? Скоро і в полон потрапив. Не терзали мене, як інших, сумніви, не гризли докори, не душило сумління, додому не рвався – моя душа була зі мною. Й товариство розраджував, хто слухав. За зиму весь табір вимер, жменька зосталась. Германці побачили, що таке діло, та й роздали нас бауерам у найми – весна йшла. Очухався трохи і за плуг, за борони, за косу. Хазяїн мені не вредний трапився, зі мною в полі від темна до темна, за одним столом їли. Куди ж було йти? Війни, революції кругом. Бауер полюбив мене, видно, звик, навіть хотів на вдовиці-родичці женити, і я вже за малим не згодився, та саме затихло трохи, і подумав я, що там, на Волині, може, батька-матір нікому догодувать, і пішов помалу додому. А тут же, як і раніше, тільки народ ще дикішим зробився, мов у кожному звір прокидається, то пана спалять, то поліцая приб’ють, то поліцаї кого зрешетять. Батько помер, брати вигибли. Мати стара лишилася. Узяв я братову, наймолодшого, з дітками, та й живу, і своїх п’ятеро до війни вродило. Таке, знацця... Даю у себе лад, беристяни приходять за розрадою. Чоловіче, скажу, правда їдна над нами, що я, що ти перед нею – однаково, не на мене звіряйся, на неї, на правду. Дійшло до того, що стало село просить мене за солтиса буть. Тільки тебе й хочемо, кажуть люди, ціла сходка зібралась. Зняв шапку й мовлю, беристянам блага побажавши: кланяюсь вам низенько, людочки, та не можу... Ось між вами й Богом стоїть піп посередником, а чи спізнали ви Бога, радість і братство з ним? Чи не достойні, думаєте, грішні? З Богом, кажу, без посередників мову слід вести. А ви ж мене хочете посередником між собою і законом. Те ж саме, що і з попом виходить. «Та ні, Андрію, – кричать, – ви до серця дуже не беріть, ви лупіть з нас ті шкури, що по закону положено, аякже, але ми знаємо, що ви їх для себе дерти не будете, й кулака під ніс, хто не заслужив, не тицятимете, і дівчат наших портить не будете. Вас хочемо!» Люди добрі, кажу ще раз, а чи не краще нам без посередників обходиться, бо ж чоловік сьогодні є, а завтра, дивись, уже й відспівали; без посередників, кажу, а закони до ваших бажань чесних підлаштувати, а які не годяться, то й скасувати разом із беззаконням. Тут і тихо враз стало. Тільки переглянулись. Зиркнули на мене й очі потупили. Тут же поліцай і забрав мене. Доки суд та діло, незчувся, як у Березі Картузькій опинився. Два роки дали. Трохи не досидів: червоні прийшли й звільнили. А здоров’я таки добре підупало в тій Березі. Довго оклигував, вигрівався, викашлювався. Добре тепер, хоч діти підросли, поміч велика. Старші хлопці в армію пішли, дівчата заміж – одразу троє, ждали, доки вернусь із криміналу. А тут і сарана гітлерівська налетіла. Беристяни довго обминали – глушина, болота, а там зима вдарила, то снігом так дороги закидало, що ні проїхать ні пройти, а весною вода, багнюка, а влітку вже й партизани об’явились, і ви ось... Поліційний пост, правда, повсякчас був, але вони не дуже хвіст розпушували, боялись. Замкнуться в школі, нап’ються до безтями, аби до ранку забутись. Я все думав: які ж то вони, нинішні німчики? Ну, вони й заїхали оце недавно, за бульбою. Так вийшло, що одна компанія в мене всілась обідати. Не встигла стара й подати що-небудь, як вони, мов пси бездомні, занишпорили по кутках – не довіряли. Один у піч поліз, той сало пре з сіней, інший яйця з-під курей тягне, по миснику шарудять, хліб шукають, цибулю, а на нас покрикують: бістро! бістро! – наче то ми не встигаємо на стіл подавать. Що ж, мовчимо, під чобіт утрапив – не вертись, може, не роздавлять. Сіли, поліцай прибіг, приніс самогонку. П’ють, сміються, ґелґочуть. Потім чую – лусь! За столом! – і регіт; я не зрозумів одразу, що там. Лусь, лусь, регіт – і засмерділо. І сміються. Аж поліцаєві невдобно. Чоловіче, як тхори! Я мовчки пішов із хати, сім’я за мною, а ноги в мене мов кам’яні зробились, світла не бачу. Дві ночі в корови в хліві ночували, хату навстіж розчинивши, щоб провітрювалась, стара хотіла до попа бігти, аби святою водою побризкав; два дні минулось, а на поріг не можу ступить, верне мене, не жилець я у своїй хаті. Зібрав тоді сім’ю, чую, що треба діяти щось... Господь, кажу, всякій тварі місце вділив на суші, й на воді, і в піднебессі, навіть тхорам, так положено значить. А цих сатана з пекла випустив, кочегари сірчані, вовкулаки. Отож слухайте: я не дужий зброю до рук брати, а задарма хліба ніколи не їв, щоб де тягарем бути, сам уже собі раду дам, а вам, Тихоне, Федоте, Явдохо, Прісько, одна дорога стелеться – до лісу в партизани, і шануйтесь там мені, а ти, стара, бери Семена, корову, птицю, й переходь до куми – з хазяйством вона прийме... Замок у дверях клацнув лунко й несподівано, двері розчахнулися без знайомого іржавого скрипу, рвучко так розчинилися, аж вітром війнуло по камері, і кілька чоловік у чорному ввірвалися всередину, одразу зорієнтувалися, хто де лежить, кинулись по двоє на кожного вивірено, завчено, ніхто й зрухнутися не встиг, і за мить Андрій Савосюк, Володимир Михайлич, Йосип Христюк стояли один за одним, закуті в наручники, а Миколу Варавку в наручники не брали, його з обох боків тримали за пояс. І все те без єдиного слова, мов у моторошному сні з привидами; чужа воля, проти якої, як і уві сні, нічого не вдієш, прагла підняти людину, як пилюку вітер, і жбурнути куди заманеться; але Михайлич десятим чуттям відчув, що це ще не його час, і треба зціпити зуби і діждатися свого; дід, теж вивільнюючись із полону кошмарного сну, мари цієї, зітхнув так, щоб і самому почути зітхання й інші почули, щоб те зітхання поштовхом стало, після чого вже чоловік стежить за собою, навіть одірвавшись од землі в коловерті. Не тяжко й не розпачливо зітхнув, – а так, наче скінчив один шлях і починав другий, Йосип виду не подав, але напружився весь, зібрався; Микола ж повис на руках конвоїрів, тільки шепнув у простір: сили, побережім сили, хай несуть; і Михайлич зрозумів, що Невидимець таки й справді вирішив зберегти краплю сил, не хоче йти ногами, хай поволочать його. І вже загриміли каблуки по німих коридорах тюрми невблаганно, в такт, у ногу, карбуючи крок, – бам-бам-бам, особливо на металевих сходах, коли спускалися з поверхів, наче молоти в гігантському годиннику били. Однак тільки спочатку. Дід не встигав за конвоїрами; щоб не тягнути старого, змушені були підладитись під його крок, бити ж, кричати, штурхати не стали, були загіпнотизовані власним кам’яним поступом, тож криком боялися порушити величну атмосферу насилля, за краще вирішили спинити хід; Михайлич на мить зупинився, щоб збити ритм, і збив; Невидимця волоком тягли, тільки ботинки не в лад постукували; а Йосип зненацька – пішов, пританцьовуючи, вибиваючи якусь небачену чечітку, шкода, що сходи металеві скоро закінчились. У самому кінці, виходячи уже в тюремний двір, конвоїри дали волю почуттям, й одразу з них злетіли гіпсові маски фатуму, стали звичайними служивими, знервованими, метушливими; Михайлич мимохіть, у світлі фар, помітив, що в того, що зліва, смикається маленький шрам під оком, навіть три їх було, паралельних, достоту жінка шмаргонула нігтями; а в того, що справа, ніс подзьобаний віспою і зарошений дрібненькими краплями поту, мов німець страждав на серцеву недостатність. Зельбсманн уже чекав їх, у розстебнутому шкіряному плащі, під яким виднівся цивільний костюм, простоволосий, ґвалт у тюрмі його, здається, не обходив, але все ж він вибрав той момент, коли всі четверо глянули на нього, кинув промовистий погляд у бік тюрми і презирливо всміхнувся, коротко і байдуже. Конвоїри, помітивши це, зрозуміли, що прочуханки не буде, винувато стушувалися, перестали штурхати в’язнів, узагалі не знали, що робити далі. Зельбсманн упіймав погляд Михайлича і, як втаємниченому, кинув йому: бачите, як я й казав ото вам, чого варті виконавці. Виконавці – недолюди, куди б їх не поставили. Зельбсманн