Завантажити

вибрав смерть. І це виправдовує кожного, хто нищить фашистів». Правильно записано?
– Зміст уловлено.
– Чому тоді для швидшого закінчення війни не вбивати червоних, чому ви проти нас?
– Ви ж сюди прийшли.
– Яка різниця? Ми в сорок першому, червоні в тридцять дев’ятому. Ви ж вирішуєте питання в планетарному масштабі, а не в межах Німеччини й Росії?
– Війна втягнула всіх у свою орбіту, і кожного поставила...
– ...перед вибором. Тим більше! То чому не червоних?
– Бо нікому не хочеться бути гноєм на вашому полі.
– Он як! Ви й без моїх пояснень усе зрозуміли. Прекрасно! То що ж ви надибали у своїх мандрах, окрім гною? Не питаю прізвищ, не готуйте себе морально – мовчати й віднікуватись – не треба. Ви знайшли таких людей, котрі цілком уяснили, що ви їм торочите, здатних піднятися на вершину свого «я», відкрити себе?
– Аби зерно було посіяне, сходи зійдуть.
– Це вже комуністична пропаганда, вона вам не до лиця. Я за вас відповім: не знайшли і не могли знайти, бо хто мав стати собою, став таким, а кому не дано, то вже не дано. Ще коли б ви, скажімо, корів лікували чи робили вигляд що лікуєте ворожачи. А так – vox clamantis in deserto1. Кому ви вбивали в голови постулати вашої філософії? Темному мужику? У нього жінка, діти, господарство, у кращому випадку, він вас сприйме за юродивого, щось у нього просвітліє в душі, але робитиме те, що й досі. Длубатиметься у хліві й стругатиме дітей. Все! Це справді гній. Вам століття б довелося чекати, доки його праправнуки дійдуть до якогось розуміння, і то навряд. Тільки до того часу їх розведеться, як мурах. Вони покриють землю суцільним місивом і зогниють разом із нею. Ми, не можемо цього чекати.
Зельбсманн налив у склянку води, ковтнув пігулку і запив.
Налив в іншу склянку.
– Ось, прошу. Охолоньте.
– Але ви мене не запитали головного – чому я пішов по селах?
– Справді, чому? Спасибі, що нагадали.
– Бачите, цього вам не зрозуміти, я, правду кажучи, теж великою мірою зробив це інтуїтивно. Так, я справді визнаю світ тільки той, що в мені, але ж обсяг цього світу не обов’язково має закінчуватися моєю фізичною оболонкою, тілом. Я вбираю у свій Світ усе, що можу осягнути розумом: космос, землю, людей на ній. Це моє «я». У якусь мить я зрозумів, що добре знаю себе як Йосипа Христюка, але ще не пізнав себе як світ, не пізнав свого справжнього «я», тобто і тих, і інших, що входять у мій світ. Я пішов пізнавати...
– Ну-ну!..
– ...пізнавати й робити, що мені під силу, аби світ повного обсягу мого «я» відповідав своєму визначенню.
– Картина прояснюється. Отже, у вашому світі для нас місця не виявилося, тому ви й...
– Так.
– Гм. Слухайте! Але ж я теж реальний у цьому світі, що ви його охоплюєте собою? Значить, коли все-таки логічно міркувати, я вживаюся у вашому світі, у вашому «я», а підтвердженням є оця мила розмова?
– Авжеж, куди подінешся? Ви є, але як антипод, та субстанція, яку треба пересилити на шляху самовизначення.
– Ніщо не вічне. Будемо вважати, що розставили всі крапки над «і», – сказав Зельбсманн. – Залишилося уточнити деякі деталі. Слідство, обвинувачення, вирок вас не цікавлять...
– Я вільна людина, і в будь-яку хвилину сам знайду спосіб розпорядитися власним життям.
– Безперечно. Дозволю собі останнє запитання: чого ради ви назвалися Михайличем? Невже так розчарувались у своїх проповідях, що з відчаю кинулися з мосту у воду, щоб зберегти за собою останній шанс на виявлення свого «я»? Справжній Михайлич у нас. І ви для його справи зробили гірше.
– У Михайлича стачить сил вистояти без моєї допомоги. Для мене ж суть – скотити камінь на гору. А там...
– Камінь сліпий, дороги не розбирає.
– Але видющі бачать його.
– А незрячі? Нам хай уже так і треба, ми навмисне лишаємося «незрячими», а ті, яких ви не просвітили? Селяни, їхні жінки й діти, яких ми розстріляємо невдовзі... Скільки там тисяч заложників? Їм були й будуть байдужі ваші міркування й прекрасні метафори. А особисто вам, коли вирвемо такий шматок із вашого світу? Адже й ви до їхньої загибелі ручки приклали, виходячи з найкращих намірів. Це буде для вас чи не самогубство: своїми руками власний світ трощити. Ось над цим і подумайте, шановний, та ще над тим, чи перехід до смерті справді остання вершина.
7.
Коли червоні з присвистом, піснями, усипані квітами не крокували, а ніби пропливли старою бруківкою Львова, у бутті Йосипа Христюка, власне, нічого не змінилося. І коли професор Хайдукевич незадовго перед вступом червоних зібрав своїх найздібніших, тих, що подавали найбільші надії, учнів, сказав, що відтепер студентам насильно вбиватимуть у голови марксизм і почнеться для них не осягнення смислу й істини, а навчання... Отож, чи бути далі в університеті, чи ні, значення не має... І професор забув, із чого починав, став уголос розплутувати нитку думки, що впіймав неждано, як бувало часом... Навіть тоді Йосип Христюк не намагався уявляти, як відтепер складеться його доля, – його доля завжди була разом із

читати