Завантажити

розгорнувши. Духно взяв жовту газету і побачив себе, молодого і забутого: жене м’яча краєм поля, замахнувся передачу робити — майже впритул зняв репортер. І дві жовті фотографії у візерунках понад овалами: дівчина з довгою косою, з паперовою квіткою на сірому платті — мати; стрижений лобатий хлопець у полотняній вишиванці з відлогим коміром — батько. Коли поруч фотографії покласти, то наче дивляться одне на одного. Коли це було?
— Ти їх збільшиш, Колю, патрети будуть,— озвалася Гапка Павлівна.—Я боялася комусь давати, щоб не загубили. І мені вишли.
— Так-так...
— Я писала разів кілька в ту газету, щоб адреса твого дали — люди підказали, — та, мо, не дійшло і ти ж у дорозі весь час...
Духно згадав гори кореспонденції в часи свого зеніту: хлопчаки й дівчата писали. У більшості конвертів спершу тільки марки відклеював для колекції, фото настирливих поклонниць збирав ради втіхи, а листи тільки з дуже красивим почерком читав: раптом щось оригінальне?
— Як же ви жили, Гапко Павлівно? — поволі одірвався від карточки.
— Та як, — стара поклала на стіл свої відполіровані до блиску пальці. — Жили й робили. Робили й жили, що ж тут...
— Одна?
— Раз діда, удівця, прийняла, то вдвох топталися. Нема вже.
— А далі ж як?
— Тепер однаково. Скільки там зосталося. А хату на тебе перепишу, продаси потім, Гапку пам’янеш.
— Таке скажете, — вимушено посміхнувся Духно.
— Е, не кажи, — то вже скільки відміряно. А за хату мовчи. На похорон і на поминки я собі відклала, а хата кому? Ти найрідніший, пригодиться. Діткам твоїм буде. Маєш діток?
— Та от не встиг, — засміявся вже спокійніше Духно і несподівано для себе сказав: — Але ось-ось будуть. Неодмінно.
— Тю, чи тільки женився?
— Вважайте, так. Бо ж їздив постійно... Що то за чоловік для сім’ї — раз на місяць?
— Нічого, — легко згодилась Гапка Павлівна, — світу побачив, ще молодий, аби добре. Жінка ж гарна трапилася?
— Нічого. Гарна.
— Авжеж. Довго-бо придивлявся,— засміялася і стара.
— Слухайте, Гапко Павлівно, — нахилився до неї Духно: раптом несподіване рішення спало йому на думку. — А може б, ви до нас, у Київ? Чого ж вам одній? Поживете спокійно... Ще онуків доглянете, щоб не сумувать, га?
— Тепер ясла скрізь, — задумалася стара. — Мені вже, Колю, зриватися не з руки. Я — старе дерево, вирвеш із корінням — не приживеться.
— Тепер така техніка, що приживить, — пожартував Духно і торкнувся пальцями руки старої. — От у гості приїдете, поживете, роздивитеся...
— У гості приїду, подивлюсь.
«Я — старе дерево, — пригадав у машині Духно, коли виїхав на асфальт і ввімкнув дальнє світло. Накрапав рідкий дощ, і дорога вже блищала, як дзеркало. — Я — старе дерево, вирвеш із корінням — на новому місці не приживеться...» «І я теж скоро буду старим деревом. А досі був чим — перекотиполем чи фікусом готельним? Не скажіть, не скажіть. Природа, вона нічого дарма не вигадує, для чогось і м’яча придумала, стадіони всього світу людьми забила, мільйонами!» У тій круговерті він не бачив облич, але ж відчував єдиний порив.
Духно обернувся і глянув на даленіюче село, на скромну гірлянду вогнів, що вже губилися в темряві. Десь там залишилася Гапка Павлівна, одна. Піднімала його малого на ноги...
Він звик давати собі раду. Знав, що нові переживання скоро минуться і він осмислить їх. Це тимчасове роздвоєння, коли радість зі смутком єднаються... Все ж могло бути простіше. Якби Гапка Павлівна виявила настирливість, знайшла його, — грамотніші ж є у Яснівці, помогли б, — і виріс би він під її крилом...
Духно легенько натис на акселератор і збільшив швидкість, чого ніколи не дозволяв собі в таку погоду.

читати