аж рукою безсило махнув: починайте... Тюремний двір був маленький, бетонований, із десятком шибениць під глухою стіною, із сиротливо накинутими поверх поперечин мотузками, тільки на двох петлі звисали донизу, і біля тих двох шибениць стояли конторські табуретки. Солдати охорони вишикувалися, посвячені стояли групкою біля якогось чоловіка в чорному цивільному костюмі, а той чоловік витягнув із теки папірці і забубонів вирок. Зельбсманн походив сюди-туди, втративши будь-який інтерес. Михайлич оглянув товаришів. Андрій Савосюк серйозно дивився на німця, що читав вирок, Варавка теж наче слухав, але погляд його блукав байдуже по темних кронах дерев, Йосип, блідий, споглядав бетон десь у себе під ногами. Німець під кінець підвищив голос, але так спотворив прізвища нижньосаксонською вимовою, що Михайлич не розібрав, кого будуть страчувати, а німець уже акуратно вкладав папірця до теки. Розпорядник повернувся до них і махнув рукою: ведіть. – Ну, дивіться там мені, хлопці, – тихо шепнув Невидимець-Варавка... – Не бійся, з нами буде все в порядку. Прощай, – сказав Михайлич, а Йосип звів голову й кивнув, і Варавка рушив, не чекаючи. – Прощайте, товаришу комісар, перебачайте, коли що не так, як уже вмів, – сказав Андрій Савосюк і теж рушив, щоб не відстати від Варавки. – Усе буде гаразд, – встиг сказати Михайлич. Проходячи мимо Йосипа, дід нахилився і поцілував його в щоку. – Хай щастить тобі, синку. Поплач, коли тяжко. Разом вони й підійшли до табуреток, Невидимець-Варавка й Андрій Савосюк. Невидимець почекав, доки його підсадять, дід із натугою забрався сам. Не дозволив, щоб і петлю йому накидали, сам узяв до рук. Варавка ж наче розтягнув задоволення, почекав, доки обслугують. А тоді перекинулись із дідом словом, мабуть, попрощались, Михайлич слів не чув, бачив тільки усмішку Невидимця, вона зараз не сходила в нього з обличчя, справді красивого – не встигло ще обрости щетиною за добу, дід же построгішав, повеличнішав. Ще якась команда пролунала, тепер уже різко й голосно, невдоволено. Кат нахилився перед Невидимцем, щоб вирвати з-під нього стільчик, і тоді Микола схитнувся тілом і коротко, Михайлич навіть не помітив, як він розмахнувся, вдарив німця нижче підборіддя, в горло, ботинком. Михайлич тільки побачив, як німець, раптово зіщулившись, поменшавши, відлетів, упав на спину, захрипів, пальці його конвульсивно забігали по грудях, ніяк не могли дістати горла, опадали, а зведені судорогою коліна тягнуло до підборіддя. Микола ж дивом утримав рівновагу і переможно засміявся, дід, що був узявся за петлю, готуючись накинути на себе й, може, що сказати, застиг. Клацнули затвори автоматів, замішання виникло поміж німців, не знали, чи кинутись на поміч кату-невдасі, чи кінчати полоненого, проте, здається, вирішили одразу прикінчити. – Назад! – голос Зельбсманна, як тріск електричного розряду, зупинив тих, що вже зводили зброю. – Не стріляти! Повісить! Кілька чоловік насторожено, не зводячи погляду з Миколи, рушили до шибениці, Микола засміявся вже вголос. – Знайдіть гака, щоб висмикнути табуретку, – порадив він. Михайлич не витримав, щоб не глянути на Зельбсманна, і той чекав його погляду. Ну, й що ж, читалося в очах полковника, що тут дивного, Невидимець – хороший екземпляр, а це – лайно. Одначе його багато, і що тут вдіє Невидимець. Троє почали якось по-котячому, невпевнено кружляти довкола Миколиної шибениці, ззаду не могли підійти, бо заважала стіна, приноровлювались, як висмикнути ту стару конторську табуретку. Микола ніби очікував моменту, вішальники відверто боялися всіх: Невидимця, начальства, Зельбсманна – тому, коли Варавка замахнувся навмисне, знаючи, що нікого не дістати, далеко, вони сахнулися, і Зельбсманн розсміявся, а в розпорядника струмок липкого поту побіг униз по спині. І тоді один ліг на бетон, підповз і висмикнув ту кляту табуретку. Дід не став чекати, доки візьмуться за нього. Смачно плюнувши на три боки, узявся за петлю й усе зробив сам. – Цих до мене в машину, – розпорядився Зельбсманн, показуючи на Михайлича і Христюка – у Заліси. 11. Нарешті на більшості хуторів відбахкало, відстрочило, відкричало, відстогнало – тепер там тільки горіло й диміло, зашморг стискувався довкола центру. Мовчазних людей гнали вулицями до церкви й школи; гомін і галас на якусь мить утих, навіть поліцаї не покрикували, підганяли мовчки, раз по раз оглядаючись на клуби густого диму, сизого й важкого у вранішньому повітрі, він, мов стіна, піднімався повільно, затуляючи крайнебо з боку хуторів; і люди крадькома оберталися туди, поспішаючи, боячись зурочити, бо, здавалося, втишилося і тільки дим залишився пересторогою; але в центрі форкали й гули автомашини, стояли вишикувані в рівний ряд з інтервалом метрів на три солдати з наготованою зброєю, й перед ними купчилося кілька сот людей, а позаду них зяяла неглибока свіжа яма, одначе ніхто не вірив, що стрілятимуть, нікому не думалося, що можна отак просто піти – щойно з постелі – у землю, та ще й усім селом, дивилися одне на одного в пошуках відповіді й не знаходили її, а хотілося ж почути бодай від кого, що ось-ось має прийти звільнення від невідомості, недарма ж і німці, й поліцаї мовчать. Звільнення від невідомості! Ніхто чомусь уже й не думав про домівку, про те, як буде повертатися додому; здавалося, коли німці й поліцаї поїдуть, то вони так і стоятимуть отут однією родиною, тісно тулячись тілом до тіла, замкнені в стінах домів; а в іншому натовпі, що юрмився в провулку з боку Підгайців у щільному цепу поліцаїв, панував інший настрій, було гамірливіше, принаймні в задніх рядах, тут перемовлялися про те, що ж то буде з тими, котрі ото над ямою стоять, чому-то там ще й досі не вияснюють, хто винний, хто невинний, а стоять собі – і все. Але й тут не вірили в смерть – то надто дико було й незрозуміле: яка смерть? За що? Хіба стрілятимуть у дітей? Вони при чому? Так було і в гурті, що чекав на вулиці з боку Височного, і в тому, що на вигоні за школою, і в тому, що з боку в’їзду; німці, проте, ніби й не збиралися нічого з’ясовувати; хтось там змахнув рукою, машини заревли, наче з прив’язу зірвалися, й у тому ревищі потріскування автоматів видавалося безневинним, ніби дрівця, тоненькі й сухі, горять; навіть одностайний зойк потонув у тому ревищі, і почалася власне акція. Андріян Никонович Полівода теж не чекав такої розв’язки. Ще тільки ледь-ледь на світ благословлялося, коли в село в’їхали машини, він вийшов, побачив есесівців і поліцаїв і зрозумів, що запізнився, Рауха обійшли, і вони: староста, Окунь, Орлик на чолі впокореного села зі списками, де каліграфічно виведено, хто найбільше заважав, та з іншими списками – приготованих дарів, та ще й з іншими списками – кого вже розстріляли, а хто чекає, зв’язаний, у школі під надійною охороною, доки передадуть у руки правосуддя, – вони не вийдуть навстріч каральній експедицїі, не врятують Заліси від розправи, бо карателі вже тут, і тепер чи й жива душа лишиться, чи й кілок останній не зотліє; Раух не повідомив дати, обійшли Рауха, не буде тепер села, і йому, Поліводі, тепер тут нічого робити буде, нидітиме його старість по світах, невпокоєна, і настрашеної поваги за врятоване село не буде, і тепер, коли хто й залишиться, спалять, заб’ють, заріжуть старосту, – і, чого доброго, ще й розстріляють разом із народом. Аякже – староста, а от довів село до загибелі. Усе ж, пересиливши млосну слабкість у ногах, Андріян Никонович підійшов до легкової автомашини з відкинутим брезентовим сірим верхом, де, чомусь помітив, темними плямками розпливлись краплі роси і кілька чоловік сиділи так, ніби спеціально чекали на нього; одразу вгадав найвище начальство, хоч воно було і в цивільному, та неважко було вирізнити його з-поміж водія, охоронців та ще двох невідомих, яких, по очах видно, привезли сюди прикінчити. – Староста села Заліси Полівода, – відрекомендувався, стежачи, щоб