Завантажити

корзині.
Та раптом противник пройшов
крізь заслони,
Каскадом фінтів сколихнувши овацію,—
І м’яч, мов ядро, прошипів над бетоном,
Поставивши крапку у «мертвій дев’ятці».
І разом із криком розпачливим: «Гол!»,
Мов реквієм, впав на розгубленість
гонг.
Команда схопилась!! Рвонулась!!!

...Та пізно?
На тлі циферблата логічно жорстокім
Дві стрілки, підвладні законам залізним,
Рубали хвилини мечами Дамокла.
Сирена повисла фіналом над танго,
Спинивши удари середні і дальні. ...
Стогнав капітан, прихилившись до штанги,
І тренер ковтав валідол машинально.
Натомлене поле квадратилось мляво,
Мов кинута карта пікового туза.
Болільники мовчки вставали із давок,
Презирливо сплюнувши в пил:
«Боягузи».
(Вірш Б. Олійника)
«Боягузи» в цьому випадку розподілилися на всіх. І на «середняків», які, намагаючись зберегти рахунок, грали старанно, напевне; на гравців, хоч і старанних, але втомлених, напевне, це вони першими відкотилися назад, відкрили заслони; на талановитих, «зірок», які не визначаючи компромісів, боролися до кінця, але в подібних випадках один у полі не воїн.
Не позаздриш. Навіть з великим талантом можеш у тіні залишитися.
Загалом у командах дружні стосунки. Зрідка дружба футболістів внаслідок певних обставин — темп, нагнітання пристрастей, розкутість емоцій — річ суперечлива і проблематична. В одній зі статей Валентин Іванов згадує, як московське «Торпедо» грало в Одесі з «Чорноморцем». Його, Іванова, весь час бив по ногах захисник одеситів — навмисне. Нарешті, травмував. Тоді Стрельцов відкрито вдарив захисника, і того винесли з поля на носилках. Відомстив. Стрельцова, звичайно, вигнали з поля.
«Це був вияв справжньої дружби», — пише Іванов.
Я вже сказав, що це проблематичне питання.
У круговерті боротьби, де почуття оголені, людина постає такою, якою є насправді, і добре, коли нашарування культури, виховання, повага до етичних норм,— звичайно, якщо все це перейшло у внутрішнє переконання,— залишаються суттю гравця.
У футболі б’ють по ногах ненавмисне — це витрати виробництва, б’ють навмисне і відкрито — це вважається хуліганством, але в якомусь іншому вимірі, не як на вулиці, бо на вулиці за подібні дії легко потрапити в міліцію; б’ють підло і потай — покарання в межах жовтої чи червоної картки. Головне, ти не смієш відповідати тим же, не тільки тому, що це суперечить твоїй природі, а й поважаючи закони (не правила лише!) гри. Відповідь твоя може стати наслідком... Ми вже бачили бійки канадських хокейних професіоналів.
Команда твоя отримує перевагу, ти особисто, як людина, залишаєшся без сатисфакції і заспокоюєш себе, що твій противник розгарячився, рознервувався, мало чого. Коротше, у стані афекту, а так він, у житті, — порядний чолов’яга. Хоч і знаєш, що не завжди.
Пам’ятаю давній матч у Києві, де один захисник супротивної команди кілька разів звалив Бібу. Той встав і побіг. З ким не буває. Нарешті, захисник прилюдно образив київського капітана. Біба дав йому ляпаса.
Знов-таки і питання честі, як бачимо, проблематичне. У грі не діє закон необхідної самооборони. Бо правилами гри передбачено, що самої потреби застосування його не повинно виникати.
Будь-яка гра не вміщується в рамки правил. Тим і приваблює вона. За результатом — основним компонентом її — ми ще бачимо інше: мужність і працелюбність, чесність і гідність часом якості протилежні. Бачимо характери в саморозкритті — хай це завжди пам’ятають гравці. Бачимо, як у книзі, кіно чи в театрі. Гра оголює людину до краю, жорстоко, але справедливо; ти добровільно показуєш себе всім.
Ми любимо футболістів, у яких талант переплівся з долею і є формою вираження особистості, а не навпаки, тобто тих, які талантом не спекулюють, а служать ним меті благородній.
Я люблю Давида Кіпіані. Хоч, коли він б’є по воротах київського «Динамо», благаю небо, щоб промахнувся.
Він працює без афектації, екзальтації, а головне, гідно.
У мене ніколи не було сумніву, що він кращий радянський футболіст.
А його не завжди бачили, особливо тренери збірної. Уроджена гордість не дозволяє грати йому так, щоб тільки сподобатися комусь. Кіпіані бачить більше, ніж результати. Навіть Лобановський ні разу не випустив його на полі в Монреалі, на Олімпійських іграх, і Кіпіані один із небагатьох, хто залишився без бронзової медалі. Упевнений, що він пережив це з гідністю.
Смаки в тренерів виплекані «корисливістю»: хочуть, щоб гравець ішов без зривів, наче це автомат. На таке здатні старанні «середняки», вони нібито надійніші, Кіпіані, як і всякому поетові, потрібне натхнення. Коли його немає, він грає, щоб не декваліфікуватися.
Але коли потрібно і зв’язки на ногах цілі, натхнення видобувається волею. У мачтах із «Ліверпулем» ми побачили, хто такий Давид Кіпіані. А він завжди був таким, ми не все бачили в ньому, а кожну гру проводити з таким завзяттям неможливо фізично.
Олег Макаров у книзі «Воротар»

читати