Завантажити

прийшли до висновку, що вони таки й справді завоювали дикунів, адже тільки в дикунів і визначається за кличками, хто є хто. Раух же, покивавши своєю сивою головою, зауважив: так склалося тому, що в поліських селах не люблять брати жінку в чужих краях чи виходити заміж на сторону, аби не прогадати, і утворюють сім’ї на місці, де про кожного все відомо; так сказав Раух, щоб «дикунів» Андріян Никонович Полівода не прийняв на свій рахунок і не образився – Раух із самого початку добре ставився до Поліводи, без поблажливості, справді добре, ніби ще тоді намітив Поліводу у свої майбутні економи. І додав: це добрий звичай, і треба його зберегти.
Біля в’їзду на обійстя чекав Михайло, Андріян Никонович не побачив його в темряві, але почув, як заскрипів у металевих петлях дерев’яний брус, що перегороджував в’їзд, – старший витягнув його. А потім Михайлова тінь майнула попереду, хлопець мовчки взяв коней за вуздечки і повів.
Коні стали і нарешті зафиркали радо: удома. І я вдома, подумав Полівода, випростав ноги, щоб трохи відійшли від довгого сидіння, не поспішав злазити, мовби ще й досі прислухався до себе й до села навколо. Михайло тим часом заходився повагом розпрягати коней.
– Воза потім закотиш під навіс, – сказав Андріян Никонович.
Михайло нічого не відповів: сам знав, що робити. Голоблі впали на землю, коні, вивільнюючись від посторонків, переступили з ноги на ногу.
– Тату, – розпачливо обізвався Михайло, наче наперед був упевнений, що батько не привіз добрих вістей, – то ви знов нічого не казали в районі?
– Не казав і не казатиму. Пора затямить: доки строк не підійде, доки вісімнадцяти не виповниться, ніякої поліції. Є порядок якийсь чи немає?
– Доки виповниться, доки виповниться... Доки виповниться, війна скінчиться, нічого й не вислужиш.
– З розумною головою вислужиш. А хочеться з гвинтівкою погратися, іди в партизанку.
– Розігнався... – буркнув син і повів коней.
У хаті горів каганець, а вікна були запнуті темним, щоб світло не проникало назовні. Світлиця видалась маленькою, приземкуватою, ніби стеля осіла, а стіни присунулись ближче до столу. І неначе тільки пофарбувало її, не осяявши, у червонувате чи жовтаве світло, так що на вулиці здавалось, у темряві суцільній, і вільніше, й просторіше. На столі вже парувала в казанку картопля, підсмачена олією, стояла миска с великими огірками. Незайманого сидора Андріан Никонович поклав на лаві в кутку.
– Так і не їв за цілий день? – спитала звідкись Марія.
– Забувся.
Він сів до столу, глянув на вечерю, не поспішав узятися за ложку, мовби думав про щось. І тоді нечутною тінню прослизнула у двері Марія, така ж пласка навіть після двох дітей, і нечутно поставила перед ним високу чарку на гранчастій ніжці з темно-синього скла, куплену разом із п’ятьма такими самими ще за Польщі для гостей, шість однакових чарок із темно-синього скла, помережаних візерунками, з тонким дзвоном.
– Налити?
– Не треба, – він торкнув пальцем чарку, відсовуючи її вбік, і гукнув уже вслід Марії, яка безсловесно зникала.
– Поклич-но Михайла.
– Кажіть уже, – сказав од порога Михайло, ніби вродившись за мить.
– Іди ближче і слухай сюди. – Сказав, не обертаючись, не зводячи погляду з темно-синьої чарки у візерунках, що самотньо стояла на одній нозі, налившись при каганцеві ще більшою темнотою.
– Налий-но, – сказав Андріян Никонович, і чарка наповнилась подзвонюючи.
– Слухай сюди, – вів далі, ковзаючи поглядом по тонких лініях візерунків і намагаючись не пропустити жодного завиточка, куточка, не заплутатися в мереживі, а тоді підхопив і випив одним ковтком свою вечірню, традиційну, обов’язкову, єдину чарку. – Підеш зараз на Ягідкове до Литуна й скажеш, щоб Орлик і Окунь були в мене завтра: Орлик до схід сонця, а Окунь слідом після сходу. Костура візьми, щоб де пси не насіли. І то хутко. – І заходився коло вечері.
6.
Зельбсманн довго і пильно розглядав Йосипа Христюка.
– Ви знаєте, – сказав потому, – я вперше за багато років у такому непевному становищі: не уявляю, яку вину вам інкримінувати, тобто з чого починати. Провина, бачте, ніби й очевидна: ви ходили по селах і підбурювали народ проти німецької армії, але, коли я залишу ваші зізнання в тій формі, у якій мені їх переказано, з мене, коли потім читатимуться ці протоколи, сміятимуться. Перекладати ж ваші слова на загальнозрозумілі, значить позбавляти їх суті: перекручувати ваші зізнання я дозволити собі не можу, хоча б уже тому, що я опинюсь у ще непривабливішому становищі – ніби потерпів поразку.
– Кожен виходить із самого себе, – відповів Христюк, стенувши плечима, – я не знаю, що ви вважаєте для себе поразкою.
– Мабуть, те, що й ви, – почувати себе не тим, ким ти є насправді...
– Виходить, ми одне й те саме вважаємо перемогою, – перебив Христюк.
– Залишатися самим собою? – засміявся Зельбсманн.
– Так. І тоді, виходить, нам взагалі немає про що розмовляти.
– Певною мірою. Ніхто не хоче програвати. Якщо два «я» не можуть співіснувати,

читати