у голосі не прорвався страх, збентеження, щоб голос мимоволі не зробився масним, підлабузницьким, – що заробив, те й отримаєш, чого ж тепер пищати? Зельбсманн спокійно глянув на нього знизу, в очі глянув, і Полівода нічого не прочитав у його погляді, тільки спокій, але спокій жодним робом не прояснював становища. – Добре, що ви староста, – мовив по тому Зельбсманн, застібаючи верхній ґудзик на плащі; подумав мить і знов повернувся до Поліводи: – Догадуєтесь, чого ми прибули? – Та вже ж, – мимоволі зітхнув Андріян Никонович, – догадатись неважко. – Шкода? – Ми люди підневільні, – ще раз зітхнув Андріян Никонович, – як накажете, вам видніше. – Ну, нам згори не так і видно, вам тут, на місці, видніше, – ще ширше посміхнувся Зельбсманн. Тоді Андріян Никонович, не поспішаючи, намагаючись говорити рівно, виклав свій план, як вони хотіли зробити, виклав, не обмовивши Рауха, так, наче й не визначав, що краще, а що гірше, тільки факти виклав – отак думали зробити – і передав списки. – Хвалю, – сказав Зельбсманн, прогорнувши списки, – цілком пристойний план. Якби в усіх селах додумались так робити, менше б клопоту було. І крові. Для відсталих регіонів кругова порука – найкращий метод. Чуєте, Михайлич? – Зельбсманн повернувся до тих двох, тоді й Полівода туди глянув і впізнав Володьку Михайлича, довго він огинався в сорок першому по Залісах, доки не потягся в партизани, не закомісарив, а тепер ось маєш, через таких і починається суєта... – Кругова порука, – продовжував Зельбсманн. – Село, рятуючи себе як єдиний організм, спільно відрубує частини, що загноїлись. Спільно! І потім неминуче шукають захисту в нас від партизанів. Отак, Михайлич. І цей староста міг урятувати Заліси, і я його прекрасно розумію. Але село загине, на жаль. Будемо вважати тепер, що воно загине через одного вас, Михайлич. Позаду ніхто не зрухнувся, а в Поліводи в душі спалахнула така лють, що він би зараз і Зельбсманна відштовхнув, і охорону, аби вчепитися Михайличу в горло, задавити, розчавити, коли вже не здогадався колись підказати Голюку, Орлику чи Окуню прибрати цього Михайлича, стерти з лиця землі, з болотом змішати. Та стримався, перевівши погляд собі під ноги. – Добре. Не шкодуйте. Дарма нічого не пропаде, – говорить Зельбсманн. – За службу дякую. Добре, що настроїли відповідним чином своїх людей. Поможуть. Роботи буде багато. Андріян Никонович потроху заспокоювався. Врешті, подумав: чого це мені збрело в голову на свій лад усе переінакшувати, їм і справді там, згори, видніше, як чинити. Моє діло вказівки точно виконувати. Вирішили так, значить, треба. Піддався Рауху, захотілося забезпеченої старості, хотів клопотів позбутися. А на горі інакше витанцювалось. Коли й треба на кому гнів зганяти – то на собі: не лізь поперед батька в пекло. Цей, певно, з Бреста, дякує за службу, та радості од того мало: сам-бо не дотяв чогось. – І вам, пане Поліводо, попрацювати доведеться, – вивів його з задуми голос Зельбсманна, – я подумав щойно і вирішив піти вам назустріч у добрих починаннях, які я прекрасно розумію. І справді: чого ради всьому селу підставляти за когось голову? Зробимо так. Операція вже починається на хуторах, її не відвернути. Винні там, невинні – на тому світі зберуться разом і з’ясують поміж собою. Хоч, пане Поліводо, мушу застерегти: винні всі, у тому числі й ви. Чого ж винуватити того тільки, хто пішов у партизани? Чи того, хто шматок хліба їм давав? А сусід куди дивився? Отож-бо! Але зважимо й на забитість волинського поліщука: моя хата з краю, мовляв. Ну, крайні хати вже горять! – засміявся Зельбсманн. – Думати пізно. Слухайте, пане Поліводо. Людей зганятимуть сюди, у центр, он уже хлопці яму розмічають. Маєте-таки помогти односельцям. Візьміть кількох своїх людей, обійдіть принаймні ближчі хати. І скажіть таке: у кого буде біла пов’язка на рукаві – знак визнання німецької влади, – буде помилуваний разом із родиною. Зрозуміли? Біла пов’язка! Багато ви зараз не встигнете, першу партію таки розстріляємо для пам’яті, для нагадування нащадкам, а іншим групам оголосите: біла пов’язка на рукаві, чи на лівому, чи на правому, – немає значення. Зрозуміли? Таким чином, вам залишиться над ким порядкувати, і це стане також круговою порукою, майже як і ваш план. Операції ж самої не відмінити, вона розписана по нотах і хвилинах, невідворотна, як доля. Тим, що отут у списках, порятунку, звичайно, ніякого, тут усе справедливо. Згода? Дійте. – Мюллер! – гукнув потім Зельбсманн неголосно, і до машини підскочив офіцер. – Давайте сигнал і починайте. Зашипіла й полетіла в небо ракета, а Андріян Никонович ще не рушив із місця. – Але ж, пане... – ...полковник, – заохотив Зельбсманн. – Але ж, прошу, пане полковнику, – ніяк не міг упіймати думку Полівода, – ця біла пов’язка... Поначеплюють усі, а хто й для виду, хіба ж ми знаємо всіх підпільників, та активістів, та тих, хто помагає партизанам? Їм що: начеплять для виду, а потім знов за своє? – Не турбуйтесь. То вже наші клопоти. Ваша справа – довести до відома: біла пов’язка на рукаві – перепустка в цей світ, бо для мене зараз Заліси – мертві. Андріян Никонович Полівода аж ніяк не чекав такої розв’язки. «Може, це я такий тупий став на старість, – подумав він, ніяк не зважуючись рушити з місця. – І стою чогось, коли завдання поставлене ясно. Що ясно? То всіх стрілять, то біла пов’язка... Вже коли всіх, то всіх, а там і справді хай розбираються на тому світі між собою. А тепер він мені розколе село на мертвих і живих і поїде собі, а живі за свій страх, за переляк, за приниження зсукають мені з тих білих пов’язок таку мотузку, що всю сім’ю витримає. Та моє діло – виконувати! Дідько його візьми, хай вони собі там думають. Я ж не знаю, чого сонце щодня сходить, але знаю, що воно є і зійде, то чого мені тут мудрувати? Виконувати!» – Не забудьте ж і своїх рідних попередити! – гукнув услід Зельбсманн. Швидко розвиднювалося, Андріян Никонович навіть не помітив, як світанок перейшов у день. На хуторах уже гриміли постріли й піднімався дим. Поліцаї, що копали велику прямокутну яму – до гибелі їх нагнали, – заглибилися майже по пояс, а він ніби добу тут стоїть. – Ходіть зі мною, – сказав Полівода своїм рідним заліським поліцаям, які вбереглися в травні й прожили літо по своїх домівках, ні в що не втручаючись, кожен сам по собі, такі ж ледарі, як і комендант їхній, охорона порядку, так у вас досі й гвинтівки поржавіли, на дідька таких у поліцію брать, тільки й того, що рахуються; наволоч, записався – то роби діло, а не відлежуйся на печі; чого б то їх і партизани смикали, живуть, мовляв, не заважають. Та й хай собі живуть, а тепер сила наїхала, то повилазили, бач, і гвинтівки з-поміж кочерг прихопили, трясця їм у печінку, шмат який увірвати напала охота, з такими наробиш... – Та швидше! – гримнув, щоб дати вибовтатись злості, доки не вхопила вона за горлянку. – Я вас, хлопці, навчу порядку, порозлежувались, тепер майте! Думали, без вас обійдеться? На готовеньке захотілось? – Та що це ви, дядьку? Тут таке робиться, а ви?.. – стали виправдовуваться поліцаї. – Хіба ж ви не знаєте? Таке було... Та й ви самі... – Помовчіть уже... об’їждчики. – А не було команди! – не витримав і огризнувся Корнелюк. – Буде! Буде команда! Не доведеться більше за чужою спиною ховатися. – То куди ми йдемо? – А ось для початку в оцю хату. – До Ваньки Явтушика? – не повірили хлопці. Таки до нього, до Івана Явтушика, і вів спершу поліцаїв Андріян Никонович, і сам не знав, чому саме сюди, можна було б завернути і в сусідні хати, до пристойніших людей, бо ж Ванька Явтушик був останнім чоловіком у селі, п’яничкою гірким-прегірким, голим-голісіньким, бо пропив що міг, міг би й душу, та її не виймеш, міг би й хату, та з місця не зрушиш, і діти голі, й жінка гола, тільки стид лахміттям прикривають. Але таки до нього першого ішов Андріян