Завантажити

усі-усі-усі, – затицяв руками Ванька, наче й не він щойно говорив протилежне.
«Чому це я його слухаю, дурня, покидька, мов немає в мене більших клопотів, і так лайна вдосталь, а тут ще цей...»
– То ти прийшов Ваньку забирать?! – закричав Явтушик і стукнув кулаком у впалі груди. – То веди Ваньку!
– Ти мене вислухаєш до кінця, бевзю? – потроху став утрачати терпіння Андріян Никонович.
– А коли не береш, то котися звідси... – не вгавав Ванька.
– Слухай же. Стрілятимуть усіх... у кого пов’язки білої на рукаві не буде, зрозумів? Якщо немає, то носовика свого дам, розірвеш на клапті.
– Біла пов’язка? – здивувався Ванька і нарешті задумався. – Це наче б здаєшся, еге?
– Вважай, що так. Давати носовика?
– Чекай-чекай… То чого я маю здаватися?
– Бо село завинило перед властями.
– І я завинив?
– І ти.
– То оце зараз мушу твого носовика на руку почепити і йти здаваться? Чи на паличці нести?
– Твоє діло. Тільки без білого – капут.
– Ну, а інші? – спитав після роздумів Ванька.
– Й інші підуть із білим. Де дінешся. Жить хочеться всім. Навіть тобі, пропащому.
– Ти мені молитви не читай, не читай. Набрався... Виходить, здаваться... Й це ти одразу до мене першого й заскочив: куди, мов, ледащо, дінеться, непотріб, лайно собаче, вхопить біле й побіжить, еге? Дивіться, мов, люди, здавайтеся, так? Смішечки з мене строїть? Жив – сміялись і помирать – сміяться? Ні, Андріянчику мій любий, – Явтушик нахилився до старостиного обличчя, забризкав слиною, – ні, Андріянчику, отут твоє й прогоріло, я за сусідів не одвічаю, а я не здамся, ні, любий, я тобі не комедія, щоб сміяться, хоч сам стрель, хоч до німця веди. Не здамся!
– Ну, й дурень, – сказав Андріян Никонович і підвівся витираючись. – Холера тебе візьми. Ослобониш нас од себе, і то слава Богу. А я товчу тут воду. На хустинку, дітям стьожок нарви та жінці, хай хоч вони живуть, дурню.
– Як? Жінці, дітям... – не зрозумів Явтушик.
– Отак. Кажу ж: усім не з білим – капут. У-сім. Ти думав, на мужиках світ тримається? Ще б чого. Німець грамотний.
– Дітей-бо, дітей-бо за віщо? – рушив слідом за Поліводою Явтушик. – Вони при чому?
– Бо виростуть. І навіть такого покидька, як ти, пам’ятатимуть.
– Ох, які ж ви змії, Андріянчику, ох, і змії, – жалібно, вже на порозі, заскімлив Явтушик.
– Але пам’ятай, – обернувся Андріян Никонович, щось осяяло його, – мабуть, без твоєї пов’язки й діти не порятуються, отак-то.
І не зрозумів спершу Андріян Никонович, чого то Ванька Явтушик раптом кинувся нишпорити по кутках, ніби щось шукав, не зрозумів, доки сам Ванько не заволав до жінки: Марфо, Марфо, у нас же десь сокира була, трясця твоїй матері, заховала, клята, сокиру мені! Зрозумів Андріян Никонович, що п’янички вже не впинити, добре хоч, що пропив господарство, й Ванька втямив, що не знайти йому нічого замашного, – що було, те Марфа добре приховала; втямив це і голіруч кинувся на Поліводу, уже біля сінешніх дверей, і в двір випали одним клубком, тільки розкарячені ноги поліцаїв мигтіли над ними.
– Уб’ю, уб’ю, змію... губителя... проклятого... ой, мамо...
Андріян Никонович був набагато дужчий, тільки раптовий напад Явтушика дозволив збити старосту з ніг і покотити, а потім Андріян Никонович одною лівою відіпхнув Ваньку і підхопився на ноги.
– Стріляйте, чого стали? – визвірився на поліцаїв – це ж треба: у їхній присутності якийсь Ванько виваляв його в пилюку.
– Сам стріляй, – буркнув Силик. – Ми за порядком приставлені...
– Дур-рак, – просичав Андріян Никонович, – ти знаєш, що в мене зброї нема? Стріляй!
– Все б чужими руками...
– Непокора? Здать зброю!
Ванько Явтушик тим часом стояв на колінах і, стогнучи, рвав траву й кидав собі на голову: мамочко, ой, мамо...
Кухар сплюнув, тицьнув, як палицею, Ванькові дулом межи очі й вистрелив, тільки мозок полетів увсібіч.

...Машини заревли, наче з прив’язі зірвалися, й у тому ревищі потріскування автоматів видавалося безневинним – наче дрівця, тоненькі й сухі, горять: навіть зойки гасли в тому ревищі. Ішла власне акція.
Андріян Никонович Полівода не вигадав би такої розв’язки.
Він сидів осторонь і мовчки спостерігав, як німці й поліцаї орудують зброєю, як сивий туман спаленого пороху й вихлопних газів, легший, ніж дим на пожарищах, швидко піднімається в небо, затемнюючи сонце; тільки у вухах від тріскотні гуділо. Зрідка кидав погляд на купу трупів, що виростала перед ямою, – через хвилин сорок п’ять приберуть. А пропадіть ви пропадом. Нікого не впізнавав. Пропадіть ви пропадом, я за всіх не
розірвусь.
Тим, у кого автомати, було легше: не треба часто перезаряджати, строчи, у гурті не промахнешся, лягають, мов трава під косою; для гвинтівки ж треба вибирати ціль, а потім ще й затвор пересмикувати. І треба робити швидко все те, щоб не подумали, що не стараєшся. І юний німчик так старався, що ненароком прищемив собі затвором шкіру між великим і вказівним пальцем, добре розірвав її, заганяючи з силою патрон у

читати