Електронна бібліотека/Проза

Пісня пілігримаАнатолій Дністровий
Міста будували з сонця і глини...Сергій Жадан
Сонячний хлопчикВіктор Палинський
де каноє сумне і туманна безмежна ріка...Анатолій Дністровий
Любити словомЮрій Гундарєв
КульбабкаЮрій Гундарєв
Білий птах з чорною ознакоюЮрій Гундарєв
Закрите небоЮрій Гундарєв
БезжальноЮрій Гундарєв
Людському наступному світу...Микола Істин
СЦЕНИ З ПІДЗЕМЕЛЛЯАнатолій Дністровий
СЦЕНИ З ПІДЗЕМЕЛЛЯАнатолій Дністровий
Пізно ввечері, майже поночі...Сергій Жадан
Поетичні новиниМикола Істин
Настя малює не квіткуПавло Кущ
БубликПавло Кущ
Серцем-садом...Микола Істин
коли надто пізно ти знаєш що мало любив...Анатолій Дністровий
LET ME GОOKEAN ELZY
Конвертуй світлосутність поезії в душах...Микола Істин
де я тебе розлив...Сергій Осока
"Рейвах" (уривок з роману)Фредерік Верно
Стільки людей поховано у пустелі...Олег Короташ
Можеш забрати в мене трохи страху?Сергій Жадан
Далі стоятимеш там, де завжди і була...Катерина Калитко
Після снігуОксана Куценко
Спочатку поет жив в життєпросторі світла...Микола Істин
Буде час, коли ти...Сергій Жадан
Буде злива початку світу, і підніметься Рось...Катерина Калитко
І не вистачить сонця, аби все освітитиСергій Жадан
отак прокинутися від вибуху...Павло Коробчук
посеред ночі під час важкого кашлю...Анатолій Дністровий
з міста, якого немає, не доходять новини...Галина Крук
Завантажити
« 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 »

і любов цю зберіг по тридцяти п’яти повоєнних роках: постійно носив темно-синє галіфе, френч захисного кольору з кишенями-клапанами (звичайно, без погонів), хромові чоботи в усі пори року і вперто шив суконні кашкети під колір френча. І, як видно з приказки, — а я її чув тільки від нього, тому й авторство приписую Петру Герасимовичу, хоч вона і ввійде в духовну скарбницю як сотворена народом, — зберіг отой непередаваний гусарський шарм, що першочергово характеризується вмінням переказувати грубі речі пристойно. Пам’ятаєте: «Гусар на балу підходить до дами...» І так далі. У літературознавстві це називається евфемізм. Правда, Віктор Борисович Шкловський пише, «що евфемізм не стільки спосіб говорити пристойно, скільки спосіб говорити непристойності, не стільки приховуючи їх, скільки загострюючи». Наскільки мені відомо, Петро Герасимович Шкловського не читав, тому можна сказати, що суті вислову Віктора Борисовича Петро Герасимович не переінакшив.
Та повернемо м’яч у гру.
Добре було Петру Герасимовичу так говорити: мав двох дочок, які зі спортом були зв’язані тільки уроками фізкультури, і оскільки, повторюю, були дівчатами його діти, тим більше до футболу не мали ніякого відношення.
У моєму ж вихованні футбол був проблемою № 2.
Тут мушу зробити короткий відступ. За мемуари беруться люди, яким є що сказати. Можливо, дехто з іншої причини: роки відшуміли, й хочеться заново прожити минуле, подумки покупатися в золотих часах, ще побути чи (не признаючись і самому собі) завжди бути. Я — не знаменитий болільник (як, скажімо, отой дідок з Одеси, що його «Чорноморець» визнав за талісман і возить із собою на ігри в інші міста), і коли пишу: «пригадую», «я його добре знав» і тому подібне, це аж ніяк не означає, що хочу відкрити незнане. Але де ви зустрічали двох болільників, чиї б оцінки матчу чи окремого гравця сходилися в усіх деталях? Тому мушу говорити про те тільки, що знаю саме я. Це аж ніяк не виправдовує авторського нахабства писати мемуари, тому, доки критики не накинулися, відряджаю для власної оборони «чистильника»: «я» то буду не я, а ліричний герой. І хоч хто він такий, цей «варяг», «заїжджа зірка», «перелітний птах», доконечно не знає ні теорія літератури, ні тим паче Федерація футболу, парубок цей своєю спортивною спиною прикриває автора. Кожен із легіону болільників тайкома може думати, що то певною мірою і він сам, і водночас в автора ніхто не забирає слова для самовираження. І кози цілі, й вовки ситі.
А більшість критиків — також болільники.
Але про виховання.
Це було на початку шістдесятих, коли диктат у моді захопили гостроносі черевики, коротко підрізані демісезонні пальта (з піднятими комірами), різнокольорові кашне, що зав’язувалися на шиї, мов краватки, особливо ж берети — зелені, червоні, руді...— і, звичайно ж, завужені штани. Їх намилювали, вставляли блискавки, аби нога проходила. Окремі комсомольські патрулі ходили на танці з ножицями і пороли холоші найбільшим ревнителям моди. Останньою ознакою «стиляги» (бач, сьогодні й слово забулося, залишився лише відбиток його — «одягатися стильно» — та й то в лексиконі провінційних міщаночок, що косяками пливуть у тонко розставлені сіті столиць) — було демонстративне носіння годинника на правій руці. Кожен самостверджується, як може. Сьогодні хоч крокодила на спині пронеси по Хрещатику, ніхто й оком не поведе, тільки дирекція зоопарку конфіденціально попередить своїх сторожів, щоб особливо пильно крокодилят стерегли. Тоді ж «стиляга» означало; нахлібник, ледар, хуліган і так далі. Проблема № 1 для батьків. Нацупить, дивись, дитя штани, самочинно й самотужки невміло звужені десь у комірчині або на горищі, а там і до п’ятнадцяти діб недалеко, бо ж мусить марку тримати. Отож батьки мої найбільше й боялися, щоб не спокусили мене віяння часу, а скільки там для дванадцятилітнього треба, а ще й сусіди навпроти, хлопці старші — «стиляги» викінчені. Купили отроку черевики тупоносі, штани тітка пошила під матроський кльош, пальто ж придбали пошиву тридцятих років, сіре, за коліна — ретро. Не побіжиш же в трусах на вулицю чи в школу або в кіно на дитячий сеанс... Я не пишався тим, що йду від моди на десять літ уперед, бо ж як і кожний прогресивіст мусив терпіти невизнання, смішки й кпини.
Єдина відрада — черевики. Вони видалися такі міцні, що я в них відіграв і осінній, і весняний сезони — у нашій школі без зайвих дебатів утвердилась європейська система чемпіонатів. Оскільки вчився майже прекрасно, то батьки закривали очі, коли йшов до школи за дві години до початку уроків (у другу зміну). І з дитячою жорстокістю мстив за свої широчезні штани «стилягам» — а як ще їх називати, коли трапляються такі, що не всі сили грі віддають? Мстив, звичайно, забиваючи голи.
Пристрасті керують нашими вчинками. Моди приходять і відходять, любов до футболу перша й остання. Батьки, урятувавши мене від перегинів акселерації на її першому етапі, упритул зіткнулися з футболом. Одвічні селяни, вони вважали легким хлібом чесно зароблений. Вони бачили,

« 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 »


Партнери