Никонович. «А мені що? – заводив себе, – я виконую, що сказали, і до Ваньки першого йду, бо не обумовлювали, до кого першого йти, а біла пов’язка, ясно, не для того, щоб справді когось порятувати, знайшли дурного німця, який би соломинку втопаючим простягав, а що воно значить, я знать не бажаю, от і скажу Ваньці першому – хай рятується». У хаті Явтушика було тихо і порожньо. Іван сидів на єдиній голій лаві за голим столом, жінка на незастеленій лежанці, а діти позвішували ноги з печі – сиділи, мов ждали кого, чи радились, або чекали, доки з кутка хлібина вилізе, навіть не оглянулися на гостей. – Доброго здоров’я, хазяїне, – несподівано для себе привітався Андріян Никонович. Йому ніхто не одказав, тільки зрухнулись ледь-ледь. – Іване, гей, Ванько! – як у бочці, залунав у порожній хаті голос Кухаря. – Самогонку прийшли трусить. Піднімайся, покажеш по-доброму! І зареготали, недоумки, оглядаючись один на другого. – Ану, тихо! – гримнув Полівода. – Подуріли? Ідіть на двір провітріться. І вони вмовкли, наче загнулися, і пішли швидко, штовхаючись у дверях. – Ну от, Іване, – сказав Андріян Никонович і присів на іншому кінці лави. – А-а, Андріян Никонович, – підвів голову і заусміхався Явтушик, – рідненький наш, благодійник, уже прийшов... Він підхопився з лави, став навпроти, схилившись ніби в поклоні, й заграв свою одвічну комедію, хоч наче й не випивши був зрана, але в ньому сиділо, видно, стільки горілки, що й не вивітрювалася вже, скривив маленьку, як у пацюка, зморшкувату пичку, заграв свою комедію блазенську! – Уже прийшов, навідався, не забув. Ми ж чуємо – торохтить на хуторах і димком тягне наче, смаленим, паленим, а нас ніби й забули, аж тут сам солтис рідненький не погидував у хату завітать – провідать... – Перестань, Іване, – відмахнувся Андріян Никонович і подумав: а чи знайдеться в них який шмат білого, щоб пов’язки зробити, бо сміху буде: згинули, бо в господі клаптя білого не знайшлося. – Ну-ну-ну-ну, – заторохтів чимось задоволений Явтушик, – кажи ж, кажи ж, куди збиратися, то ми вдягаться почнемо, начиння-перечиння натягати... – Жити хочеш? – прямо спитав Андріян Никонович, бачачи, що толку не буде. – Не скачи півнем, скажи, хочеш жити? – Хочу, ой хочу, і горілки хочу, – витанцьовував перед ним Явтушик, ніби ноги пробував для танцю. Чом би й ні, чом би й ні... Та пропади ти пропадом, мало не сказав Андріян Никонович, пропадом-пропадом – тьху, чорт! – сам забалакуваться став – із цим своїм виводком, кому ви такі треба, страмота одна, свині кращі, – але не сказав так Андріян Никонович, щось не пустило язика, досада, може, що не вгамовувалася, непрояснена, а її ж треба було прояснити, щоб усім міг казати, кожному стрічному: а пропади ти пропадом! – Німець село приїхав палити, – сказав Андріян Никонович, народ – до ноги, усіх... Ну, може, хіба трохи зостанеться... Але й це не подіяло на Явтушика. – Усіх то й усіх, яка різниця нам, усі перед богом рівні – і п’яниця Ванька, і староста Андріян, рівні, рівні, – й далі собі пританцьовував, пришелепкуватий, і діти не на нього, Поліводу, дивились, аж шиї витягали, а на батькові коники. – У гурті буде веселіше, тільки й того, тільки й того, от. А що мені всі? – раптом зупинився Явтушик і, здається, й погляд йому прояснішав. – Що мені всі, рідний мій? Із Ванькою всі не пили, Ванька один пив... Хіба коли з жінкою. Ванька за себе звіт тримає. І кожен хай за себе одвітствує, а то заладили: усі-усі-усі, – затицяв руками Ванька, наче й не він щойно говорив протилежне. «Чому це я його слухаю, дурня, покидька, мов немає в мене більших клопотів, і так лайна вдосталь, а тут ще цей...» – То ти прийшов Ваньку забирать?! – закричав Явтушик і стукнув кулаком у впалі груди. – То веди Ваньку! – Ти мене вислухаєш до кінця, бевзю? – потроху став утрачати терпіння Андріян Никонович. – А коли не береш, то котися звідси... – не вгавав Ванька. – Слухай же. Стрілятимуть усіх... у кого пов’язки білої на рукаві не буде, зрозумів? Якщо немає, то носовика свого дам, розірвеш на клапті. – Біла пов’язка? – здивувався Ванька і нарешті задумався. – Це наче б здаєшся, еге? – Вважай, що так. Давати носовика? – Чекай-чекай… То чого я маю здаватися? – Бо село завинило перед властями. – І я завинив? – І ти. – То оце зараз мушу твого носовика на руку почепити і йти здаваться? Чи на паличці нести? – Твоє діло. Тільки без білого – капут. – Ну, а інші? – спитав після роздумів Ванька. – Й інші підуть із білим. Де дінешся. Жить хочеться всім. Навіть тобі, пропащому. – Ти мені молитви не читай, не читай. Набрався... Виходить, здаваться... Й це ти одразу до мене першого й заскочив: куди, мов, ледащо, дінеться, непотріб, лайно собаче, вхопить біле й побіжить, еге? Дивіться, мов, люди, здавайтеся, так? Смішечки з мене строїть? Жив – сміялись і помирать – сміяться? Ні, Андріянчику мій любий, – Явтушик нахилився до старостиного обличчя, забризкав слиною, – ні, Андріянчику, отут твоє й прогоріло, я за сусідів не одвічаю, а я не здамся, ні, любий, я тобі не комедія, щоб сміяться, хоч сам стрель, хоч до німця веди. Не здамся! – Ну, й дурень, – сказав Андріян Никонович і підвівся витираючись. – Холера тебе візьми. Ослобониш нас од себе, і то слава Богу. А я товчу тут воду. На хустинку, дітям стьожок нарви та жінці, хай хоч вони живуть, дурню. – Як? Жінці, дітям... – не зрозумів Явтушик. – Отак. Кажу ж: усім не з білим – капут. У-сім. Ти думав, на мужиках світ тримається? Ще б чого. Німець грамотний. – Дітей-бо, дітей-бо за віщо? – рушив слідом за Поліводою Явтушик. – Вони при чому? – Бо виростуть. І навіть такого покидька, як ти, пам’ятатимуть. – Ох, які ж ви змії, Андріянчику, ох, і змії, – жалібно, вже на порозі, заскімлив Явтушик. – Але пам’ятай, – обернувся Андріян Никонович, щось осяяло його, – мабуть, без твоєї пов’язки й діти не порятуються, отак-то. І не зрозумів спершу Андріян Никонович, чого то Ванька Явтушик раптом кинувся нишпорити по кутках, ніби щось шукав, не зрозумів, доки сам Ванько не заволав до жінки: Марфо, Марфо, у нас же десь сокира була, трясця твоїй матері, заховала, клята, сокиру мені! Зрозумів Андріян Никонович, що п’янички вже не впинити, добре хоч, що пропив господарство, й Ванька втямив, що не знайти йому нічого замашного, – що було, те Марфа добре приховала; втямив це і голіруч кинувся на Поліводу, уже біля сінешніх дверей, і в двір випали одним клубком, тільки розкарячені ноги поліцаїв мигтіли над ними. – Уб’ю, уб’ю, змію... губителя... проклятого... ой, мамо... Андріян Никонович був набагато дужчий, тільки раптовий напад Явтушика дозволив збити старосту з ніг і покотити, а потім Андріян Никонович одною лівою відіпхнув Ваньку і підхопився на ноги. – Стріляйте, чого стали? – визвірився на поліцаїв – це ж треба: у їхній присутності якийсь Ванько виваляв його в пилюку. – Сам стріляй, – буркнув Силик. – Ми за порядком приставлені... – Дур-рак, – просичав Андріян Никонович, – ти знаєш, що в мене зброї нема? Стріляй! – Все б чужими руками... – Непокора? Здать зброю! Ванько Явтушик тим часом стояв на колінах і, стогнучи, рвав траву й кидав собі на голову: мамочко, ой, мамо... Кухар сплюнув, тицьнув, як палицею, Ванькові дулом межи очі й вистрелив, тільки мозок полетів увсібіч. ...