Завантажити

команда якого щойно програла? І не могла ж вона всеньке життя болільницьке вигравати.
Знову закоханий вийду в ігри я,
вогнем озоривши очі бездонні.
Що ж! в будинку, який
вигорів,
зрідка живуть бродяги бездомні, —
писав Маяковський — не про футбол — про любов.
А той нещасний італієць любив футбол, свою команду, хлопців, які, навіть програючи, заробляли гроші собі на життя,— часом великі, — хлопців, які, доки грали, купалися в славі, красувалися на фото в газетах і журналах, кохали найвродливіших жінок, котрі, до того ж, самі летіли «на світло»,— і ховалися від залюблених у себе «тиффозі» за куленепробивними вікнами.
За що вмирати — за отой м’яч?!
Та пропади він пропадом!

...І в цей час спалахує прикордонна війна між двома маленькими латиноамериканськими країнами. Одні вирішили, що їхню збірну нечесно обіграли сусіди...
Плаче в Англії Пеле — надії не збулися, ридає, як дитя; картинно витирає сльози перед кінооб’єктивом Тілковські — щойно збірна ФРН програла англійцям фінал. Тілковському гірко — ще б пак! — але не настільки, видно, бо він знає, що треба плакати, а не просто плаче, він відробляє сльозами якийсь моральний борг.
У світі є багато різних див, із них найдивніше диво — це людина.
Один гарний італійський фільм закінчується такою сценою. Спорожнілою міською вулицею іде слідчий, чесний хлопець. У портфелі в нього щоденник дівчини, що покінчила самогубством, а в щоденнику записи, які показують далеко не благодійні вчинки сильних світу цього в західній його частині. Дяді ці всіляко заважали слідчому розплутати справу. Тепер є останній шанс — щоденник. І в цей час на балкон вискакує молодий чоловік, і над притишеним містом — усі, виявляється, сидять перед телевізорами — лунає:
— Ми забили гола англійцям! Віва, Італія!
За мить на вулиці вихлюпнулися тисячі — старих і малих, бідних і багатих, хворих і здорових, чесних і розпутних, і всі вони були одне. Свято, фієста, братання, взаємна любов: віва, Італія! А Боббі Чарльтон — мішок лайна... (репліка). Горять перекинуті легковички невдатних англійських туристів.
Чи потрібна цим людям та, вища, справедливість? — думає слідчий. Коли забитий своїми гол вирішує скільки проблем?
Він кинув щоденник у вогонь.
Спорт, виявляється, страшний допінг для підігрівання націоналізму. Гітлер зі своєю бандою вміло користувався ним на останніх передвоєнних Олімпійських іграх. Дойчланд, Дойчланд юбер аллес!.. Спорт помагав ще більше запаморочити німців.
Роздаю теми.
Не суто футбольні,— а, до речі, в Італії і Франції йде п’єса на футбольні мотиви,— теми пристрастей, націлених у зворотному напрямку. Бо гроші, любов, влада і тому подібне — це якось зрозуміліше. (Можна ще пояснити і пристрасті самих учасників футбольних баталій).
Отож письменники боліють, як і всі інші люди, й, ще не зізнаючись, може, собі, хочуть проникнути в «чорний ящик» свідомості й емоцій, віднайти таємні важелі гри — цього своєрідного відблиску якоїсь грані нашого життя. До речі, над цим починають битися сьогодні і філософи, соціологи, психологи.
...і жоден болільник вам не скаже, за що він любить футбол...
Навіть Юрій Олеша, який сам добре грав.
«Крайній лівий перекинув м’яча з однієї ноги на іншу і ринувся вперед — маленький, плечистий, у сірій форменній куртці Рішельєвської гімназії, без ременя, ніс черевиком, волосся впало на лоба, штани по коліна в пилюці, спітнілий, натхненний, навскіс летючий, мов яхта на крутому повороті.
З повороту він б’є старим, погано зашнурованим ботинком. М’яч влітає мимо падаючого голкіпера в ворота. Ворота — два стовпи з верхньою перекладиною, без сітки.
Продовжуючи за інерцією мчати вперед, маленький рішельєвець переможно дивиться на глядачів і кричить на весь майданчик, плескаючи в долоні самому собі:
— Браво, я!
(Наче Пушкін, кінчивши «Бориса Годунова». От так Пушкін, от так сучий син!)».
Про це В. Катаєв пише в книзі «Алмазний мій вінець». Він умів і любив «торкати струни світу» — але ж і йому не дано було пізнати абсолютну істину. Олеша торкав ті струни за допомогою метафор, а гарна метафора — сама як світ. Масло масляне, одне слово. Про футбол би він міг сказати приблизно так... ні, не наважусь.
Грав голкіпером Едуард Багрицький, доки його не здолала астма.
Олександр Довженко терпіти не міг футболу. Потрапивши випадково на якийсь матч, записав у щоденнику гнівну філіппіку проти нього, назвавши «дурною» грою і ще всякими словами. Може, футболісти видалися йому трохи огуманізованими давньоримськими гладіаторами, а глядачі налякали повною відкритістю почуттів — справді, інколи думаєш, чи не давні інстинкти прокидаються в людині: давай-давай, души його, бий, щоб тобі ноги викрутило, хоч це те саме, — схоже, — коли бабця внука лає — щоб тебе дощ намочив. Тоді ще не знали про стресові ситуації, але вже пахло ними, і Довженко не міг знати, що, уболіваючи, люди ще й «розряджаються» в такий спосіб.
Остап Вишня думав також

читати