Завантажити

можу боротися в підпіллі. Боротьба в той чи інший спосіб вирізнить мене з-поміж більшості. Який же смисл боротися за самого себе?
– Раб, який уяснив, що він раб, уже не раб, – пам’ятаєте таке? Я думаю, що ви не можете не боротися.
– Так, не можу. – Нові думки одна за одною народжувалися в ньому. – Я хочу, щоб взагалі не було рабів, чуєте? Тільки тоді я можу ввести ту більшість у свій світ і відповідати за нього.
– Ви в Хайдукевича вчились? – запитав потому Станіслав.
– Так, у Хайдукевича.
– Шкода, – сказав на прощання Станіслав. – Шкода, коли ви загинете безглуздо.
Невдовзі Йосип Христюк помандрував зі Львова.
8.
– Отаке, Мишко, – зітхнув Артем Ліхван, – досі не можемо намацати іуду. Наче й не робить зла ніякого, а таке відчуття, немовби кожний крок твій у гестапо відомий. Пам’ятаєш, нещодавно налетіли на постерунок? Куди подівся комендант Голюк? Хто його в останній момент попередив? А потім, коли карателів розстрілювали, – знов пропав Голюк. Зараз з’являється вряди-годи. Полівода, вважай, один править, принишк, але не таїться. От і думай тут, хто коменданта береже і чим закінчиться їхня дружба.
– Пора вам збиратися в ліс, до нас, – сказав Коляда, Мишко-східняк, – справді, заберуть, як курчат. Зброї у вас, вважай, немає, як діяти в разі нападу не уявляєте, а підпілля у списках, може, і справді вже в гестапо. А досі не беруть... Я знаю... Вичікують, чи що?
– Чого? Доки ми заберемося й підемо? А ти уявляєш, як нам іти до Пінських боліт беззбройною групою?
– Зв’язківці по ланцюжку переведуть.
– Дорогу знайдемо, та парочка гнидявих поліцаїв, коли натрапить, передушить нас. Люди ще не готові, Мишко. І в Залісах по собі слід залишити міцне ядро, знов же, щоб підготувати його, час потрібен. Отаке. Ну, то я все про себе та про себе, ти їж-но та розказуй, як там ви.
– Та що в нас... Ледь прорвалися за Дніпробузький канал.
– Далеченько...
– Далеченько.
– Може, радіо там є? Що на фронті?
– На фронті, не буду брехать, тяжко. Німці на Волзі. Жарке було літо, а осінь, що вже там і казати.
– Да-а, діла...
– Не ховай од людей правди, хай знають, що зараз важко, і помагають хто чим може. Ще трошки, й німцю так дадуть по зубах, що до Берліна не очухається.
– Таж дадуть. Але доки наші од Волги прийдуть...
– Дочекаємось.
– То так. Я ще такого боюсь: народ наш на фашиста вовком дивиться, продукти ховають, військовополонених переховують, оце недавно сіно відмовилися здавати.
– Радій, ваша робота, підпільників.
– Та я вже думаю, чи не занадто осміліли, люди відкрито кажуть, що думають, і Поліводі, й поліцаям, які трапляються? Пропав страх. Хоч сільраду відкривай і прапор червоний вивішуй.
– Може, так воно й буде невдовзі.
– Як?
– А так. Скажу тобі, чого я в цих краях знов з’явився. Поки що тільки для тебе. Я на зв’язок вийшов із тими групами, що діють у Борисівських, Дивинських, Кортеліських лісах. Пора об’єднуватись. Тут діятиме Брестське партизанське з’єднання – це вже, брат, ціла армія. Ну, добра дивізія. Буде зона партизанська. Отоді, може, й справді прапор повісимо.
– Будемо сподіватися. Тільки зараз боюсь, щоб німці чого не надумали. Чутки якісь ходять, що партизанські села будуть винищені упень.
– Такі чутки од початку війни ходять. І ворог є ворог, од фашиста всього можна чекати. Нічого, скоро будуть загони самооборони... тоді подивишся...
– Але коли карателі нагрянуть невдовзі, ти уявляєш, що буде? У нас одних партизанських сімей більше сотні, а підпілля, комсомол, активісти? А родичі? Добра тисяча набереться. Старі, жінки, діти... Ти ж знаєш, як німці: вони голови рахують, усі підряд. Село не виведеш у ліс.
– Не виведеш...
– Хто ж їх захистить?
– Артеме, чом ти на мене так дивишся? Наш загін далеко – раз. Сюди рушимо – на нас німці повиснуть. Не ті ще сили. І я ж не командир, врешті. Все, що ти кажеш, передам по начальству, хоча як воно цій біді і зарадить?
– Я розумію, Мишко, а що робити?
– Попередь, принаймні, людей. Хай по інших селах, по родичах розбредуться поки що, переховаються.
– Це не голка в сіні, така кількість народу. Та що ж це виходить? Боротись разом, а рятуватися поодинці?
– Ну, знаєш, – розізлився Мишко-східняк, – ну, знаєш, я від тебе такого не чекав. Не розумієш моменту? Війна ж, вона не вибирає. Тисячі людей щодня гинуть.
– Добре тобі казати, а тут для мене кожен рідня, кожен знайомий...
– А для мене? Хто мене порятував у червні сорок першого? Залісці. І чи тільки мене? Та й узагалі... З чого ти взяв, що ви чужі мені? Совість май. Наші ж люди кругом. Коли пошесть така, хіба порятуєш кожного? У мене часом зуби німіють од безсилля. Може, порадиш припинити боротьбу і вийти з поклоном, з повинною перед карателями, га?
– Таке скажеш. Хто взявся нам помагать, знав, на що йде. І про діток не думав. Ні, у першу чергу про діток і подумав: що то вони скажуть після перемоги, як виростуть: а що ви, мамо чи тату, робили, щоб фашиста розбити? Зрозумів? Так

читати