Машини заревли, наче з прив’язі зірвалися, й у тому ревищі потріскування автоматів видавалося безневинним – наче дрівця, тоненькі й сухі, горять: навіть зойки гасли в тому ревищі. Ішла власне акція. Андріян Никонович Полівода не вигадав би такої розв’язки. Він сидів осторонь і мовчки спостерігав, як німці й поліцаї орудують зброєю, як сивий туман спаленого пороху й вихлопних газів, легший, ніж дим на пожарищах, швидко піднімається в небо, затемнюючи сонце; тільки у вухах від тріскотні гуділо. Зрідка кидав погляд на купу трупів, що виростала перед ямою, – через хвилин сорок п’ять приберуть. А пропадіть ви пропадом. Нікого не впізнавав. Пропадіть ви пропадом, я за всіх не розірвусь. Тим, у кого автомати, було легше: не треба часто перезаряджати, строчи, у гурті не промахнешся, лягають, мов трава під косою; для гвинтівки ж треба вибирати ціль, а потім ще й затвор пересмикувати. І треба робити швидко все те, щоб не подумали, що не стараєшся. І юний німчик так старався, що ненароком прищемив собі затвором шкіру між великим і вказівним пальцем, добре розірвав її, заганяючи з силою патрон у гніздо; кров залила долоню. Він оглянувся, наляканий і стурбований, довкола й тоді побачив Поліводу. – Гей! – гукнув, але староста не почув. Голос у солдатика ще прозвучав прохально, він і сам це знав, тому розсердився. Він підійшов до Поліводи і тицьнув йому зброю – гвинтівка, доки він перев’яже рану, не повинна гуляти. Андріян Никонович спочатку не зрозумів, що від нього хочуть. Тільки підвівся. Солдатик тицяв до рук зброю. – Ну! І показав свою долоню в крові; махнув здоровою рукою на натовп. І, суворо дивлячись, чекав виконання наказу. Андріян Никонович, не цілячись, бахнув у натовп. – Молотец! – сказав солдатик, але тицьнув пальцем у ліве око: треба цілитись, щоб бити точно, треба економити набої. У прорізі прицілу всі обличчя були знайомими, усі дивилися на своїх губителів, тільки діти стояли спинами, ховаючи обличчя в материнських пеленах; коли на матерів не дивитись, то годі й упізнати, чиї вони, хлопчики й дівчатка. «Чого ці бідні дітки мають мучитися чекаючи?» – з гіркотою подумав Андріян Никонович, піймав на мушку сіреньку спинку і до упору натис на гачок. 12. «Ну який із мене комісар, який комісар із мене? Що мені робити, коли руки скуті, а два охоронці міцно затисли з боків, я не можу навіть ударити Зельбсманна, усе розрахував полковник, падлюка, і зараз по оцих людях – он і тітка Варка Ліхван із дітьми стоїть, я в неї рану гоїв – зараз по них відкриють вогонь, – і не буде їх, нікого не буде, а в провулках он чекають своєї черги інші, сотні, тисячі, й діти, діти, діти... Який із мене комісар, Господи, чорте, товариші?! Я офіцер, старший лейтенант, перед самою війною присвоїли, я стройовий командир, так, непоганий, мав відзнаки, так, партійний, і, як офіцера-комуніста, мене призначили комісаром маленького загону, зовсім маленького, шістдесят три чоловіки, неповна рота, і робив, що міг, і, може, непогано робив, але, звичайно, мало, хоч і не можу більше нічого собі закинути, але який із мене комісар? Товариші, ось зараз, зараз, зараз, коли готуються розстрілювати селян?! Що мені робити, товариші? Я не можу відвернути розправи, я винним почуваюся перед сотнями людей. Та справа не в цьому, щоб заспокоїти свою совість, змахнувши все на війну, обставини, фашизм, справа у моєму безсиллі протидіяти. Як, як саме? Заговорити і вимолити пощаду спробувати? Але ж це фашисти, нічого я цим не відверну, тільки зброю в руки Зельбсманна вкладу, зброю, могутнішу за кулі...» Мюллер махнув рукою, машини стрепенулися на місці і заревли, і знов затріщали автомати, а ядучий дим ударив у ніздрі. «Ні, я не відведу очей, кожен із цих сотень закарбується в пам’ять, я робив, що міг, люди, пробачте, що мало, прощайте, товариші…» Селяни стояли тісно один біля одного, як стіна, передні падали, відкриваючи задніх, притискуючи до себе дітей; і, коли стрільба враз обірвалася, люди ще якийсь час продовжували повільно падати, ніби зсовувались із ряду ще живих, а зойки, скрики вже стихли, хоч Михайличу здавалося від дзвону крові у скронях, що автомати строчать, проте стрілянина таки припинилась, і машини, наче зробивши глибокий видих, зафуркотіли впокоєно. Тоді й підвівся зі свого сидіння Зельбсманн і сказав у моторошній тиші: – Велика Німеччина наближає до кінця переможну війну проти більшовизму і не потерпить проявів, щонайменших проявів беззаконня у глибокому тилу армій. Минув час, щоб ви переконалися, що новий порядок прийшов назавжди, і пора йому підкоритися, звикнути до нього і вжитися в нього, щоб продовжувати своє нормальне існування. Коли на тілі з’являється болячка, її вирізують, щоб урятувати тіло від зараження. У чому ви щойно і переконалися наочно, завинивши перед владою. Ми змушені вжити цих суворих заходів. Але, ураховуючи той факт, що більшовицька зараза за неповні два роки Радянської влади ще не встигла отруїти ваші душі і є ще можливість виправитись, командування вирішило піти вам назустріч. Зі мною в машині сидить комісар партизанського загону імені Щорса, що складається наполовину із залісців, до речі, добре вам відомий, вигодуваний і вилікуваний вами Володимир Михайлич. Ваше життя залежить від нього. Михайлич повинен зараз виступити і сказати приблизно таке: я, Володимир Михайлич, складаю з себе повноваження комісара загону, прошу пробачення в залісців за те, що пропагандою, обманом приклав руку до того, щоб утягнути село в бандитизм, і надалі, щоб не приносити в жертву мирного населення, відмовляюсь від будь-яких форм боротьби проти Німеччини і закликаю інших, із тої ж причини, не робити цього, а хто заблукав, хай повернеться до сім’ї, до мирної праці... Як бачите, перед вами я не ставлю ніяких вимог, все залежить від Михайлича. Мало не забув. Наперед мушу сказати, і це вже стосується вас: сім’ї партизанів і підпільників будуть знищені, їх не так багато, у цілому ж Заліси не постраждають. Отож, я прошу Михайлича сказати пару слів. Зельбсманн сів, навіть не оглянувшись на Михайлича. «І тепер я маю говорити. Я скажу, що інакше не можу, я скажу, що коли б мене вбивали, а я оживав, то знов би й знов брав до рук зброю, я так і скажу...» Михайлич підвівся, а з ним підвелися й охоронці. «Усі дивляться на мене і чекають. Чого вони чекають? Чи в них надія в очах? Але очей так багато, що не прочитаєш. А діти?.. Чи ж про себе тут думати, про свої принципи, коли діти?.. Їх урятувати, вони виростуть, будуть кращими, усе зрозуміють. І що зараз моє маленьке «я», впаде воно на коліна чи помре героїчно, коли діти? Я ж тільки я. Коли б я там стояв, що б думав? Ні, я б там не стояв... Коли б там стояли мої товариші, вони б зрозуміли мене. А вони, дорогі мої залісці, зрозуміють? Оці старі, жінки й діти? Неграмотні, затуркані шляхтою й пригнуті до землі війною? Є ж різниця в тому, як помирать: свідомо чи просто підставити голову, різниця й визначає, людина ти чи ніщо. Йосип би сказав: коли ніщо, то що ж тут мудрувати, а коли людина – тим більше... Їхнє розуміння зняло б із мене тягар? Знов про себе? Зняти з себе? Вину?.. Яку? Перед ким? Я чистий перед істиною, але коли отак – очі в очі? Пливе, все пливе... А той комісар знав би, що сказати, той би знав. Той, що зайшов у Сизрані в дитячий будинок, а мені було сім років, і таких було там, як мурах, сиріт, чиїх батьків порубали білі, повішали банди, задавив голод і тиф, голод і тиф... А він узяв на руки чомусь мене, потім сів, а я розгубився в нього на широкому і теплому коліні. Він дав мені шматок цукру біло-голубого, як перший сніг, і все питав, чого я не гризу цукор, доки не зрозумів, що я чекаю, коли він пустить мене і поїде, а ми розіб’ємо грудку молотком і злижемо все з підлоги, і тоді солдат приніс мішок, цілий мішок цукру, й роздали усім, а я теж лизнув біло-голубого холодного снігу; комісар гладив мене по кострубатому волоссю, і долоня в нього тремтіла, широчезна долоня, така широка, що пальці не прилягали один до одного. Той комісар знав. Хто був нічим, той стане всім, розумієте, товариші? Не в мені ж справа! Ми свого майбутнього не можемо зрадити, товариші, воно з вогню постане, а у вогні стежок тінистих немає, і не інакше, як із вогню, і нікуди тут не дінешся. Спасибі, товариші, що не впали на коліна перед ворогом, і тричі спасибі, що не валитесь на коліна переді мною. Спасибі!..» Мюллер ще раз махнув рукою. Коли з першою групою було покінчено і поліцаї заходилися прибирати трупи – брали за руки й ноги, розмахували й