Завантажити

відкраяв сала – з тих статків, що батько дав, коли син із канікул від’їздив, – і скоро вони вдвох, заважаючи одне одному, зварганили сякий-такий обід, і пані Зося від захвату плескала в долоньки, підкладаючи собі в таріль смажену картоплю. Потім, після чаю, пані Зося заплакала, не соромлячись, бо ж перед нею була повна невідомість, події так швидко змінилися, що вона нічого не встигла й зрозуміти, а опинилася в радянському вже Львові, мама в німців, а чоловік узагалі невідомо де, бідна matka Polska! Йосипу нічого й розуміти не треба було, йому однаково було, але одне все ж зрозумів, що пані Зося тут, у зовсім іншому, гіршому – бо непізнаному – становищі, ніж він, та ще з такими своїми уявленнями, які не могли внести злагоду між нею й навколишнім світом, тож випадало ввести пані Зосю в коло свого світу, тобто потурбуватись про неї. Це можна було зробити двома шляхами: переконати її, що все минуще, аби вона спокійно сприймала удари долі, або так чинити, аби в пані Зосі були сніданок, обід і вечеря, черевики, коли зносяться ті, що на ній, і таке інше. Оскільки пані Зося була, мабуть, далека від його філософії, крім того, Йосип і не мав права зазіхати на чужу свободу, рихтувати чужий світ за своїми уподобаннями, залишалося друге, тож він, червоніючи й ніяковіючи, так, ніби й досі залишався селюком, що тільки-но переступив поріг університету, спробував її заспокоїти: поки якось та переб’ються, продуктів трохи є, а там становище дещо проясниться... Що ж залишалося робити пані Зосі?
Виручив їх старий Христюк, пригуркотів возом із самого села, чотири дні їхав, мусив їхати, щоб подивитись, куди життя в місті лаштується, і дати синові настанови на майбутнє. Та спершу він вивантажив у підвал два мішки картоплі, городину, борошно лишив у квартирі, в комірчині, дав Йосипові грошей, і, вже коли вечеряли, підпивши трохи, проголосив, що тепер жити можна, вчення безплатне, навпаки, тому, хто вчитиметься, платитимуть, так і розбестить студента недовго, дивися ж, шануйся, бо й селюкам дорога відкрилась, не треба очкура втроє скручувати, щоб дітей у люди вивести, гай-гай, життя файне піде, невідомо тільки, як із колгоспами буде, із совітами добре, аби ще вільну комерцію дозволили.
Прощаючись, старий іще раз нагадав, щоб шанувався, не встрявав у політику, ще й пристрожив: дивись-но, ця панна чи пані щоб голову не задурила, нема чого тепер до панів горнутись, досить, – і поїхав, упевнений, що син, як заведено, виконає беззаперечно батьківські накази.
Трохи оговтавшись, пані Зося пішла по радянських установах, намагаючись щось дізнатися про матір і чоловіка, їй пообіцяли, але треба чекати, на Заході війна, будуть стукати через дипломатичні двері. А Йосип сидів і читав, добре, що накупив у букіністів книг, так що батькові гроші не пропали марно. А десь через місяць його знову лагідно обійняв за плечі Турпак – високий, повний, у чорному тонкому светрі під горло – заговорив, ображений:
– Що ж це, Йосипе, робиться, ми ж, здається, домовилися, а ти он із полячкою завівся? Вона тобі рідня, сестра? Мало вони нас лупили? Прожени геть. І до нас горнись, доки безпека не замела. У Сибір хочеш? Ти ж університет у знак протесту покинув, тепер, гляди, там у чорних списках...
Водив вулицею – вгору-вниз, знизу-вгору – нашіптував про легіони солдатів свободи, що зметуть «східняків» у Дніпро й далі підуть, пора, вже ненька кличе послужити їй... водив, доки не стемніло, ще раз нагадавши, що досить панькатися з панянкою.
А вдома пані Зося нервово ходила по кімнатах: про матір нічого не чути, а чоловік, уявляєте, пане Йосипе, у Лондоні, у союзників, утік, паскудник, не подумавши про неї, забув і не розшукує, їй можна інтернуватися, але що ж то виходить: вона йому набивається, певне, світ став із ніг на голову, і ніякої шляхетності не залишилося? Може, він і герой, і продовжує боротьбу, але не потурбуватись про дружину... І час такий заплутаний, німці десь поряд, політика більшовиків незрозуміла... Ні, таки чоловік міг для неї щось зробити, якби хотів. Зрадив, зрадив, зрадив! І матері треба чекати.
Вона була красива, пані Зося, у своєму безсилому гніві, у силі, що родилася з відчаю, самотність її викликала симпатію, самотність дитяча і безпорадна. Треба було пані Зосю годувати, поступатися власною самотністю – це вже вибір, який-не-який, отже, довелося влаштуватися нічним сторожем у магазині, – єдина робота, де можна лишатися наодинці зі своїми думками. Як це сприйняла пані Зося, Йосип не допитувався, тільки помічав багатознаючі очі сусідів. Пані Зося одного разу спробувала ніяково завести мову про віддяку, але Йосип, дивлячись крізь неї, сказав, що це він робить не стільки для неї, як для себе, хай пані Зосю не турбують моральні зобов’язання, навпаки, він вдячний їй, бо таким чином глибше пізнає себе... На це пані Зося з властивим їй захватом повідомила, що безперечно, з пана Йосипа вийде великий філософ; вона стала обожнювати його, намагалася бути непомітною і запитувала про кожен клаптик паперу: чи можна викидати; так

читати