Завантажити

дозволяють. Тільки нам, більше нікому. Мабуть, зглянулись, що Філософ – учений чоловік.
І тіні насмішки не було в голосі старого.
Так і зробив Михайлич, ніби підкоряючись отим ще не пізнаним законам свого нового існування: розстелив матрац і сів. Дід одійшов від нього, наче давав змогу побути на самоті, призвичаїтись до нових умов. Філософ вп’явся у вікно.
«Я тепер відрізаний від усіх. Один, і треба виходити з того, що я один. Ніхто мене не виручить, коли вже полковник так заопікувався, то напевне й не втечу. Значить, поколошматять, а потім розстріляють або повісять, швидше повісять, така в них практика щодо партизанів. Я один, і мене чекає лише смерть. Поки вона не глянула у вічі, не страшно, і можна тверезо подумати. Це так, як і в бою: страшно тільки перед початком, а закрутилось – і не думаєш, що можуть убити. Мене чекає останній бій, де сили нерівні. Крім того, Зельбсманн, напевне, готує пастку. Найстрашніше, що з мене можуть зробити ляльку, яка не керує собою. І треба обігнати його хоч на півкроку.
Хто ці люди? Філософ? Може, це вже пекельна гра Зельбсманна?
Як просто було досі. Училище. Брестська фортеця, війна, оборона, партизани. Важко, але просто, бо я знав, як діяти, хоч усього тільки й літ, що чверть віку. А тут що я можу вигадати, аби і в останньому бою в мене була зброя? Змішати карти Зельбсманну і покінчити з собою? Сьогодні вночі? Знайти спосіб...»
– Пробачте, що втручаюсь у ваші думки, – обізвався старий, – тут думай не думай, дорога одна. Та, може, ви їсти хочете. Я, коли йшов сюди, захопив сидора. Таке звичайне їдло, що стара поклала: хлібець, яйця, цибуля. Вони, песиголовці, спочатку були забрали, ще й посміялися: у нас, кажуть, станете на довольствіє третього рейху. І справді, годують три рази на день, по годинах, носять баланду і какаву. А це сьогодні вранці раптом з якогось дива повернули сидора: на, поправляйся, діду, наша мотузка витримає. Так що нема чого гнівити бога, багаті. Чого ж добру пропадать? Не соромтесь, перекусіть.
Невже це Зельбсманнові штуки? Перекусіть... Що в тих продуктах? Після отих розповідей... спокійно, без паніки. Врешті, це можуть бути люди, такі ж, як і я... І Зельбсманн уже гадає, що посіяв у мені непевність та тихенько сміється? Логічно обдумати. Коли свої, не треба ображати їх відмовою... Та й справді їсти хочеться, з учорашнього дня не мав ріски в роті. Стоп: спеціально не годували, щоб я накинувся на їжу і ковтнув гачка? Отож, не виключено, що це вороги. Коли не їстиму, Зельбсманн потре долоні: Михайлич догадався, значить, бажає того чи ні, включився у гру; а коли це друзі, – теж потре долоні: зерна сумніву посіяні, Михайлич усіх жахається.
– Дякую, хліба трохи, – сказав Михайлич.
– Ви не сумлівайтеся, – підсів старий і став розв’язувати клунка, – у мене жінка чистьоха, а я для компанії вам підсоблю. Оце, гляньте, що з ножика зробили, зітнули на три чверті, щоб не шпортонув кого, але хліб і сало якось можна краяти. Перевели ножа...
Ніж, навіть такий обрубок, у тюрмі?! Ну, полковник!
– Ходи, Філософе, – обернувся до вікна дід, але Філософ тільки стенув плечима. – Думає, – додав із повагою старий і перший узявся за їжу: беріть, беріть, не соромтеся.
Михайлич поклав на хліб шматок сала і став жувати.
– То ви кажете, що самі зібралися сюди? – спитав він раптом.
– Сам, авжеж сам, – спокійно відповів дід.
– І чого ж то раптом?
– Тут, синашу, діло довге, але, як умію, коротко переповім. Може, знаєш, що німець до Волги рветься? Рветься, значить, німець до Волги, щоб до зими закінчити війну. Ну, а партизани йому як сіль під хвостом чи будяк. Ашалони під укіс, дороги перерізують, то німець і взявся в тилу за партизанів. А що силою не може здолати, то вхопився за мирне населення. У тих селах, де найбільша партизанка, намітив: розстрілять мирних, а хати спалить. І об’явки такі появились: якщо не з’являться добровільно такі-то й такі-то керівники банд і комісари, буде розстріляно п’ять тисяч людей. От я і заявився. Мене в загоні буде кому замінити, а людочків трохи порятую.
– То ви... ви командир партизанського загону? – шматок застряв у Михайлича в горлі. – І якого ж, коли не секрет?
– Не командир. Комісар. Комісар партизанського загону імені товариша Щорса Михайлич, – розважливо уточнив старий.
Перше, що захотілося Михайличу, – розсміятися, розсміятися дзвінко, на повні легені, ще й по-дитячому пальцем показати на діда. Коли це Зельбсманнові штучки-дрючки з його маріонетковим театром, полковник далеко зайшов, вважай, горбату до стінки ліпить зі своїми експериментами. Михайлича випередив Філософ, котрий різко повернувся від вікна:
– Михайлич – я.
І знову повернувся до вікна, нервово стенувши плечима.
«Перестарався полковник. З цієї пастки я вже викручусь, збити на слизьке не дамся». Дивно, коли з’ясувалося, хто є хто, стало зовсім спокійно.
– Ну, що ж, – Михайлич відсунув їжу. – Дуже радий познайомитись. Ви обидва Михайличі, обидва комісари. Залишилось тільки дізнатися, хто

читати