укидали до ями, а які на краю лежали, то зіштовхували чобітьми – добивали, кого зачепило легко, і не зважали на тих, кого важко, домруть у землі, їм помагали мовчазні сільські дядьки з білими пов’язками на рукавах; вони працювали швидше за поліцаїв, і тому пов’язки раз по раз зсовувались і доводилося часто їх поправляти; отож, коли з першою групою було покінчено, Зельбсманн повернувся до Михайлича. – Признатися, я іншого від вас і не чекав і, сказати правду, у глибині душі задоволений. Не здумайте плюнути на мене, це виглядатиме зовсім по-дитячому. Так от. Я іншого й не чекав. Не тому, що ви безпорадні були, безсилі щось вдіяти. Що ви могли вдіяти? Тут навіть я б нічого не вдіяв, акція має бути проведена, це від мене не залежить: попри все, я на даному відрізку історії звичайний функціонер, і не те що мушу, а зобов’язаний підкоритися нині діючим умовам, щоб не виглядати мрійником, і, якими б не були мої повноваження, мушу звітувати у своїх діях від і до. Цю групу все одно розстріляли б, тут ніякі мої умовиводи не переконали б того ж Мюллера і його солдатів. Окрім того, розстріл і для них потрібен. Бачите, перекурюють зараз із почуттям виконаної роботи, задоволені? І в нас є п’ятнадцять хвилин, можемо поділитися враженнями. А комедію цю я для вас особисто придумав, із вашого дозволу, такий собі експеримент. І, якби ви хоч тепер заговорили, аби я голос ваш почув, аби принаймні за відтінками інтонації зміг скласти уявлення, як ви все це сприйняли, пережили, був би зовсім задоволений. А то доводиться вгадувати, розшифровувати ваші почуття, й неминуче з’являється безліч варіантів. Приміром: а раптом ви фанатик, а я марную дарма час? Фанатик. Втовкли собі в голову пару тез і стоїте на них: «Всіх не перестріляєте, перемога буде за нами», – так? Чи, скажімо, фанатик-гуманіст, і вашу душу терзали голі, примітивні, без напівтонів почуття – скаженої люті до нас паралельно з жалем до селянських дітей? Чи по-гамлетівськи вмирали від розпуки, що не спроможні одним порухом брів або одним словом змінити світ і ощасливити людство? Хто його розбере, я потім допрацюю варіанти, бо що не кажи, а почуття рухають наші дії, їх треба знати. – Не слухайте цю нікчему, Михайличу, – перебив Зельбсманна Христюк. – Ви чули коли-небудь про комплекс неповноцінності? От перед вами тип із яскраво вираженими ознаками його. Ви знаєте, чому він зі шкіри пнеться перед вами, Михайличу? У свою віру прагне перетягнути, думаєте? Дурниці! Він боїться вас, підсвідомо, по-тваринному боїться вас. Не смерті, ні – помре з гордо піднятою арійською головою – він за ідею свою боїться. І не вас, а самого себе переконує в її істинності, вищості, це ж ясно як день, ви тільки антитеза, бо він при всіх потугах бути надлюдиною не може бодай існувати відокремлено. Це ж смішно... – Я розумію, Йосипе. Але коли недоноски об’єднуються... Уявляєш, що можуть накоїти? Сам он бачиш. – Нарешті німий заговорив, – розсміявся Зельбсманн, не звертаючи уваги на тираду Йосипа і слова Михайлича, – хоч голос ваш почув. Помітно ж, що ви аж кипите щораз, щоб відповісти мені: аякже, той же комплекс, про який зволив висловитися наш шановний недовчений філософ, не дає і вам спокою, хіба вам не хотілося захистити свої переконання? – Не прикидайтеся незворушним, Зельбсманн, – скривився Йосип, – підніміть очі – й ви переконаєтесь... – Зараз шановний філософ скаже, що, не відповідаючи йому, я визнаю свою поразку, але я справді не маю часу – збігають п’ятнадцять хвилин перерви, а мої люди дуже пунктуальні. Отож, останній експеримент, точніше, не експеримент я вам продемонструю, а жорстоку реальність, сувору правду буття. Я покажу вам ницість натовпу, тваринну стадність його, я виб’ю цим підпору з-під ваших уявлень про майбутню вселюдську рівність, і що там ще ви навигадували, точніше, не ви, а дикуни, щойно в суспільство об’єднавшись, від безсилля перед життям; але це дурниці, нас цікавить сьогоднішнє, і ви побачите нутро тих, за кого кладете голови, і чи варто це робити хоч би з огляду на те, що вони благословлять вас на смерть – милостиво дозволять умирати за них – чи є тоді смисл жертвувати собою за них? Авжеж, прокляте минуле, напівфеодальний капіталізм Польщі? Але ж кільком із-поміж тисяч залісців він не завадив випростатись, га? І мені справді щиро шкода, що вони, ті кілька, і такі, як ви, Михайлич, не з нами, справді шкода, бо тоді б співвідношення між особистістю і натовпом у світовому масштабі було б іншим, не один до ста тисяч. – Вас заносить, Зельбсманн, – похмуро кинув Йосип. – Дякую, що турбуєтесь про час, філософе, він дійсно минає. До справи. Зараз залісцям ще раз оголосять, що, хто одягне на рукав білу пов’язку, залишиться живим. Живим! Шмат білої ганчірки на рукаві – перепустка в життя. Жити! Жерти, пити, злучатися, дихати, у багні, в лайні, але дихати! І що їм високі принципи, ваші чи мої! І цю білу пов’язку я вже можу дозволити собі, не доводячи до кінця акцію, тут мені є чим відзвітуватися перед начальством, хай воно і не розуміє тонкощів таких. Бо потім ці білопов’язники ненавидітимуть один одного за хвилинну слабість кожного, і не те що партизанщиною – словом лихим проти рейху не запахне. Примітивний сором змушуватиме їх забути ту ганчірку, й вони приймуть, не змовляючись, угоду про мовчазну покору. Бо стадо завжди залишається стадом, і воно потрібне, доки годує нас, і зодягає, і виконує наші накази! Muller! Zweite variante!’ Доки потрібне... Я про це вам говорив, Михайлич. Зельбсманн потягся за таблетками, а Михайлич і Йосип побачили, як, виконуючи наказ полковника, до тих гуртів, що чекали своєї черги, рушили групки поліцаїв – сповістити волю командування. – Чого ви зараз найбільше хотіли б? – тихо спитав Йосип. – Я б хотів зараз опинитися на волі, – не одразу відповів Михайлич, – або хоча б мати змогу ворушити руками й ногами. – Після Невидимця вони такої розкоші не дозволять, – гірко сказав Йосип. – А я... я б хотів ніколи не народжуватись. – Так не буває, – озвався Зельбсманн, – прийшов у світ, то крутись. – Поговори, вбивця. Гора трупів збуджує мозок. – Перестань, Йосипе, – сказав Михайлич. – І правда. На Бога бісер перед свиньми метати. У цей час до Мюллера підбіг захеканий поліцай і щось запитав. Мюллер повернувся до Зельбсманна. – Wieviel Minuten gibt man zum Machdenken, herr Oberst?2 – Drei!3 – викинув три пальці вперед Зельбсманн. Поліцай побіг назад, а Мюллер виждав, доки посильний добіжить до гурту і закричить, розмахуючи руками, і засік час. Зельбсманнова рука залишилась лежати на спинці сидіння, пальці мало не торкалися водієвого плеча, і, коли Мюллер засік час, вони застрибали, забарабанили по темній шкірі, ніби відбивали секунди. Ніяк не міг одірвати погляду Михайлич від тих тонких, довгих пальців у ріденьких чорних волосинках, і Зельбсманн, чи відчув що, на невловиму якусь мить припинив відлік часу і почав награвати нехитру мелодію на уявному піаніно, а потім це несерйозне заняття пальцям набридло, вони випрямилися на спинці й затремтіли без діла, а тоді втислись у сидіння і тут же поволі-поволі, не відриваючись від шкіри полірованої, стали збиратися в кулак, кулак стискувався і стискувався і раптом у короткому й різкому русі підвівся й опустився. – Drei! – крикнув Мюллер і вистрілив у повітря з пістолета. – Бачите, Михайлич, – сказав Зельбсманн, коли все скінчилося і настала чергова п’ятнадцятихвилинна перерва – він навіть виліз із автомобіля, щоб розім’ятися, і стояв тепер навпроти, – бачите, кожне явище нашого сьогодення потрібно споглядати й оцінювати з вершини майбутнього. Яким би воно не було, далекі, дуже далекі нащадки виправдають його, це наше сьогодення, але вони, нащадки наші, скажуть: люди, затямте, вони скажуть саме «люди», а не «фашисти» чи «комуністи»... Люди, скажуть вони, нищили одне одного в безперервних війнах, за гаманець у вуличних бійках, у