Завантажити

усіх ста тисяч, занило, засмоктало під ложечкою: збігали останні хвилини, і потрібен був ще один гол, щоб вийти у півфінал Кубка європейських чемпіонів. Давай, Льонцю, зроби, миленький, ти ж так пенальті гарно врізав, ну ж... І куди ж було діватися Буряку, коли всі бажання на ньому одному зійшлися, та хіба ж він міг підвести стільки люду, сто тисяч сили й надії йому віддавали, підтримували й направляли той закручений дугою м’яч, торкнули ним голову Слободяна і зрекошетили Майєру за спину. Ох!..
І впала в обійми Борі Побєдоносцева найвродливіша на стадіоні дівчина, актрисуля, як він вирішив, коли та сіла поруч (шкіряний кліфт — не наш, але шкіра штучна, а в нього ціле пальто шкіряне і порожній дипломат; гольфик голубенький із Баку, а в нього плетений светр шотландський, джинси в обох американські, тільки в нього фірма престижніша). Найкраща дівчина — де такі беруться, за ними б на край світу або в Сочі йти; таємнича, як доля, модернова дівчина, яка досі трохи зневажливо поглядала на нього, особливо, коли Боря звіряв «Сейко» з електронним стадіонним табло, — тепер ця дівчина впала йому в обійми, торкнулася теплим волоссям його підборіддя, і вони поцілувалися й ще міцніше звели руки.
Господи, що ж це?! Сконцентрована стотисячна радість підняла їх над трибунами, злила з усіма, об’єднала. Люди, які ми прекрасні, коли браття! Бабусю, та, бабусю, з докірливим мовчазним поглядом, що через день заходиш у мій м’ясний відділ, де я тобі, як і всім, відважую зайвих обрізків і кісток, міркуючи, що ви все одно суп варите для котів і собак, аби совість свою заспокоїти, бабусенько, ви мені — рідна! Я не буду більше, я всіх хочу любити, і щоб мене всі любили!
О сума тисяч радостей без здачі!
Боря круто, майже вертикально сягнув у небо, в тінь, що відкидав стадіон у всесвіт, і верхній промінь прожектора застережуюче лизнув по його стрімко складеному короткому крилу. Всесвіт дихнув холодком, стадіон згори видався йому велетенським мирним багаттям. Пішов по колу над ним, по грані між темрявою і світлом, захлинаючись від жаху на поворотах. Не достоїн я, Господи, не достоїн я їх, дівчини тої не достоїн, яка, напевне, живе за чесно зароблені гроші! Склав крила і шугнув каменем униз, в напрямі свого третього сектора, і круто загальмував перед своїм місцем, а то б розбився від радості, що і в ньому ще живе щось. Усе, подумав із холодним спокоєм, гроші, які є, — на рахунок дитячих садків, мотлох — у комісіонку, кооператив — державі, а сам — у гуртожиток, «Жигуль», що притаївся десь на Шота Руставелі — у який-небудь благодійний фонд. Лишень би повірили, бо я не хочу випадати з величезної суми радостей без здачі!..
Ні, Боря Побєдоносцев не пішов здаватися у ВБРСВ. Хвиля радості почала поступово спадати. Море, очищене бурею, запрацювало з буденним навантаженням. Воно, правда, ще хвилювалося, розкидаючи легенькі човники болільників. Десь загубилася і та дівчина. За стадіоном піймав себе на думці, що вже мріє про інших дівчат, доступніших. Але ж таки в ньому щось залишилося, принаймні, відважуючи зайві обрізки й кістки бабусі з докірливо-мовчазними очима, думав, що навіть коли вона варить суп для котів і собак, то її особиста справа, усі хочуть жити.
...І на тому ж матчі — чи на іншому? — тільки в протилежному секторі, плакав, обнявшись із генералом, кочегар котельні, що опалювала будинок, де жив генерал. Різними шляхами вони потрапили на цей епохальний матч. Генералові квитка принесли на службу, у робочий кабінет, кочегар тиждень економив карбованці, що дружина акуратно видавала на обід, і купив квитка у спекулянта. Доля звела їх разом, і кожен було подумав, що від такого сусідства матч зіпсований. Вони вже давненько не розмовляли, з пам’ятної новорічної ночі, коли в гострій і запальній дискусії висловили абсолютно протилежні точки зору на функції центрального опалення.
Тепер вони обнімались.
— Я плачу, товаришу генерал, — сказав кочегар, ніби боявся, що йому не повірять. — Я в усьому будинку акуратненько труби продму...
...А ще на іншому матчі, навіть на іншому стадіоні і в іншому місті сидів на трибуні поет Іван Драч вкупі з шахтарями і машиністами, слюсарями й такелажниками, сам не останній у труді, і таке чув:
Я щойно зі зміни, голубе, тремтять ще побиті руки.
Душ прасував мене щойно, та ще під очима сліди.
Посунься хоча б на півпальця, такі, брат, химерні штуки,
Онищенка хочу бачити: грає, як звір молодий.
Бабусю, давай нам зернята, насіння нам сип гарбузове.
Ось маєш собі за службу — іч, проворна яка і метка!
А я тебе не питаю: ти хто, чоловіче, чи хто ви,
Видно, що не шахтар ти, бачу це по руках.
Ми сьогодні були на рекорді. Рвався ланцюг
на транспортері.
Все ж аварію ліквідували. Підважили все ж рекорд.
Ти знаєш, як дихає сонце клекотом наших артерій,
Коли ж ми таке відчибучили, братику, перший сорт!
Ти знаєш на колір небо, яке ж соковите воно після зливи,
Ти знаєш траву на колір, яка ж буйносила трава!
Вітер такий над нами, як директор сьогодні, ласкавий,
А небо, мов

читати