Завантажити

олімпіаду я вже вивчав самостійно і не без задоволення.
Спортивна доля Віктора Голода склалася трагічно. Закінчивши середню школу, він подався на Донбас, вчився в ПТУ і за рік став кандидатом у майстри спорту по самбо. Футбольна фігура його перетрансформувалася в борцівську: тягнув на важку вагу. Мабуть, йому посміхалася блискуча перспектива. Хоч сільські хлопці того часу спорт головною справою у житті не вважали. Сумісництво вело до роздвоєння натури, вічного невдоволення, хитань. У сільських хлопців жив інстинкт батьків: не метушитися, міцно стояти на ногах, тримати себе й сім’ю. А тут ще трапився прикрий випадок. Пізнього вечора Віктора перестріла група підпилих підлітків, чоловік вісім. Дійшло до бійки, бо шпана хотіла цигарок, а Віктор не палив. Хотіли, щоб він поміряв сірником ширину тротуару. Завжди добродушний, Вітька на цей раз розізлився. Хлопців розкидав, але ненавмисне зламав одному руку, а іншому ключицю. Підлітки протверезіли миттєво і побігли в міліцію. Справа до суду не дійшла, але Віктора дискваліфікували, забрали кандидата й навіки-вічні заборонили виступати в змаганнях будь-якого рангу. Він це тяжко переживав... Один час навіть пив.
«Спорт. Спорт. Спорт». «Це — гра!» «Футбол: парадокси, трагедії, факти», — я згоден із цими претензійними нібито заголовками спортивних книжок і фільмів. А як звучить — «Штрафний майданчик»?!
Усе це ще було попереду.
У футбол же я почав грати взимку, коли сім’я переїхала в Терни. Снігу було небагато, зима видалася теплою, і вчитель фізкультури, недовго думаючи, розбивав клас на дві команди, — уперемішку хлопці й дівчата, — м’яч укидався в гурт, усі були в чоботях, й починалася куча мала. Однак я вже знав, як голи забивати. Але того єдиного моменту, коли м’яч пролітає між стояками, довелося чекати довго. Пам’ятаю, за всю зиму рахунок не змінився — 0 : 0 до весни. Важке поле, тактика навалу, брак техніки... А післяматчових пенальті, ліміту нічиїх тоді ще не придумали, як і досконалих програм з фізкультури. Та й тренерських кадрів бракувало.
Пам’ятаю фотографію в книзі Старостіна. «На зорі вітчизняного футболу». Два стовпці, вкопаних на пустирищі. Воротар, здається, у тілогрійці. І чоловік — у чоботях, галіфе, гімнастерці — б’є м’яча.
У кожного своя вранішня зоря у спорті.
Добре, що мені так своєрідно помогли «стиляги». Я швидко навчився забивати голи своїми тупоносими черевиками. Навіть з кутових.
І точно знаю, що болільником став у жовтні 1962 року. Прийшов із школи, транслювали матч, останній матч чемпіонату, «Динамо» (Київ) — «Спартак» (Москва). «Спартак» виступав уже в ранзі чемпіона, кияни ж зовсім склали з себе перші чемпіонські повноваження. Не знаю, що це було. Може, любов із першого погляду. Може, відчув драму: перемагає сильніший, слабші покидають висоти, чіпляючись за кожний виступ. «Спартак» виграв, хоч очки йому вже не були потрібні — 2 : 0. Лобановський, Біба, Хусаїнов, Фалін... Це було як осяяння. Нетто, Сабо... Відтоді знаю подробиці кожного матчу за участю киян. Чому саме їх вибрав, адже тоді однаково було, хто є хто. Може, тому, що програли. Але вибрав навіки. І довго любив «Спартак», гадаючи, що коли буду грати, то тільки за ці команди, яку доля вже вибере. В останні роки до «Спартака» охолов.
Чи ж болільники — спортсмени, які не відбулися? Мабуть, ні. Чи ж болільники — люди, яких обминули овації, кубки, кола шани, рекорди, інтерв’ю, фото, — і не тільки за спортивні досягнення, а й, так би мовити, у щоденному, буденному житті, і вони своїм уболіванням, бодай у такий спосіб, прагнуть підсвідомо хоч погрітись у блиску чужих медалей, торкнутися холодних хвиль чужої слави: тож, мов, наче я? Певно ж, ні.
А може, спорт — ну, футбол зокрема — своєрідна модель нашого буття з його падіннями й тріумфами, комедіями й трагедіями, і ми на прикладі цієї моделі то розряджуємося, приймаючи безупинне оновлення життя, то заряджуємося, вдихаючи його невідворотну боротьбу, згоджуємося з нею, репетируємо її закони? Наші ж бо пращури, виходячи на полювання, перед усіма мешканцями печери моделювали це майбутнє полювання, творячи виставу, танок мисливця: як це буде, в усіх деталях. Чи в натурі самої людини одвічний виклик долі: програв — переміг, азарт змагання? Усе може бути. Усі ми болільники й учасники.

...Другий мій син ще не вміє читати, але вже розрізняє, де «Советский спорт», а де «Спортивна газета», і завжди попереджає матір: чекай, не розпалюй дров цими газетами, а раптом татко їх ще не читав? Він дивиться по телевізору футбол і хокей, ще не розуміючи в грі. Більше любить хокей. Я підозрюю, що це, звичайно, не з якихось особливих переконань. Мабуть, тому, що в хокеї калейдоскопічна зміна ситуацій, штовханина, майже рицарські доспіхи, почасти бійка.
Спорт ще дуже юний.
Сором тому, хто не вміє читати і плавати, говорили давні греки.
Великий спорт — то рекорди, вершать їх одиниці, але кожен із нас бачить людські можливості, а отже, й свої. Ми пережили війни й розрухи, в силі організувати небачені за

читати