Завантажити

ним, вона була вічною, він переконав себе в цьому. Він пішов з університету, не попередивши нікого, без заяв і демонстрації, просто пішов і навіть не тому, що не хотів учити марксизм – класиків їхніх він перечитав, бо їх забороняли, – просто пішов, дивуючись, чому не зробив цього раніше. Потрібен був лише поштовх, просто стало нецікаво.
Наступного вечора Йосипа перестрів на вулиці Турпак, високий, повний, із чорним довгим волоссям, у тонкому чорному светрі під горло, – ніколи не помічав таких дрібниць, а тут упали в око, можливо, тому, що закінчився якийсь період життя і, ще невиразно, почався інший, все ще було хистким і невизначеним, і дрібниці не поминали уваги, заповнювали порожнечу, яку навмисне беріг у солодкому передчутті майбутнього океану мислі, – радів відшліфованим, вимитим дощами кам’яним прямокутником бруківки, якомусь написові на древній цеглі будівель, голубам на засиджених карнизах; так і з Турпаком: помітив, що той високий і повний у чорному светрі. І, здається, завжди був таким: на тих збіговиськах в університеті, коли раз по раз спалахувало українсько-польське питання і виливалося в зборища, голос Турпака, тонкий, але добре поставлений, досить гучно дзвенів у коридорах; ще, здається, Турпака виганяли з університету, але він знову з’являвся такий самий...
Турпак обняв його за плечі, теплий, якийсь лагідний і домашній, і зашепотів, майже торкаючись губами вух:
– Молодець, Йосипе, воістину молодець! Краща частина української інтелігенції покинула університет, і списки протестантів уже ходять містом поміж відданих людей – і ти в тих списках. Не потрібна нам така наука, скоро ми діждемо свого часу...
Йосип не дуже дослухався тої балаканини, йому було тільки трохи незручно йти, міцно притиснутим до Турпака. А той водив його по вулиці – вгору-вниз, знизу-вгору – вулиця тут тиха, вечірня, і шепотів про долю України, яка виховає своїх мислителів, але спершу солдатів, переживав, що Йосип так довго морочився з поляками, які одвіку душили націю, але Турпак скаже, де треба, що то була помилка юності, з Йосипа знімаються всякі підозри, оскільки він покинув університет, шкодував, що не німці першими вступили до Львова, на кілька десятків кілометрів обігнали їх східняки, розповідав, яке то красиве видовисько, коли в потаємному місці, в одному яру за містом, спалахують сотні смолоскипів, освітлюючи постаті солдатів свободи... У Йосипа аж плечі затерпли, і він зітхнув полегшено, коли Турпак, провівши його під саму квартиру, пішов, наостанок пообіцявши всіляку допомогу і підтримку.
Ще одна несподіванка чекала на Христюка в самій квартирі: приїхала пані Зося Кшиж-Барановська і зраділа його появі невимовно, адже застала квартиру незамкненою, чекала-чекала – ані матері, ні квартиранта й близько... Квартиру забув замкнути Йосип, що ж до пані Ельжбети, то вона кілька днів усього тому, піддавшись патріотичному пориву, поїхала з якоюсь місією на передову, щоб наддати духу жолнєжам у битві проти німця, а тепер, очевидно, опинилася за демаркаційною лінією... У той же час пані Зося, поспішаючи до матері, – а шваби їй на п’яти наступали, а чоловік її, повітряний ас Кшиж-Барановський, звитяжив славу в небі – теж перетнула нічийну, як на тоді, смугу, тільки з іншого боку. І тепер та нейтральна смуга розділила матір із дочкою, і доки пані Зося, ламаючи тонкі білі пальці, дивувалася сліпій грі сил, Йосип, ледь стримуючи сміх, щоб не образити пані Зосю, думав про непізнану могутність нейтральних смуг, а сміявся в душі тому, що такі думки відповідали його якимось ще інстинктивним, але готовим вирватися назовні відкриттям.
Уранці пані Зося загукала зі своєї кімнати:
– Пане Йосипе, пане Йосипе! Ходіть-но сюди! – І, показуючи на вікно, здивовано запитала: – Пане Йосипе, у нас що, революція?
Внизу, на вулиці, юрмився народ, стояли на тротуарах під стінами будинків вузли з одягом, ящики з посудом, стільчики й столи, ліжка й шафи, бігали, повискуючи, дітлахи.
– Революція, – підтвердив Йосип, зрозумівши з того пожвавлення внизу, що починається переселення народів – із підвалів, горішніх кімнат, закапелків у просторі покої колишніх хазяїв, із яких дехто зник, а, хто залишився, тепер мусить потіснитися.
Пані Зося, збуджена, довгенько спостерігала ту картину, а Йосип читав у своїй кімнаті, доки до них не постукали: прийшли члени якоїсь щойно утвореної комісії, серед них були й знайомі. Пораділи прибуттю пані Зосі, поспівчували їй із приводу матері й чоловіка, заявили, що їх чіпати не будуть, оскільки всього дві маленькі кімнати, і студент живе, та й пішли собі. Пані Зося принишкла, думала, як воно тепер складеться її життя, і тільки десь перед обідом тихенько постукала до Йосипа.
– Пане Йосипе, чи ви не знаєте, можливо, десь тут є чай, перепрошую...
Йосип аж підхопився, бо пані Зося хоч і донька господарки квартири, та зараз вона його гостя, а він навіть не подумав її пригостити. Поспіхом кинувся на вулицю, купив хліба, сиру, ковбаси, у дворі спустився в підвал, набрав картоплі,

читати