Завантажити

що Йосип втягнувся у клопоти, й тепер йому здавалось, що інакше й бути не може.
– Я ж тебе попередив, Йосипе? – докірливо сказав Турпак, виринувши, мов привид, утретє на їхній тихій вечірній вулиці. – Хіба ні? Про ту полячку? А ти їй спіднє полощеш...
І вже Турпак був не сам, виринули із сутінків ще три постаті, і незчувся Йосип, як ланцюгом із велосипедної передачі вперіщили його по плечах.
– Хіба я не казав? – болісно скрикнув Турпак, і Йосипу попливло перед очима, і бруківка піймала його на свою жорстку спину.
– Хіба я не казав, із ким треба буть?
Черевики тупо впивалися в його тіло; ніби й не боліло, але щось обривалося в грудях, животі, спині, наче за кожним ударом сила виливалася з тіла, й не було снаги навіть крикнути, а Йосип зрозумів, що коли вже не крикнув із самого початку, то тепер уже й не зможе розціпити зуби, крик занімів у горлі, наче запізнився.
– Агей, що коїте?!
Йосип чітко розрізнив голос Юри-фотографа, тупіт ніг утікаючих нападників. Раптово повернулася міць, і він підхопився, машинально струснув пилюку й озирнувся, ще не усвідомивши, що то сталося: болю не відчував, а Юра-фотограф уже був поряд.
– Йосипе, царице небесна, за що вони тебе?
Йосип здвигнув плечима: хіба мало за що нікчемні люди можуть накинутися на того, хто вищий за них...
– Турпак наче? – добивався Юра-фотограф.
Яке це мало значення, Турпак чи ні?
– Я ж дивлюсь, Турпак, це в його манері, я ж не раз бачив із майстерні, як ви гуляєте обнявшись. Бач, відомстив! Ходімо ж, Йосипе, ходімо, – сказав Юра-фотограф.
– Матка боска! – скрикнула пані Зося і кинулася по воду. І руки пані Зосі були прохолодні, як вода...
– Що то Юра-фотограф говорив? Вас побили за мене? – допитувалася пані Зося, а йому не хотілося завдавати їй болю, він розсміявся: пусте, Турпак наволоч, не варто про нього й думати. Йосипу навіть стало радісно, що його побили, що пані Зося поряд – клопочеться коло нього, якась первозданна була радість, та, що межувала зі слабістю, але душа поривалася до неї, кликала; ще проносилися блискавично в голові якісь силогізми, доки не зачепилися за наріжний камінь: а що, потяг до природності, руйнація логічних схем, вибудуваних розумом, це ж і є суть буття... І, піднесений на гребінь хвилею почуття, сховав обличчя в Зосиних долонях.
Йосип утратив лік часу, але, прокинувшись, помітив, що сонце, ще червонувате, тільки-но дістає їхнього другого поверху, тоненькою смужкою вливається крізь щілину між фіранками; подумав, що зовсім іще рано, і навіщось почав рахувати, скільки він спав, – десь години три. Та сну більше не було, збудження ожило в мозкові, заметалися думки: певне, я отак і зійшов у нудотний світ простих смертних? Зося спала поруч, нечутно дихаючи, оголені плечі видавалися кришталевими, тонкою оболонкою душі, навіть боязко до них доторкнутися пальцями, які ще не забули селянської роботи. «Зосю!» – тихо покликав Йосип, сам іще не знаючи, для чого, але жінка й не зрухнулася, а вдруге побоявся озиватися, бо в горлі стояла якась перепона, прорвеш її – і голос грубо гримне в тиші.
Я вже не вільний, признався сам собі в тому, що мучить, через певний час, коли втратив остаточно надію заснути. Я вже не вільний, Зося забрала мою свободу, спочатку краплю її, а від сьогодні левову частку, вона наклала на мене обов’язок турбуватися про неї, дбати, я мушу рахуватися з нею. Я відрізав усякі зв’язки зі світом, щоб почувати своє «я», а тут піддався... Що ж це виходить? Не обірвавши всіх зв’язків, не здобудеш абсолютної свободи, але, обірвавши останній зв’язок, людина взагалі виводить себе із світу, з природи... Такого ще не траплялось... Дослідженню цієї суперечності можна присвятити роки! Він із вдячністю глянув на Зосю. Десь, у безкінечності, у незрозумілій грі сил, протиборстві протилежностей, щось повернулося так, аби Зося спинилася поряд із ним, народився новий ланцюжок і потягся крізь невідомість. Він ще почував себе на тому ланцюжку невмілим канатоходцем, але головне, що він був, той ланцюжок. Зося ставала потребою... Чи висів над ним віками освячений тягар, передаваний із покоління до покоління селюками: повівся з жінкою – дбай про неї... відмовляйся від частки себе... Зося так красиво спала, мов ангел намальований, й разу не зрухнувшись, а він крутився, крутився і нарешті десь перед обідом ненароком розбудив її.
– Доброго ранку, коханий, – сказала Зося і сіла, і ковдра спала з грудей.
– Зосю, – наважився він, – я мушу тобі сказати... Я, мабуть, не зможу на тобі одружитись.
– Чому? – усміхнулась Зося.
– Бачиш... Дякуючи тобі, у мене з’явилася мета життя, щойно, уранці: ув’язати останні суперечності в моїй філософії. Цього до кінця зробити не вдавалось ще жодній філософії, ніколи, від древніх греків до сьогодні.
– І люди будуть щасливі? – захоплено спитала Зося.
– Так! Вони отримають кінцеву відповідь на те, що їх мучило віками і для чого все. Відкривши істину – знайдуть свободу. Я від сьогодні почну працювати.
– Боже! Я завжди знала,

читати