Завантажити

що сину за футболом немає коли думати про «Біломорканал» чи «Яблучне», на свята й неділі гра відволікає від безцільного блукання по центру селища, — у будень-бо в селі завжди знаходилася домашня робота, а то й колгоспна, — тобто грає роль своєрідного клапана і своєчасно спускає пару з казана невизрілих, а отже, й некерованих пристрастей. Дозволялося два рази на сезон купувати кеди й іншу спортивну амуніцію. Пам’ятаю свій перший офіційний матч: наша восьмирічка грала з середньою. Була неділя, матері вдома не було, батько дав мені виспатися, але не переспати, приготував сніданок: навмисне скромний, але калорійний, і попросив, щоб я не «заводивсь», а був спокійний. Він і сам був урочистий якийсь і підкреслено спокійний. І я настільки був окрилений, аж відчув, що старшокласникам, піжонам базарським (середня школа знаходилася біля базару), буде непереливки. Та хлопці наші не всі прийшли на стадіон, наперед визнавши справу безнадійною, довелося затуляти дірки в захисті першими-ліпшими, а мені ставати на ворота. Ми легко програли 1:7. Я до сутінків розвіював свою ганьбу, соромлячись зустрітися з запитальним поглядом батька. Тільки закон — бути вдома до темряви — діяв ще невідворотно, але ж у сутінках легше говорити.
— Ну, як? — запитав батько.
— Та що там, вони ж старші, — з навмисною безпечністю відмахнувся я.
— Скільки ж?
— 4:2, — збрехав я, аби хоч якось виправдати його сподівання.
Розсердившись на самого себе, що так зацікавився футболом, батько з серцем сказав:
— А то не грайте з старшими!..
Футбол не був легким хлібом, швидше ненадійним. І коли в п’ятнадцять літ, тоді, як ото вже маячить перед тобою перспектива вибору життєвої дороги, професії, усього того, що тебе тримає на землі, а ти в цей час два тижні лежиш із гострим запаленням підколінної надкісниці (на обох ногах!), і це неозброєним оком видно, і лікарі поговорюють про операцію обох менісків, і ледве волочиш ноги по двору... любов батькова закипає роздратуванням:
— Де ті кляті м’ячі, порубаю к чортовій матері!
М’ячі завбачливо віддано хлопцям.
— Де це таке видано, що у п’ятнадцять літ із власної волі калікою ставати?! Хто тебе хлібом годувать буде?! Кому ти потрібен будеш?!
— Та це дурниця, меніски. Майже ніхто з футболістів цього не минає, — необережно сказав я, сподіваючись розділити біду порівну між усіма граючими.
— 3 яких-таких футболістів?!
— Ну, з отих... що ото в командах грають... — ще глибше вгрузав я в безнадійну ситуацію, приречено відштовхуючи від себе рятівний круг мовчання.
— А ти знаєш, що їм за це гроші платять?! — остаточно зірвався батько.
— Великі... — востаннє махнув я рукою над хвилями безнадії.
— Так — великі. А потім вони їх пропивають!
У Сумах, нашому обласному центрі, була тоді команда класу «Б» — «Спартак». І займала щороку в чемпіонатах останньо-передостанні місця. Така постійність в устах громадян, котрі плани виробничі виконувати звикли, мала одне пояснення: та вони п’ють, сапожники, і не розженуть же, дивись.
Так, футбольний хліб нелегкий і ненадійний. Було в батька три сини: двоє розумних, а третій — футболіст.
Важко сказати, наскільки я порозумнішав відтоді, але футболістом я не став. Із різних причин, вище вони не вказані. Я став філологом, представником другої після лікарів наймирнішої професії. Я ношу темно-синього чеського берета, і батьки восени і весною постійно нагадують, що я вже своє відфорсив, мушу голову берегти, в дощ і вітер маю того беретика обов’язково носити. «Форменого кашкета мужчин-філологів», — як пожартувала колись моя однокурсниця. А сина мого, одинадцятилітнього, поза всякими правилами й законами взяли у якусь юнацьку гандбольну команду в тих же Сумах. Мабуть, за зріст — малий доганяє мене, та, незважаючи на це, екс-теща водить його на тренування. Вважає дитям...
А Женька хоче бути футбольним воротарем, і батько щосезону мені нагадує, щоб м’ячі вибирав наймодерніші, чорно-білі,— для внука.
Отаке.
Думаю, болільники — гравці, які не відбулися, взагалі — спортсмени, які не відбулися.
...Коли Блохін обігрує Шварценбека, потім Беккенбауера, а Майєр кидається йому назустріч, прикриваючи ближній кут, а Олег сильно, з підрізкою, б’є в дальній, і стадіон на раз завмирає, а мільйони людей перед телевізорами схоплюються зі здійнятими руками, цілують своїх юних, літніх, старих дружин, кожен на мільйонну частку секунди вибухає: то я...
...Коли Родніна з Зайцевим вимальовують на пергаменті льоду ієрогліфи ніким ще не прочитаної до кінця культури, метеликові серця бабусь шепочуть: то я...
...Коли Корбут заводить свою сонячну систему на перекладині, майбутні Кеплери й Коперніки, Ейнштейни й Ціолковські розкривають від захвату телескопи своїх очей: і я...
...Коли...
Але це, звичайно, не остаточне пояснення...

5. Болільник (продовження)

...бо я став болільником, маючи про спорт узагалі, а про футбол зокрема, вельми приблизні уявлення. У сільці на тридцять дворів, де ми жили, радіоточки з’явилися,

читати