Завантажити

подібні, утворили другий струмочок. Це стало зрозуміло, коли струмочки злилися. Новий струмок був ще маленький, але вже надіявся, що напевне десь пробивається крізь перепони його брат. Зливалися рівні по силі струмки, натужно торуючи шлях, розмивали непотріб, і нарешті чисто і впевнено заблисла ріка.

Сіра була ріка, і сіре було небо.
Він обернувся і вистрілив один раз. Біг по воді, вже далеко від берега, а вода й досі діставала тільки колін, заважала бігти. Він дивувався, чому кулі збивають фонтанчики то зліва, то справа – беруть у лещата. Та не затискують до кінця.
Нарешті провалився по пояс, і загоничі перестали стріляти і засвистіли. Він усе-таки глянув на протилежний берег. Глянув, але не подумав про нього, бо за спиною лунав свист, сміх і улюлюкання – так дзвінко, що губи в нього мимоволі склались у зневажливу посмішку. Він відійшов назад, де вода сягала тільки до колін, і різко кинув до плеча приклад. І вистрілив чотири рази, майже не цілячись. Стало тихо, він ішов до берега, де недавно свистіли. Потім вистрілив ще раз.
Двоє з них стояли біля самої води і тому впали в ріку, униз обличчями. Хвильки, як він виходив, набігали на них. Інші двоє лежали на березі. Він вийшов на берег і не подивився на трупи. Попростував у напрямку поодиноких дерев. П’ятий обнімав одне з них – не встиг заховатись. Він витер рукавом обличчя і став дивитися на верховіття. Гілля гарно вирізьблювалось на сірому тлі неба.

– Ну, й ну. Вирвався, значить? – запитав Командир. Він міряв кроками маленьку кімнату з білими стінами. Під стінами посідали хлопці, а Микола сидів окремо в кутку на якійсь подобі стільчика.
– Гаятись не можна, – сказав Микола.
– Зрозуміло... – сказав Командир до себе.
– А що ви розвідали? – запитав Микола.
– Піймали німця з комендатури. Розташування знаємо на рівні вулиць, будівель і воріт. Із людей він знає тільки своє начальство. І ще якусь секретарку. Вія Жакаускас. Часто виїздить за місто, у Балічки, залишається там на ніч. Де саме – невідомо.
– Це вже щось.
– Ти думаєш?
– Вони не одразу спохопляться. Жінка як-не-як. Може, особисті справи.
– Дурниці.
Микола знизав плечима.
– Є ще щось?
Командир нарешті перестав міряти кімнату кроками:
– Ось Алекс повернувся з екскурсії. Поділися враженнями, Алекс.
– Я сів на поїзд, на останній станції перед містом зійшов, там, де ця медхен живе. Балічки, так? Зустрів медика, їхав на місце призначення. Це все, документи я взяв... форму...
– Тоді один може з’явитися в місті без особливого ризику, – сказав Микола, а Командир знову заходив по кімнаті, міркуючи вголос, чи багато знає секретарка.
– Можна запитати її про це, – мовив хтось із хлопців.
– З нею поговорить той, хто зробиться медиком, чи не так? – Микола запропонував варіант.
– Зосліпу не полізеш. Треба трохи знати. Вирішимо, хто піде.
– Микола, – сказав Чеслав.
– Чого це раптом я?
– А тебе дівчата, мабуть, люблять. Ти симпатичний хлопець.
– Справді, – сказав Командир. – Мову знаєш, стріляти вмієш...
– Ось Анатас литовець, а вона теж по прізвищу ніби звідти, – Микола ніяк не міг уявити себе в новій ролі.
– Земляцтво не має значення. – Командир раптом скипів: – Ти що, відмовляєшся? Це наказ.
– Єсть, – сказав Микола. – А раптом я не в її смаку?
– Облиш. У нас мало часу. Хлопці, спати. Бах, готуй документи. Усі гроші до пфеніга віддайте Миколі. Умієш стрибати в поїзд на ходу? Викладайте всі припаси.
У Балічках зупинявся тільки вранішній пасажирський потяг, усього на дві хвилини, та й то тільки тому, що за ці дві хвилини він мав пропустити поїзд із боку фронту. Але в Балічках жили службовці різних установ, навіть офіцери деяких підрозділів, і залізничне відомство рейху, незважаючи на те, що Балічки, розташовані від міста за кільканадцять кілометрів, мало якийсь прибуток.
Мабуть, випала остання осіння роса – не памороззю, а справжньою росою, і день обіцяв бути теплим і прозорим. Уже трохи пожовкле листя на пристанційних кленах видавалося зеленим. Сонячні промінці обминали листя, щоб не просвічувати його, вони тільки червонили геть поржавілі дахи будівель.
Дівчина поспішала, а тут нагодився кавалер, який допоміг їй упевнено зіп’ястися на тремтячу підніжку, бо потяг уже рушав.
– Спасибі, – сказала Вія.
Кавалер скочив у тамбур. Щойно виголений, щойно вмитий і причесаний, він випромінював бадьорість і молоду силу.
– Вам далеко? – запитав він. Та на його місці дев’ятсот дев’яносто з тисячі запитали б те саме.
– Не далі міста...
– Переможемо росіян – піде до Сибіру.
– Вам так хочеться?
– Що, перемогти росіян?
– Ні, щоб потяг ішов далі, до Сибіру?
– Звичайно. Щоб мати можливість їхати з вами.
– А-а, он як... – Вона хотіла зайти у вагон.
І офіцерик почервонів, як гімназист. Проте час його підганяв.
– Скажіть, будь ласка, ви місто добре знаєте?
– Приблизно.
– Мені там треба відмітити прибуття, ну, й ще деякі формальності.
– Це

читати