Завантажити

мене вбивали, а я оживав, то знов би й знов брав до рук зброю, я так і скажу...»
Михайлич підвівся, а з ним підвелися й охоронці.
«Усі дивляться на мене і чекають. Чого вони чекають? Чи в них надія в очах? Але очей так багато, що не прочитаєш. А діти?.. Чи ж про себе тут думати, про свої принципи, коли діти?.. Їх урятувати, вони виростуть, будуть кращими, усе зрозуміють. І що зараз моє маленьке «я», впаде воно на коліна чи помре героїчно, коли діти? Я ж тільки я. Коли б я там стояв, що б думав? Ні, я б там не стояв... Коли б там стояли мої товариші, вони б зрозуміли мене. А вони, дорогі мої залісці, зрозуміють? Оці старі, жінки й діти? Неграмотні, затуркані шляхтою й пригнуті до землі війною? Є ж різниця в тому, як помирать: свідомо чи просто підставити голову, різниця й визначає, людина ти чи ніщо. Йосип би сказав: коли ніщо, то що ж тут мудрувати, а коли людина – тим більше... Їхнє розуміння зняло б із мене тягар? Знов про себе? Зняти з себе? Вину?.. Яку? Перед ким? Я чистий перед істиною, але коли отак – очі в очі? Пливе, все пливе... А той комісар знав би, що сказати, той би знав. Той, що зайшов у Сизрані в дитячий будинок, а мені було сім років, і таких було там, як мурах, сиріт, чиїх батьків порубали білі, повішали банди, задавив голод і тиф, голод і тиф... А він узяв на руки чомусь мене, потім сів, а я розгубився в нього на широкому і теплому коліні. Він дав мені шматок цукру біло-голубого, як перший сніг, і все питав, чого я не гризу цукор, доки не зрозумів, що я чекаю, коли він пустить мене і поїде, а ми розіб’ємо грудку молотком і злижемо все з підлоги, і тоді солдат приніс мішок, цілий мішок цукру, й роздали усім, а я теж лизнув біло-голубого холодного снігу; комісар гладив мене по кострубатому волоссю, і долоня в нього тремтіла, широчезна долоня, така широка, що пальці не прилягали один до одного. Той комісар знав. Хто був нічим, той стане всім, розумієте, товариші? Не в мені ж справа! Ми свого майбутнього не можемо зрадити, товариші, воно з вогню постане, а у вогні стежок тінистих немає, і не інакше, як із вогню, і нікуди тут не дінешся.
Спасибі, товариші, що не впали на коліна перед ворогом, і тричі спасибі, що не валитесь на коліна переді мною. Спасибі!..»
Мюллер ще раз махнув рукою.
Коли з першою групою було покінчено і поліцаї заходилися прибирати трупи – брали за руки й ноги, розмахували й укидали до ями, а які на краю лежали, то зіштовхували чобітьми – добивали, кого зачепило легко, і не зважали на тих, кого важко, домруть у землі, їм помагали мовчазні сільські дядьки з білими пов’язками на рукавах; вони працювали швидше за поліцаїв, і тому пов’язки раз по раз зсовувались і доводилося часто їх поправляти; отож, коли з першою групою було покінчено, Зельбсманн повернувся до Михайлича.
– Признатися, я іншого від вас і не чекав і, сказати правду, у глибині душі задоволений. Не здумайте плюнути на мене, це виглядатиме зовсім по-дитячому. Так от. Я іншого й не чекав. Не тому, що ви безпорадні були, безсилі щось вдіяти. Що ви могли вдіяти? Тут навіть я б нічого не вдіяв, акція має бути проведена, це від мене не залежить: попри все, я на даному відрізку історії звичайний функціонер, і не те що мушу, а зобов’язаний підкоритися нині діючим умовам, щоб не виглядати мрійником, і, якими б не були мої повноваження, мушу звітувати у своїх діях від і до. Цю групу все одно розстріляли б, тут ніякі мої умовиводи не переконали б того ж Мюллера і його солдатів. Окрім того, розстріл і для них потрібен. Бачите, перекурюють зараз із почуттям виконаної роботи, задоволені? І в нас є п’ятнадцять хвилин, можемо поділитися враженнями. А комедію цю я для вас особисто придумав, із вашого дозволу, такий собі експеримент. І, якби ви хоч тепер заговорили, аби я голос ваш почув, аби принаймні за відтінками інтонації зміг скласти уявлення, як ви все це сприйняли, пережили, був би зовсім задоволений. А то доводиться вгадувати, розшифровувати ваші почуття, й неминуче з’являється безліч варіантів. Приміром: а раптом ви фанатик, а я марную дарма час? Фанатик. Втовкли собі в голову пару тез і стоїте на них: «Всіх не перестріляєте, перемога буде за нами», – так? Чи, скажімо, фанатик-гуманіст, і вашу душу терзали голі, примітивні, без напівтонів почуття – скаженої люті до нас паралельно з жалем до селянських дітей? Чи по-гамлетівськи вмирали від розпуки, що не спроможні одним порухом брів або одним словом змінити світ і ощасливити людство? Хто його розбере, я потім допрацюю варіанти, бо що не кажи, а почуття рухають наші дії, їх треба знати.
– Не слухайте цю нікчему, Михайличу, – перебив Зельбсманна Христюк. – Ви чули коли-небудь про комплекс неповноцінності? От перед вами тип із яскраво вираженими ознаками його. Ви знаєте, чому він зі шкіри пнеться перед вами, Михайличу? У свою віру прагне перетягнути, думаєте? Дурниці! Він боїться вас, підсвідомо, по-тваринному боїться вас. Не смерті, ні – помре з гордо піднятою арійською головою – він за ідею свою боїться. І не вас, а самого себе переконує в її

читати