Завантажити

істинності, вищості, це ж ясно як день, ви тільки антитеза, бо він при всіх потугах бути надлюдиною не може бодай існувати відокремлено. Це ж смішно...
– Я розумію, Йосипе. Але коли недоноски об’єднуються... Уявляєш, що можуть накоїти? Сам он бачиш.
– Нарешті німий заговорив, – розсміявся Зельбсманн, не звертаючи уваги на тираду Йосипа і слова Михайлича, – хоч голос ваш почув. Помітно ж, що ви аж кипите щораз, щоб відповісти мені: аякже, той же комплекс, про який зволив висловитися наш шановний недовчений філософ, не дає і вам спокою, хіба вам не хотілося захистити свої переконання?
– Не прикидайтеся незворушним, Зельбсманн, – скривився Йосип, – підніміть очі – й ви переконаєтесь...
– Зараз шановний філософ скаже, що, не відповідаючи йому, я визнаю свою поразку, але я справді не маю часу – збігають п’ятнадцять хвилин перерви, а мої люди дуже пунктуальні. Отож, останній експеримент, точніше, не експеримент я вам продемонструю, а жорстоку реальність, сувору правду буття. Я покажу вам ницість натовпу, тваринну стадність його, я виб’ю цим підпору з-під ваших уявлень про майбутню вселюдську рівність, і що там ще ви навигадували, точніше, не ви, а дикуни, щойно в суспільство об’єднавшись, від безсилля перед життям; але це дурниці, нас цікавить сьогоднішнє, і ви побачите нутро тих, за кого кладете голови, і чи варто це робити хоч би з огляду на те, що вони благословлять вас на смерть – милостиво дозволять умирати за них – чи є тоді смисл жертвувати собою за них? Авжеж, прокляте минуле, напівфеодальний капіталізм Польщі? Але ж кільком із-поміж тисяч залісців він не завадив випростатись, га? І мені справді щиро шкода, що вони, ті кілька, і такі, як ви, Михайлич, не з нами, справді шкода, бо тоді б співвідношення між особистістю і натовпом у світовому масштабі було б іншим, не один до ста тисяч.
– Вас заносить, Зельбсманн, – похмуро кинув Йосип.
– Дякую, що турбуєтесь про час, філософе, він дійсно минає. До справи. Зараз залісцям ще раз оголосять, що, хто одягне на рукав білу пов’язку, залишиться живим. Живим! Шмат білої ганчірки на рукаві – перепустка в життя. Жити! Жерти, пити, злучатися, дихати, у багні, в лайні, але дихати! І що їм високі принципи, ваші чи мої! І цю білу пов’язку я вже можу дозволити собі, не доводячи до кінця акцію, тут мені є чим відзвітуватися перед начальством, хай воно і не розуміє тонкощів таких. Бо потім ці білопов’язники ненавидітимуть один одного за хвилинну слабість кожного, і не те що партизанщиною – словом лихим проти рейху не запахне. Примітивний сором змушуватиме їх забути ту ганчірку, й вони приймуть, не змовляючись, угоду про мовчазну покору. Бо стадо завжди залишається стадом, і воно потрібне, доки годує нас, і зодягає, і виконує наші накази! Muller! Zweite variante!’ Доки потрібне... Я про це вам говорив, Михайлич.
Зельбсманн потягся за таблетками, а Михайлич і Йосип побачили, як, виконуючи наказ полковника, до тих гуртів, що чекали своєї черги, рушили групки поліцаїв – сповістити волю командування.
– Чого ви зараз найбільше хотіли б? – тихо спитав Йосип.
– Я б хотів зараз опинитися на волі, – не одразу відповів Михайлич, – або хоча б мати змогу ворушити руками й ногами.
– Після Невидимця вони такої розкоші не дозволять, – гірко сказав Йосип. – А я... я б хотів ніколи не народжуватись.
– Так не буває, – озвався Зельбсманн, – прийшов у світ, то крутись.
– Поговори, вбивця. Гора трупів збуджує мозок.
– Перестань, Йосипе, – сказав Михайлич.
– І правда. На Бога бісер перед свиньми метати.
У цей час до Мюллера підбіг захеканий поліцай і щось запитав. Мюллер повернувся до Зельбсманна.
– Wieviel Minuten gibt man zum Machdenken, herr Oberst?2
– Drei!3 – викинув три пальці вперед Зельбсманн.
Поліцай побіг назад, а Мюллер виждав, доки посильний добіжить до гурту і закричить, розмахуючи руками, і засік час.
Зельбсманнова рука залишилась лежати на спинці сидіння, пальці мало не торкалися водієвого плеча, і, коли Мюллер засік час, вони застрибали, забарабанили по темній шкірі, ніби відбивали секунди. Ніяк не міг одірвати погляду Михайлич від тих тонких, довгих пальців у ріденьких чорних волосинках, і Зельбсманн, чи відчув що, на невловиму якусь мить припинив відлік часу і почав награвати нехитру мелодію на уявному піаніно, а потім це несерйозне заняття пальцям набридло, вони випрямилися на спинці й затремтіли без діла, а тоді втислись у сидіння і тут же поволі-поволі, не відриваючись від шкіри полірованої, стали збиратися в кулак, кулак стискувався і стискувався і раптом у короткому й різкому русі підвівся й опустився.
– Drei! – крикнув Мюллер і вистрілив у повітря з пістолета.
– Бачите, Михайлич, – сказав Зельбсманн, коли все скінчилося і настала чергова п’ятнадцятихвилинна перерва – він навіть виліз із автомобіля, щоб розім’ятися, і стояв тепер навпроти, – бачите, кожне явище нашого сьогодення потрібно споглядати й оцінювати з вершини майбутнього. Яким би воно не було, далекі, дуже далекі нащадки

читати