Електронна бібліотека/Проза

Пісня пілігримаАнатолій Дністровий
Міста будували з сонця і глини...Сергій Жадан
Сонячний хлопчикВіктор Палинський
де каноє сумне і туманна безмежна ріка...Анатолій Дністровий
Любити словомЮрій Гундарєв
КульбабкаЮрій Гундарєв
Білий птах з чорною ознакоюЮрій Гундарєв
Закрите небоЮрій Гундарєв
БезжальноЮрій Гундарєв
Людському наступному світу...Микола Істин
СЦЕНИ З ПІДЗЕМЕЛЛЯАнатолій Дністровий
СЦЕНИ З ПІДЗЕМЕЛЛЯАнатолій Дністровий
Пізно ввечері, майже поночі...Сергій Жадан
Поетичні новиниМикола Істин
Настя малює не квіткуПавло Кущ
БубликПавло Кущ
Серцем-садом...Микола Істин
коли надто пізно ти знаєш що мало любив...Анатолій Дністровий
LET ME GОOKEAN ELZY
Конвертуй світлосутність поезії в душах...Микола Істин
де я тебе розлив...Сергій Осока
"Рейвах" (уривок з роману)Фредерік Верно
Стільки людей поховано у пустелі...Олег Короташ
Можеш забрати в мене трохи страху?Сергій Жадан
Далі стоятимеш там, де завжди і була...Катерина Калитко
Після снігуОксана Куценко
Спочатку поет жив в життєпросторі світла...Микола Істин
Буде час, коли ти...Сергій Жадан
Буде злива початку світу, і підніметься Рось...Катерина Калитко
І не вистачить сонця, аби все освітитиСергій Жадан
отак прокинутися від вибуху...Павло Коробчук
посеред ночі під час важкого кашлю...Анатолій Дністровий
з міста, якого немає, не доходять новини...Галина Крук
Завантажити

поряд із комендатурою. Я вам покажу.
– А ви що, працюєте в комендатурі?
– На такі питання не відповідають.
– Але ж ви ще не приступили до виконання обов’язків?
– Ви нарешті пустите мене? Я хочу сісти.
– О, даруйте, прошу. Дозвольте, я з вами...
Микола пропустив дівчину, кінець фрази потрапив їй у спину, і вона, не обертаючись, запитала:
– Як це розуміти? – І сіла біля вікна.
– Я побачив – іде прекрасна дівчина. Зіскочив, щоб допомогти, – він все ще стояв навпроти неї.
– Ви вихований молодий чоловік...
– Адольф Нетцер, завжди до ваших послуг, – він вклонився, незграбно шаркнувши ногою.
– Дуже приємно...
– Знаєте... пробачте, як до вас звертатись?
– Вія Жукаускас, якщо хочете.
– Знаєте, панно Віє... дозвольте вас так називати?
– Прошу.
– Я лікар і отримав сюди призначення.
– А-а...
– Що це ви такі байдужі до нашого доблесного воїнства?
– Чого ж? Навпаки.
Навіщо незадовго до кінцевої станції розвивати таку швидкість? Дерева – ніби хто вистрілює, так вони летять назад.
– А як взагалі становище, дух армії?
– Бойовий.
Це ж від Балічок до міста десь кілометрів двадцять. Он стовпець показав, що залишилось на один менше.
– Чому ви в місті не живете? Може ж набриднути їздити щоранку.
– Люблю природу.
Оті пришелепкуваті дерева, акуратно підрізані і навіть у білих вапняних панчохах? То робилось цієї весни, ще цієї весни.
– Можна запитати? У вас ось прізвище нібито прибалтійське...
– Ви спостережливі. Просто все змішалося, розумієте?
– Ви добровільно пішли до нас працювати? Бо ж коли змішувалося, як ви кажете, – могли потрапити і до червоних?
– Так, могла. Пробачте, досить запитань.
– Можна ще одне? Я бачу, ви втратили настрій. Немає бажання працювати щоденно, правда? Так ось питання: може, ви згодитесь провести цей день зі мною, тобто я хотів сказати, покажете мені місто, ще я хочу швидше знайти житло, розумієте, я один у невідомих краях, таке становище, будь ласка, я вас дуже прошу, уявіть, що це моя мати вас просить. Вас не відпустять з роботи на кілька годин? Ось візьміть, – простягнув їй ляльку.
– Ви дивний трохи. Я снідаю в кафе навпроти комендатури об одинадцятій. Зайдіть туди.
А за вікном уже летіли будинки міста; потяг не зменшив швидкості, і Миколі здалося, що він може розбитися об кінцеву станцію. І грім коліс, як тупіт багатьох солдатів, піднятих по тривозі.

Був величезний пляж. Порожній і самотній.
Вона танцювала на місці, але не тікала, а тисячі крапель, уже важких від прохолоди, повільно опускалися на її плечі. Вона тільки захищалася руками.
Микола наостанок набрав повну пригорщ води і, вийшовши з ріки, вилив на Вію.
А тоді навзнак упав на пісок і розкинув руки.
– Благодать. Віє, що краще: кров чи пісок?
– Пісок.
– Обміняти б кров на пісок. Піску все одно більше.
– У вас капітулянтський настрій. Це дуже небезпечно.
– Я й забув, що розмовляю з працівником комендатури.
– Так тому й бути, я вас не видам. На перший раз.
– Три рази в казках можна робити дурниці. Значить, ви повинні пробачити мені і вдруге: ви справді хотіли б... обміняти кров на пісок?
Щоб це прозвучало серйозніше, треба сісти. Вія дивилася вдалину.
– Я можу вам підказати один вихід, як тікати. Коли партизани увійдуть у місто. Бачите, он там далеко розвалена будівля? То водоочисна станція. Давно не працює. До неї веде каналізація. А підземний хід із костьола зв’язаний із нею.
– А якщо хід завалений?
– Ви солдат, візьмете гранати.
– Рахунок два-один.
– Який рахунок?
– Ви мені видали секрет.
– Це було секретом двісті років тому.
– Тоді... Ви ось звідки знаєте?
– Мій батько був архітектором. Ми жили вдвох. Мама щойно померла. Аби говорити про щось, батько почав розповідати про старовинні знамениті будівлі. Він теж помер. У перший день війни.
– І ви опинилися тут?
– Треба було за щось жити. Я знаю кілька мов.
Микола кинувся у воду. Він намагався триматися там, де вода тепліша, ближче до поверхні, але все одно було холодно, він плив, наче сунувся по гладенькій льодині голим животом і грудьми.
Коли в голові змішуються думки, їх розділяють ножем холоду.
Він добрався до очерету, дістав ногами дно і заходився ламати кугу.
Вія дивувалася, але була задоволена букетом темно-коричневих паличок, що здавалися замшевими. І ще, коли кинути, летіли, як дротики.
– Мені час. Відпустили до двох годин. Приїхала якась комісія з Берліна...
Метрів за сто від них роздягалася група солдатів.
– А що вам до неї?
– Вечірка. Треба приготуватись.
– І це довго?
– Початок о шостій.
– Бенкет серед чуми... Вам дуже довіряють, якщо пускають на такі зібрання.
– Просто мало жінок.
– Віє...
Микола не помітив, коли вони рушили. Вуличкою, що виходила на пляж, гуляли солдати.
– Я втечу звідти о дев’ятій. Може, раніше. Ось вам ключ, у мене є другий... Прийдете до мене додому.

Магазин



Партнери