Завантажити

першому по Залісах, доки не потягся в партизани, не закомісарив, а тепер ось маєш, через таких і починається суєта... – Кругова порука, – продовжував Зельбсманн. – Село, рятуючи себе як єдиний організм, спільно відрубує частини, що загноїлись. Спільно! І потім неминуче шукають захисту в нас від партизанів. Отак, Михайлич. І цей староста міг урятувати Заліси, і я його прекрасно розумію. Але село загине, на жаль. Будемо вважати тепер, що воно загине через одного вас, Михайлич.
Позаду ніхто не зрухнувся, а в Поліводи в душі спалахнула така лють, що він би зараз і Зельбсманна відштовхнув, і охорону, аби вчепитися Михайличу в горло, задавити, розчавити, коли вже не здогадався колись підказати Голюку, Орлику чи Окуню прибрати цього Михайлича, стерти з лиця землі, з болотом змішати. Та стримався, перевівши погляд собі під ноги.
– Добре. Не шкодуйте. Дарма нічого не пропаде, – говорить Зельбсманн. – За службу дякую. Добре, що настроїли відповідним чином своїх людей. Поможуть. Роботи буде багато.
Андріян Никонович потроху заспокоювався. Врешті, подумав: чого це мені збрело в голову на свій лад усе переінакшувати, їм і справді там, згори, видніше, як чинити. Моє діло вказівки точно виконувати. Вирішили так, значить, треба. Піддався Рауху, захотілося забезпеченої старості, хотів клопотів позбутися. А на горі інакше витанцювалось. Коли й треба на кому гнів зганяти – то на собі: не лізь поперед батька в пекло. Цей, певно, з Бреста, дякує за службу, та радості од того мало: сам-бо не дотяв чогось.
– І вам, пане Поліводо, попрацювати доведеться, – вивів його з задуми голос Зельбсманна, – я подумав щойно і вирішив піти вам назустріч у добрих починаннях, які я прекрасно розумію. І справді: чого ради всьому селу підставляти за когось голову? Зробимо так. Операція вже починається на хуторах, її не відвернути. Винні там, невинні – на тому світі зберуться разом і з’ясують поміж собою. Хоч, пане Поліводо, мушу застерегти: винні всі, у тому числі й ви. Чого ж винуватити того тільки, хто пішов у партизани? Чи того, хто шматок хліба їм давав? А сусід куди дивився? Отож-бо! Але зважимо й на забитість волинського поліщука: моя хата з краю, мовляв. Ну, крайні хати вже горять! – засміявся Зельбсманн. – Думати пізно. Слухайте, пане Поліводо. Людей зганятимуть сюди, у центр, он уже хлопці яму розмічають. Маєте-таки помогти односельцям. Візьміть кількох своїх людей, обійдіть принаймні ближчі хати. І скажіть таке: у кого буде біла пов’язка на рукаві – знак визнання німецької влади, – буде помилуваний разом із родиною. Зрозуміли? Біла пов’язка! Багато ви зараз не встигнете, першу партію таки розстріляємо для пам’яті, для нагадування нащадкам, а іншим групам оголосите: біла пов’язка на рукаві, чи на лівому, чи на правому, – немає значення. Зрозуміли? Таким чином, вам залишиться над ким порядкувати, і це стане також круговою порукою, майже як і ваш план. Операції ж самої не відмінити, вона розписана по нотах і хвилинах, невідворотна, як доля. Тим, що отут у списках, порятунку, звичайно, ніякого, тут усе справедливо. Згода? Дійте.
– Мюллер! – гукнув потім Зельбсманн неголосно, і до машини підскочив офіцер. – Давайте сигнал і починайте.
Зашипіла й полетіла в небо ракета, а Андріян Никонович ще не рушив із місця.
– Але ж, пане...
– ...полковник, – заохотив Зельбсманн.
– Але ж, прошу, пане полковнику, – ніяк не міг упіймати думку Полівода, – ця біла пов’язка... Поначеплюють усі, а хто й для виду, хіба ж ми знаємо всіх підпільників, та активістів, та тих, хто помагає партизанам? Їм що: начеплять для виду, а потім знов за своє?
– Не турбуйтесь. То вже наші клопоти. Ваша справа – довести до відома: біла пов’язка на рукаві – перепустка в цей світ, бо для мене зараз Заліси – мертві.
Андріян Никонович Полівода аж ніяк не чекав такої розв’язки. «Може, це я такий тупий став на старість, – подумав він, ніяк не зважуючись рушити з місця. – І стою чогось, коли завдання поставлене ясно. Що ясно? То всіх стрілять, то біла пов’язка... Вже коли всіх, то всіх, а там і справді хай розбираються на тому світі між собою. А тепер він мені розколе село на мертвих і живих і поїде собі, а живі за свій страх, за переляк, за приниження зсукають мені з тих білих пов’язок таку мотузку, що всю сім’ю витримає.
Та моє діло – виконувати! Дідько його візьми, хай вони собі там думають. Я ж не знаю, чого сонце щодня сходить, але знаю, що воно є і зійде, то чого мені тут мудрувати? Виконувати!»
– Не забудьте ж і своїх рідних попередити! – гукнув услід Зельбсманн.
Швидко розвиднювалося, Андріян Никонович навіть не помітив, як світанок перейшов у день. На хуторах уже гриміли постріли й піднімався дим. Поліцаї, що копали велику прямокутну яму – до гибелі їх нагнали, – заглибилися майже по пояс, а він ніби добу тут стоїть.
– Ходіть зі мною, – сказав Полівода своїм рідним заліським поліцаям, які вбереглися в травні й прожили літо по своїх домівках, ні в що не втручаючись, кожен сам по собі, такі ж ледарі, як і комендант

читати