Завантажити

приблизно так, доки друзі — мабуть, ради жарту — не затягли його на стадіон, на київське «Динамо». Усі дев’яносто хвилин він бурчав і супився, ніби й на поле не дивився. І відтоді уже не пропускав жодної зустрічі футбольної. Їх уже не багато йому випало...
Хто ненавидить футбол чи байдужий до нього — цим теж показує своє ставлення до гри.
У кожного з грою особисті рахунки.
Кожен уболіває по-своєму і на самоті.

7. Стадіон

До стадіону можна приїхати в набитому по зав’язку тролейбусі.
Двері зі стогоном складаються в гармошку, і ґроно за ґроном — так зліпилися — випадають із тролейбуса розчервонілі болільники; торкнувшись тротуару, розсипаються ягодниками і тут же змішуються з течією народу, що пливе до центральних воріт стадіону. Це ще не єдине ціле, але моментом взаємної близькості атмосфера вже просякнута. Люди ще зосереджені в собі, однак уже не звертають уваги, коли хтось ненароком штовхне ліктем чи наступить на ногу, хіба обміняються вибачливими й розуміючими поглядами: як тут гадати, хто винен, може, ти сам підсунув черевика під чужий каблук.
До стадіону можна йти пішки, і по обидва боки Хрещатика в напрямі Червоноармійської грає притока Великої Болільницької Ріки, розбігається ручаями в провулки, стрімко огинає дерева, ліхтарні стовпи. Передзвін, перегук — агей, Кольцю, на розі зустрінемося, на розі! — плащики в руках і парасольки, у багатьох портфелі — прямо з роботи йдуть; і націленість на одне робить усіх схожими між собою. І демократизм одягу ще більше підкреслює це: скромненькі костюмчики й курточки, аби зайве натякнути дружинам, що не на гульки вибралися, та й тіснява, може, дощик покропить. І багато дружин і дівчат іде, кілька разів повторивши вголос: а подивлюся, чим так захоплює чоловіка чи нареченого той футбол? — аби ніхто не подумав, що вони вболіватимуть цілком серйозно. Піжони в американських джинсах, в італійських водолазках, з японськими парасолями простують не поспішаючи; вони, мов плавучі пороги, як правило, купочкою, — а подивіться, які ми! — та потічок обминає їх без плюскоту: стернового з курсу не збити.
А над проїжджою частиною... між рядами будинків, ніби з ями оркестрової, обережний грюкіт, перешіптування, кларнет нервує, бо видобувається з інструменту щось схоже на голос міліцейського свистка, і фаготист у розладі зі своїм «посохом», ніби ще не вірячи, що фагот зіпсувався, коротко дмухає в мундштук, а воно відлунює строго й попереджує, мов сигнали службових машин; шелестять підошви об асфальт, ніби ноти на пюпітрі розкладаються... над проїжджою частиною злітають раптово легкі й упевнені руки приземкуватого барабанщика, і з-під паличок розсипається пружний заряд дробу — вліт потоку; і морячки з військово-політичного училища, невловимо стрепенувшись, впечатують міцні підбори в асфальт; глянуть трохи іронічно на вже втомлених постових, на скромних солдатиків із воєнної автоінспекції обабіч; випрасувані, лобасті, красиві, вони зададуть ритм — раз-два, раз-два — незнане насувається, завіса хвилюється, — увертюра!
Морячки займуть на стадіоні перший ряд, і круги їхніх безкозирок (вид із верхнього ярусу) ніби обрамлять зелене поле, як пелюстки незнаної велетенської квітки. Вилетять із роздягалень двадцять дві бджілки, що й одні бджілки білі, а другі бджілки та й синьо-білі, та й затанцюють на квітці, намальованій на дні чаші, ой, закружляють у хороводі, білі та синьо-білі, нектар збираючи наших радостей і печалей, — як написала б початкуюча поетеса в пору певного періоду творчих шукань. (На що редактори делікатно зауважать: у вас, теє, не повністю відбита об’єктивна картина. Отут ось одразу впадає у вічі: чогось не вистачає. Ми гадаємо, м’ячика).
Ах, бідний м’ячик, м’ячик, м’ячик...
Як снять о будь-якій порі
Тобі шляхи від бутсів-мачух
До теплих рук воротарів! —
так і я писав у певну пору творчих блукань.
...Покійний кінорежисер В. Масарик (він в останні роки спеціалізувався на дубляжі індійських фільмів) якось показав мені роботу свого студента, оператора-заочника. Хлопець зняв у надшвидкому темпі, як заповнюється, а потім порожніє стадіон. Те, що відбувається протягом кількох годин, уклалося в три хвилини. Налили в чашку з чайника води, а потім виплеснули. Відносні ці поняття: уповільнена, пришвидшена, звичайна кінозйомка. Дивлячись з якого витка вічності наводить об’єктив оператор. За «дві академічні години» матчу, як писав також покійний Леонід Кисельов, спостерігаємо якусь узагальнену картину життя, приміром, як у кіно чи виставі.
Тільки у футболі не диригент, а суддя. І замість палички в нього свисток. Особливо точно суддя має зафіксувати початок спектаклю. Він, вичікуючи, розглядає розпростертий на долоні секундомір. А може, як провінційний актор, красномовно чекає, доки в залі (на стадіоні, тобто) втихомиряться, принишкнуть, причаяться, бо зараз таке відкриється... Свистка ми не чуємо, бачимо тільки, що футболіст у центрі кола навмисне ліниво й байдуже торкнув чорнобілу кулю, щоб вона перейшла на чужу половину поля і зробила

читати