Завантажити

більше йому не вірилося, що – ось він зможе зробити десять кроків, і все це залишиться позаду; щойно загинуло кілька тисяч людей, це було настільки дико, настільки непоправно, невідворотно, що не вкладалося в голову, як можна тепер відірватися від цього, збагнути це, піти звідси, а не закам’яніти й стояти, доки попіл не вкриє з головою, заховає під собою землю й сліди людей на ній.
Поміж стовпами повільних, уже голубуватих димів – полум’я рідко зблискувало в них, маленькими костерками-свічками спалахували, певно, якісь ломачки – де-не-де стояли, принишкнувши, уцілілі хати.
Обережно переклав малого на ліву руку, бо правиця затекла від ноші – і хлопчик ворухнувся, підвів голівку, закрутив нею, озираючись навсібіч, – не так, як тоді, коли когось шукають, а так, як оглядаються, втрапивши несподівано в незнайому місцину. Йосип довго вдивлявся в нього, намагаючись укарбувати в пам’ять якісь примітні, особливі риси врятованого від смерті, та хлопець був мов листок на дереві – укинь у гурт таких же, чи й знайдеш за хвилину, навіть по одягу не примітиш.
– Як тебе звати? – запитав Йосип, власний голос видався йому чужим, і він злякався, щоб це не стривожило малюка.
Хлопчик щось залопотів, дивлячись на Йосипові губи, та Йосип не розібрав нічого. Може, не вміє говорити, може, німий, може, переляканий, усе може бути, чому тут дивуватися.
– Ходімо, чоловіче, – сказав Йосип, – школа догорить і перестане гріти нас.
Рушив у першу ж вуличку, що трапилася на очі.
Десь далеко ревли корови, чулися крики погоничів – так далеко, мов за товстою стіною. Йосип до того не прислухався – дивився на згарища, а кожне з них по-своєму було неоднаковим, особливо печі: стояли, здивовано повідкривавши чорні роти, – в одної комин аж до димаря стирчав, в іншої черінь гола, як майданчик, а на припічках скрізь казани й луснуті від жаріні горнятка – може, це й увиразнювало лики печей, бо ж казанки, горнятка, як і господарки їхні, були різними, по-своєму поставлені, й вогонь не зіпхнув їх із місць.
А чийсь невеличкий садок зберігся; стояв присипаний попелом, на деяких яблунях обвисало надламане галуззя, так, ніби вихор пролетів, звичний, хоч і жорстокий, і цей сад мав жити. Мабуть, і хазяїн живий зостався – Йосип почув, що в глибині саду, де була хата, хтось стиха лаявся, і рушив туди. Ще зірвав по дорозі одиноке яблуко і дав хлопцеві.
– Іроди кляті, мало вам, нічим не вгодиш, – стиха лаявся дядько, він дрючком розсовував чорні тліючі колоди, рештки хати, намагаючись хоч щось урятувати, – уже я й так, і так...
Йосип зупинився біля загороди. На кілочку висіла чорна від сажі пов’язка – колись то біла хустка була, з тих, що в’яжуть на весіллях чи похоронах. Дядько вовтузився, бубонячи до себе, та несподівано заметушився, замовкнувши, заспішив; тоді завмер, випрямившись, кинув дрючка й обернувся.
– А-а, – сказав полегшено, і Йосип упізнав його. Цей дядько помагав укидати до ями забитих, він добре запам’ятався, і, видать, ніякої роботи не міг робити мовчки, постійне невдоволення нібито шурхало його зсередини.
– Де родина ваша? – запитав Йосип.
– А холера їх знає, – махнув рукою дядько. – Мо’, на болото подались із переляку, а мо’, на город картоплину яку на вечерю знайти, а ти вовтузься тут сам...
Побив долонею об долоню і рушив до Йосипа.
– Ну, чоловіче, – дядько нарешті знайшов перед ким вилити здивування, – страшного суду можна й не боятися. Таке пронеслося й не зачепило... А тебе, видать, німець-начальник полюбив, відпустив, я бачив, хе-хе... Це ж чий у тебе? Чи не Поліводи Трохима? Він, він, Гаврюшка. У ямі, Гаврюшко, батько з матір’ю, у ямі, не понімає, бевзь, хе-хе... Нащо йому й жити, однаково. У них є родичі на Березі, на оту дорогу вийти – й прямо. Оддайте підіть, то й вас погодують, а може, й притулок дадуть, щось там за харч пособите по хазяйству. А так для чого йому жить, однаково.
– Постій-но, – мовив Йосип до хлопця і поставив його під загороду, а потім випростався і, коротко розмахнувшись, вдарив кулаком дядька в обличчя.
– Ти що, здурів? – скрикнув дядько, сівши з несподіванки, – ти чого?
– Я дурний і був, – обійшов загороду й чекав, доки дядько підведеться.
– Німець не вставив ума?
– Ні, не вставив.
– Тоді я тобі вставлю, гнидо, – дядько витер долонею кров і став підводитися. – Тебе відпустили, а ти ще й биться? Я ж тобі вставлю ума, а завтра ще приїдуть...
Дядько обхопив його за поперек і притис так, що затріщали кості. «Зараз задихнусь, от і все, а жити хочеться». Руки ж дядькові ковзнули вниз по тілу, підхопили під коліна й зірвали в повітря. «А тепер він мене гепне сідницею об землю, є такий древній хуторянський спосіб – нутрощі відлітають...» Тяжко було просунути пальці під дядькове підборіддя, ще й одежа заважала, і шия була товста, але Йосип все ж якось просунув.

...Вони пішли далі й ще довго блукали селом. Хлопчик ішов поряд, так і не вкусивши яблука, все притискував його до себе.
Сонце ніби й височенько було, але

читати