п’яній поножовщині, навіть на весіллях, але що від них можна було чекати, розділених і роз’єднаних, їм потрібне було це криваве місиво, тільки в ньому вони могли виварюватися спільно, чуєте, спільно, бо нас із вами за найвищим рахунком не роз’єднати спільно, щоб вийшло врешті-решт щось пристойне. Вони не поспівчувають вам і не засудять нас, так, як ви не співчуваєте мільйонам вавілонських рабів такою мірою, як ось залісцям: різали тим мільйонам горла, але що поробиш? Так само й ненавидите якогось Сарданапала, як мене. Уловлюєте оцю незбагненну відносність? Схоже буде і в нащадків, вони у єдності нас сприйматимуть, вас і мене, а історію – як гігантський казан, у якому вариться майбутнє. Я ж не з пекла виліз, на одній із вами планеті жив. Ні більше, ні менше. – Ти, вбивця, скажи краще, де твої білі ганчірки, де? – хрипко видавив із себе Йосип. – Будуть, – стенув плечима Зельбсманн, – мало часу дали, що таке три хвилини? Зараз ось є п’ятнадцять хвилин, всім оголосять, додумаються. Тупа худоба, всього двоє коліщат обертається, й то зі скрипом, годі за три хвилини вирішити, тут усе життя покласти треба, щоб дійти висновків. Та й придивіться краще, філософе: на декому є он, як ви зволили висловитись, білі ганчірки. – Так, так, убивця. Але покажи мені тупе стадо, покажи, вбивця! – Скажи йому, Йосипе, – одними губами зрухнув Михайлич, – скажи, хай накаже своїм головорізам нацупити людям пов’язки силою. Інакше не діждеться. На цей раз Зельбсманн думав із півхвилини: – У вас застоялася кров од довгого сидіння. Ви йдіть із машини і розімніться. – І відійшов убік. – Краще й дивитися буде. Білих пов’язок не було – ні за другим, ні за третім разом. Михайлич і Йосип, коли їх виштовхали з машини, так і простояли на місці, не зрухнувшись, а що не було ніяких розпоряджень, ніхто їх і не чіпав; Зельбсманн ніби втратив до них будь-який інтерес, стояв попереду, спиною до них, дивився, наче оце тільки вперше бачив масову страту. Йосип теж дивився, але важко сказати, чи бачив там що, бо очі йому потьмяніли, проте він не заплющив їх і не відвернувся; Михайличу ж раптом здалося, що він починає божеволіти. Десь у грудях, усередині зі скрипом розчинилася кватирка – він ніби побачив її прямокутні обриси – і захиталася на вітрі; вдих – видих, скрип – скрип... Бракувало тільки цього, – мало не сказав уголос. Дихнув глибше, здерев’яніле обличчя ожило; і навіть тоді, коли став сміятися вголос і усвідомив, що сміється, ще й тоді Михайлич не був упевненим, що не божеволіє; і вже Зельбсманн став навпроти, уважно вдивляючись йому в обличчя, а Зельбсманн таки справді був непоганий спец і першим зрозумів, що з головою в Михайлича все в порядку, і з нервами в порядку, – і тоді Зельбсманн ухопив Михайлича за відлоги розстебнутого коміра гімнастерки і струсонув. – Ви що ж, – несподівано тонко, ніби струна обірвалася, закричав Зельбсманн, – ви що ж, думаєте, мені від клопотів не болить голова, як усім?! Мені болять мої клопоти так, як і вам ваші. Та вся ця акція, можете порадіти, сміятися, не буде віднесена на рахунок таємничої слов’янської душі, а ще раз переконає мене, що ворог сильний, і треба знищувати й коріння його, і стократ більше прикладати зусиль, а те, що я говорив вам, залишається в силі, і, допоки я живий, інакше не буде, і я знайду собі послідовників, і вони доведуть справу до кінця, нам одне життя дано на двох – і в цьому вся мораль, філософія, диявол, Бог! Я навіть вдячний вам, що відкрили мені очі... Михайлич сміявся – вустами, не очима, і йому самому було холодно від того сміху. «Наволоч, як близько підійшов і охоронців відсторонив, думаєш, вдарю? Ні, не вдарю, не сподівайся на таку можливість, не вдарю, не дам приводу розтоптати мене чобітьми, вилити злобу, ні, ти захлинешся нею». – ...Туди його! – наче маршальським жезлом, тицьнув Зельбсманн пальцем у бік ями, де вже було зігнано останню групу. – Туди! І тільки так! У колектив! Зніміть з нього наручники! Зельбсманн, викричавшись, не дивився на Михайлича, сказав уже прохололим голосом: – А цього вишкребка женіть під три чорти! Та Йосип, теж звільнений від наручників, рушив слідом. Спочатку розгубився, бо не побачив, де став Михайлич, зупинився, а потім знайшов його, кількома широкими кроками опинився поруч. Михайлич тримав на руках малюка і щось шепотів йому. – Я ж сказав, – крикнув Зельбсманн поліцаям, що стояли ближче, – женіть того вишкребка під три чорти, він нікому не потрібен! Йосип ухопився руками за лікті Михайлича і якогось діда, приземкуватого, у кожусі і такого сивого, що й сліз не помітно було на бороді, тому поліцаї нерішуче зупинилися – потягни, то стрій зламається. – Іди, Йосипе, – сказав Михайлич. – Ідіть, ідіть, – зашепотіли ззаду жінки, – ви ж не наш, ідіть. – Я – ваш... – Наш, наш, але не з нашого села, чого ж вам... – Іди, Йосипе, – повторив Михайлич, – кожна людина дорога... – Ні!.. – Ось, візьми дитя, – Михайлич передав йому малюка, – а раптом... Іди, іди, Йосипе, чуєш?! – Чую, комісаре. 13. Рано, о 17.00, акцію було завершено. Кілька чоловік із місцевих, із тих, що почіпляли на рукави білі пов’язки, вкинули забитих, хто над краєм лежав, до ями і взялися за лопати, раз по раз оглядаючись на церкву, охоплену від фундаменту до хреста полум’ям, що палахкотіло майже без диму, тонко слалося по дошках знизу вгору, наче язики його не на волю хотіли вирватись, а шукали шпарин, щоб заслизнути всередину, тому церква зберігала свої обриси, і здавалося, що вона з вогню й вибудувана; поліцаї сиділи навпочіпки довгим рядом під парканом, гріючи спини від палаючої школи, покурювали, достоту як найняті майстри, що оце закінчили піч класти чи дах вивершувати й тепер чекають, коли господар покличе до столу, але німці забули про них – вони саме вантажили машини мішками з зерном, картоплею, вкидали клунки з конфіскованим майном; до реквізованих возів в’язали корів і телят, ловко, видно, із села на службу йшли, уміли порядкувати худобою; свиням і вівцям зв’язували передні й задні ноги, клали впоперек возів; птицю в’язали букетами, ніжка до ніжки, і вкидали в мішки та ящики, – і небавом величезна валка рушила із Заліс, усе більше й більше розтягуючись, видовжуючись по дорозі; село вже не горіло – за тим розстрілом і не помітив ніхто, як хати пихнули – село чаділо, згарища курилися, і ще куритися мали три дні й три ночі. Йосип із вигона нікуди не пішов до самого кінця, а кінця недовго довелося чекати. Став осторонь, щоб не натикались на нього, однак Йосипа всі намагалися самі обминути, а німцям то й геть було байдуже: як розпорядився полковник, значить, так і треба; сам же Зельбсманн, коли побачив, що Михайлич убитий, сів на заднє сидіння і сидів незрушно один, навіть водій вийшов із машини. «Хлопчика чимось треба буде нагодувати, – думав Йосип, – якось обігріти, десь покласти спати». Малому було років три; як узяв його Йосип із рук Михайлича, хлопчик сховав личко на грудях і досі не підводив його; коли стріляли, тільце малого тремтіло, наче в лихоманці, і Йосип інстинктивно притискував його міцніше до грудей, однак малий не заплакав і не закричав, наче відчував пуп’янком душі, що словами і сльозами одними не повернеш добра, не настарчиш, і батька-матір не кликав, наче зрозумів зародком розуму, що в сліпої сили їх не віднімеш. Дядьки, що закидали яму, зупинилися і невпевнено переглянулися. – Тут одна... того... – сказав нарешті якийсь із них до поліцаїв. Поліцаї не дивились туди, хіба крадькома, мовчки курили, а дядьки чекали. Довгенько чекали, доки хтось із поліцаїв не мовив: – Закидай. Одна біда... Не вилізе... І обернувся до сусідів, ніби виправдовувався: – Вставать ліньки. Ті промовчали й тут же поквапливо підхопилися, бо зафурчала машина Зельбсманна. Через багато років, учителюючи, коли діти запитають, скількох німців убив на війні Йосип Матвійович, він спочатку здригнеться од того