Завантажити

комісаре, – мов про звичне заговорив знов дід. – Доки болить душа, доти й чоловік ти.
– Хлопці, хлопці, – озвався Невидимець, і присутні побачили, що він прикрив очі, так і сидить, із заплющеними, мабуть, йому погіршало. – Що ми все про смерть говоримо? Життя ж прекрасне, правда, батьку?
– А таки так!
– І можна зараз проповіді читати, і в гріхах каяться, і заспокоювати себе, а я вам от що скажу: німці до Сталінграда дійшли і про перемогу кричать, та готуються вже драла дати, вірте мені, це Невидимець каже. Доброго драла. Оцього поки й досить для нас, а хто залишиться, той далі піде. Такий закон.
– Відступає німець, чи що? – пожвавішав дід.
– Ще ні, але готується. Отут, за тисячі кілометрів од фронту, чуєте? З надійних джерел, сам бачив. Готують лінію оборони в Білорусії, щоб найкоротший шлях до Німеччини перекрити. Роботи ще не ведуться, але топографи зняли план місцевості, він уже в нас. І проект. Хай там тепер міняють об’єкти, не в цьому річ, хлопці, факт, сам факт!
– Мені цей Зельбсманн і торочив, що, буцім, почали війну, щоб програти, але нас знекровити, – мовив Михайлич.
– Хай він своєму начальству таке скаже! То вже од безсилля. А що їх нацькували на комунізм, це й дурневі ясно. Хай балака! Але отаке діло, хлопці. Наше зверху, що б вони не зробили з нами. – Невидимець примовк, але мовби відчував, що камера перестала бути камерою, ніби якийсь злам відбувся в настроях, навіть загратована лампочка не жевріла вже червоно, а наче пояскравішала. І зацікавленість присутніх теплою хвилею докотилася до пораненого.
– Хочете, розкажу? – запитав.
Кивнули мовчки, боячись порушити, сколихнути, розхлюпати оту теплу хвилю.
– Я спочатку... Що можу... – Дід нахилився над пораненим і хусткою витер йому піт із чола, стурбовано глянув на Михайлича: може, не треба? Горить чоловік. Михайлич вже відчув, що Невидимець переходить до того стану, коли ніякі обставини не змусять його, тим більше для своєї користі, замовкнути й берегти сили; це не безпам’ятство було, а напруження пам’яті, і Михайлич тільки похитав головою, даючи тим зрозуміти, що, коли Невидимцю стачить снаги говорити, хай говорить; дивувався тільки про себе, як четвертий досі рівно вів розмову.
– З дитинства чомусь хочеться почати, – вибачливо всміхнувся Невидимець, не розплющуючи очей. – Тільки нічого не пригадую. Одне тільки: ніби по траві босим бігаю, все дитинство – по траві босим. І що мама з батьком на роботі. А я ще Миколка, Микола Варавка, запам’ятав, щоб не загубитись. І все. І чомусь одразу війна. А тут уже все ясно, як двічі по два. Я зі своїм спеціальним загоном прикордонників у другому ешелоні, на станції Берізки. Перевіряли ешелони, ловили диверсантів, дезертирів... І так вийшло, що мені підкинули німців-перебіжчиків, двох чоловік, хлопці в перший день війни перебігли, щиро вірячи, що їм тут же дадуть зброю і зарахують у нашу армію. Хай посидять, сказано було, пару годин у пакгаузі, може, надійде наказ, що з ними робити. А за годину на станцію викинули повітряний десант, так що від мого загону невдовзі залишилося кілька чоловік. А фашисти уже в тилу, вже попереду розвідка на мотоциклах показалася. І тоді я дав тим німцям зброю, і ми якимсь дивом вирвалися з кільця. Мабуть, не з відчаю тоді зброю дав їм, мабуть, щось інше було. Ми не поспішали на схід, ми вірили, що наші ось-ось оговтаються і повернуться. Згодом зустрів знайомого майора, і ми вирішили залишитись у Білорусії, у нас не було наказу відступати. Так загін створився, маленький, швидкий. Усе з собою, на собі, врешті, й не загін, а група, бойова група; частинка армії в тилу, постійно в русі, постійне навчання, відпрацювання прийомів різного роду боїв до автоматизму. Ми наче голка прослизали крізь найгустіші сіті, розсипалися поодинці, щоб зібратися в певному місці, усього й не розкажеш. І от одного разу дізналися, що працюють топографи, намічають майбутню лінію оборони. Майже безнадійна справа, але ми вирішили захопити документи, командир справедливо вирішив, що надійшло наше головне завдання, така удача: сказати своїм, що фашисти чують кінець, розумієте, кінець!..
– Горить увесь, – тихо сказав дід, – ви бачите, у нього й живіт перев’язаний, і туди, виходить, уцілило, не жилець...
Невидимець, Микола Варавка, і справді тихо втрачав сили, наче й не впадав у безпам’ятство, але все попливло перед його очима, як у сні чи кіно, виникали окремі картини, а він дивився на них, ніби збоку, і вже не міг сказати, чи переповідає їх, а чи вони тільки виринають у пам’яті, тільки якісь внутрішні фільтри спрацьовували, непомітно затримували відомості – про маршрути, точки пікетів і «секретної пошти», прізвища, залишали тільки імена, й то схожі на змінені, ніхто б не здогадався, про кого йде мова, – Алекс, Чеслав, Василь, Іван... – вже не визначиш, де що починалось і кінчалось, хто починав і кінчав, деякі картини випливали з темені по кілька разів, порядок їх не мав значення.
Ось зібралися разом кілька крапель і утворили струмочок. Інші краплі, їм

читати