Завантажити

каска шахтарська, од хмар і од сонця жива!
А сонце як б’є навідмаш, яке ж воно після забою,
Дихають в сто органів світу круті кольори...
Тепер ми усіх пересвищем. На футболі — як після бою,
Онищенка бачиш! Он зліва. Слава Богу, початок гри...
Я люблю стадіон — за кожного з нас кажу, чашу цю велетенську, з якої, сівши вкружка, п’ємо, не боячись отрути, солодощі радостей і гіркоту печалей.
А ви знаєте, який стадіон у ніч перед матчем? Підіть туди пізно ввечері, один або з найближчою людиною, — там відчинено, і горить частина прожекторів. Там тихо, і нікого немає. На трибунах темно, поле ж мов сівби чекає. Ніби сама тиша всесвіту вгвинчується у спіралі трибун. І невидимі тіні воротарів плавають між стояками, бентежно торкаючись сіток. Воротарі вже прийшли, і блукаючий форвард міриться здалеку. Хтось розігрівається на гаревій доріжці. І ви вже десь сидите — там...
Уявіть, що тут буде завтра.

8. Дійові особи і виконавці

Ми ще нічого не сказали, але вже знали, що більше не зустрінемося. Ми зробимо все можливе, щоб більше не зустрічатися. Зустрічі ці були б схожими на вранішні перев’язки в травматологічному відділенні.
І попереду, перед нічним літаком на Харків, був цілий день, кожна хвилина якого вимагала заповнення, дії, бо коли випадала пауза, ми обоє насторожувалися, замовкали, починали думати про одне: про кінець. Про нього можна було думати, виправдовуючи його, логічно — не склалося, не збіглося, знеможливилось, але логічно не думалося: ми цю логіку прекрасно знали, розуміли, згоджувалися з нею. Але — чому? Чогось не вистачало в ланцюжку міркувань, і, відкинувшись від клопотів, заглиблювалися в пошуки того «щось», аби кинути, мов останній козир: так і так, інакше й бути не може — і позбавити одне одного болю.
Речі вже давно були в Жулянах, у камері схову, тролейбусом туди й назад, це дві години, а в салоні, у тісняві «дев’ятки» не нарозмовляєшся; можна дивитися у вікно, перейматися клопотами компостування талонів; не треба вже було прошмигувати під іронічно-розуміючими поглядами вахтерші в гуртожитку — а це ще якось гуртувало, тому й була укладена мовчазна угода щодо речей, аби більше в гуртожиток не повертатися; ми інстинктивно шукали, де найбільші черги: в їдальні, кінотеатрах, щоб не залишатися наодинці і заповнювати час.
— Отут буду забирати твої листи «до вимоги», — сказав я, коли проходили мимо Головпошти, вихопилося в мене, бо треба було ж хоч щось говорити: ми ще ж були разом.
— Так, — поспішила згідливо кивнути вона, і я зрозумів, що можна дарма не бити ноги на Головпошту.
Я, певно, хотів побачити її передбачувану реакцію, спровокував, одне слово; хотів, щоб вона першою подала сигнал відбою, так їй потім буде легше.
Нарешті ввечері в барі «Хрещатик», відчуваючи, як гудуть ноги перед бажаним і скорим спочинком, стоячи допивали невловимо легкі коктейлі, старанно лущачи апельсини. У барі вже починався безлад, розмови голоснішали, відтавав сміх, година відльоту була поряд, але спробуй сказати щось, аби тебе почули в цьому гармидері. І раптом хтось зайшов, особливий. Я обернувся і побачив тільки спину в коричневому кожушку біля стойки і розклеєну посмішку бармена: там привіталися, коротко порозмовляли й попрощалися.
То Блохін був. Він ішов мимо нашого столика, я зробив півоберта вправо, ніби пропускаю його, і поруч побачив знайоме до болю, як пишуть у романах, обличчя, — трохи вугласте, з характерним підборіддям.
— Ти знаєш, хто це був? — за півхвилини нахилився я до неї, відчуваючи, що всередині в мене зробилося легко від незрозумілої радості.
Вона байдуже, не відриваючи погляду від апельсина, знизала плечима — сам господь Бог не міг уже зарадити нам, — а потім різко й здивовано глянула на мене.
Я, мабуть, світився непідробною радістю. У неї здригнулися вії, розширилися зіниці.
— Хто ж? — запитала нарешті вона — знехотя, глухо.
— Блохін! — писнув я од захвату.
Вона згоджуюче кивнула головою кілька разів, так-так, мов, і відвела погляд убік, щоб не показати, що їй соромно за мене.
Ми зрозуміли одне одного, нам стало ясно доконечно, що нам трішки не вистачає «чогось»; обом, бо ж любов — одне ціле; і вершини не наростити — бо любов до Блохіна з іншого матеріалу; і тому я її проводжаю, а не зустрічаю.
Блохін, не підозрюючи нічого, виручив нас.
— ...Хто ж ці люди, життя чиє в центрі постійної уваги? Чому подробиці життя письменників, спортсменів, артистів викликають таку зацікавленість?
— Іду, значиться, я вчора Хрещатиком десь о пів на другу і біля магазину «Хутра» зустрічаю Колотова. Повільно йде, але не накульгує. Йому ж ногу поламали два тижні тому. Ну, якимось новим способом її швидко зростили. І щось мене сіпнуло. Коли ж, кричу, на поле? А він сумненько піднімає одного пальця вгору: мов, через тиждень вийду. І вийде! Він хлопець бойовий.
Про представників інших професій так багато між собою не говорять. Хіба ж тільки спрацьовує трюїзм, що в мистецтві і спорті розбираються всі? Чи той факт, що письменника

читати