прямого «вбив», а потім зрозуміє, що то таки дитяча безпосередність, а не жорстокість, але майже розсердиться: «Ніколи в мене такого не питайте! І ні в кого, хто був на війні!» Машина Зельбсманна тим часом рушила, але не з села, а, зробивши широке півколо біля ями, зупинилася навпроти Йосипа. Зельбсманн сидів, не зрухнувшись, ніби зрісся зі спинкою сидіння, тонув у застебнутому наглухо плащі і був утомлений, із посірілим, якимось видовженим, розплесканим обличчям. Мовчки дивився на Йосипа, погляд же був замислений, далекий, ніби очі присипало тонесеньким шаром порохняви. – Пробач, хлопчику, – шепнув Йосип. Він подумав, що Зельбсманн, мабуть, змінив своє рішення або ж дасть команду розстріляти малого, що одне й те ж, це вже був його, Йосипів, малий, він його вродив сьогодні; та, видно, Йосипове табу поширилось і на хлопчика. Зельбсманн відвів погляд, і водій, наче сигнал нечутний упіймав, натиснув на акселератор, машина рушила й хутко, обганяючи, сховалася за хвостом обозу. А церква раптом пронизливо скрикнула, ніби тисячі цвяхів одночасно випорснули з дерева, і впали стіни й дзвіниця разом; полум’я, наче велетенською долонею приплеснуте, ухнуло, потемніло, з’явилися в ньому сині язики, та потім, натужившись, знов шугонуло в небо, загоготіло, жадібно й безладно пожираючи рештки цурпалля. У небо злетіла густа хмара попелу. І Йосип помітив, що попіл уже сиплеться давно, білі цяточки його рябіли на одягу, на траві, на піску, на волоссі малюка, так, наче падала м’яка, легенька пороша. Поліцаї заспішили, обтупуючись і обтрушуючись, кинулися доганяти валку – і місцеві, й прийшлі. Дядьки теж розбрелися хто куди, мабуть, шукати домівки. На свіжу землю, що маленьким нерівним горбиком, мов зіжмаканим килимом, вкривала яму, тепер рівномірно лягав попіл. Йосип ще стояв, не знаючи, куди піде, а ще більше йому не вірилося, що – ось він зможе зробити десять кроків, і все це залишиться позаду; щойно загинуло кілька тисяч людей, це було настільки дико, настільки непоправно, невідворотно, що не вкладалося в голову, як можна тепер відірватися від цього, збагнути це, піти звідси, а не закам’яніти й стояти, доки попіл не вкриє з головою, заховає під собою землю й сліди людей на ній. Поміж стовпами повільних, уже голубуватих димів – полум’я рідко зблискувало в них, маленькими костерками-свічками спалахували, певно, якісь ломачки – де-не-де стояли, принишкнувши, уцілілі хати. Обережно переклав малого на ліву руку, бо правиця затекла від ноші – і хлопчик ворухнувся, підвів голівку, закрутив нею, озираючись навсібіч, – не так, як тоді, коли когось шукають, а так, як оглядаються, втрапивши несподівано в незнайому місцину. Йосип довго вдивлявся в нього, намагаючись укарбувати в пам’ять якісь примітні, особливі риси врятованого від смерті, та хлопець був мов листок на дереві – укинь у гурт таких же, чи й знайдеш за хвилину, навіть по одягу не примітиш. – Як тебе звати? – запитав Йосип, власний голос видався йому чужим, і він злякався, щоб це не стривожило малюка. Хлопчик щось залопотів, дивлячись на Йосипові губи, та Йосип не розібрав нічого. Може, не вміє говорити, може, німий, може, переляканий, усе може бути, чому тут дивуватися. – Ходімо, чоловіче, – сказав Йосип, – школа догорить і перестане гріти нас. Рушив у першу ж вуличку, що трапилася на очі. Десь далеко ревли корови, чулися крики погоничів – так далеко, мов за товстою стіною. Йосип до того не прислухався – дивився на згарища, а кожне з них по-своєму було неоднаковим, особливо печі: стояли, здивовано повідкривавши чорні роти, – в одної комин аж до димаря стирчав, в іншої черінь гола, як майданчик, а на припічках скрізь казани й луснуті від жаріні горнятка – може, це й увиразнювало лики печей, бо ж казанки, горнятка, як і господарки їхні, були різними, по-своєму поставлені, й вогонь не зіпхнув їх із місць. А чийсь невеличкий садок зберігся; стояв присипаний попелом, на деяких яблунях обвисало надламане галуззя, так, ніби вихор пролетів, звичний, хоч і жорстокий, і цей сад мав жити. Мабуть, і хазяїн живий зостався – Йосип почув, що в глибині саду, де була хата, хтось стиха лаявся, і рушив туди. Ще зірвав по дорозі одиноке яблуко і дав хлопцеві. – Іроди кляті, мало вам, нічим не вгодиш, – стиха лаявся дядько, він дрючком розсовував чорні тліючі колоди, рештки хати, намагаючись хоч щось урятувати, – уже я й так, і так... Йосип зупинився біля загороди. На кілочку висіла чорна від сажі пов’язка – колись то біла хустка була, з тих, що в’яжуть на весіллях чи похоронах. Дядько вовтузився, бубонячи до себе, та несподівано заметушився, замовкнувши, заспішив; тоді завмер, випрямившись, кинув дрючка й обернувся. – А-а, – сказав полегшено, і Йосип упізнав його. Цей дядько помагав укидати до ями забитих, він добре запам’ятався, і, видать, ніякої роботи не міг робити мовчки, постійне невдоволення нібито шурхало його зсередини. – Де родина ваша? – запитав Йосип. – А холера їх знає, – махнув рукою дядько. – Мо’, на болото подались із переляку, а мо’, на город картоплину яку на вечерю знайти, а ти вовтузься тут сам... Побив долонею об долоню і рушив до Йосипа. – Ну, чоловіче, – дядько нарешті знайшов перед ким вилити здивування, – страшного суду можна й не боятися. Таке пронеслося й не зачепило... А тебе, видать, німець-начальник полюбив, відпустив, я бачив, хе-хе... Це ж чий у тебе? Чи не Поліводи Трохима? Він, він, Гаврюшка. У ямі, Гаврюшко, батько з матір’ю, у ямі, не понімає, бевзь, хе-хе... Нащо йому й жити, однаково. У них є родичі на Березі, на оту дорогу вийти – й прямо. Оддайте підіть, то й вас погодують, а може, й притулок дадуть, щось там за харч пособите по хазяйству. А так для чого йому жить, однаково. – Постій-но, – мовив Йосип до хлопця і поставив його під загороду, а потім випростався і, коротко розмахнувшись, вдарив кулаком дядька в обличчя. – Ти що, здурів? – скрикнув дядько, сівши з несподіванки, – ти чого? – Я дурний і був, – обійшов загороду й чекав, доки дядько підведеться. – Німець не вставив ума? – Ні, не вставив. – Тоді я тобі вставлю, гнидо, – дядько витер долонею кров і став підводитися. – Тебе відпустили, а ти ще й биться? Я ж тобі вставлю ума, а завтра ще приїдуть... Дядько обхопив його за поперек і притис так, що затріщали кості. «Зараз задихнусь, от і все, а жити хочеться». Руки ж дядькові ковзнули вниз по тілу, підхопили під коліна й зірвали в повітря. «А тепер він мене гепне сідницею об землю, є такий древній хуторянський спосіб – нутрощі відлітають...» Тяжко було просунути пальці під дядькове підборіддя, ще й одежа заважала, і шия була товста, але Йосип все ж якось просунув. ...Вони пішли далі й ще довго блукали селом. Хлопчик ішов поряд, так і не вкусивши яблука, все притискував його до себе. Сонце ніби й височенько було, але зачервоніле перед заходом, і, коли пішов м’який, тихий дощ, повітря видалося також рожевим. Ішов сліпий дощ. Попіл перестав летіти. Якийсь старий зносив до купи обгоріле паліччя. У глибині двору Йосип помітив двох дівчат – вони сиділи, накрившись мішком. – Не бійтеся, – сказав Йосип, – дощ теплий. Старий повернувся до нього. Дощ приємно студив руку, і Йосип ще вище підняв її, мало не над головою. Кров уже не йшла, тільки сліди зубів червоніли на спухлій, синій руці. – Ви попелу візьміть, – сказав дід, – ось візьміть попелу і присипте, дуже помагає... Голос у старого був якийсь застиглий, наче й не він говорив, а хтось збоку, невидимий. – Візьму, – сказав Йосип, – ось трохи потримаю і візьму. ...При проведенні операції витрачено: гвинтівочних патронів – 786, патронів для автоматів – 2496 штук. Втрат у роті не було. Один вахмістр із підозрінням на жовтяницю відправлений у госпіталь у Брест. Заст. ком. роти обер-лейтенант охоронної поліції Мюллер. *** Скачено із сайту Буквоїд 2008-2024 http://bukvoid.com.ua/library/viktor_polozhiy/popil_na_rani_roman/