Завантажити

угамувати сельчан, і бадьоро, як відставний конферансьє, проголосив:
— Гол у ворота команди «Колос» забив прославлений майстер шкіряного м’яча наш земляк Микола Трохимович Духно!
— Не шкодуйте ж аплодисментів,— продовжив за нього Санжарук і підійшов до Миколи, поглядаючи в бік своєї штрафної, куди мало не всією командою кинулися розлючені голом яснівці. — Ти що, справді з цього села?
— Сам нічого не второпаю, — розвів руками Духно. — Я ж із дитбудинку.
— Хлопче, — повернувся Санжарук до яснівця, що терся поблизу, наглядаючи за ними, — як же це ви одпустили Духна з «Колоса»? Ай-я-яй!
Та яснівець глипнув на нього перелякано і побіг помагати своїм. Санжарук без поспіху рушив уперед.
Ще сім разів за неповні дві години заходило сонце для яснівського воротаря, і його довготелеса трагічна фігура, розіпнута між стояками воріт, давно благала пощади. Навіть Санжарук уже перестав стріляти з дальніх дистанцій, і тільки Галій продовжував терзати «Колос», вганяючи гол за голом, та й він був безсилий перед секундоміром, і воротар нарешті полегшено витер лоба шорсткою рукавичкою.
Гості тепло розпрощалися з «Колосом» у центрі поля, — духовий оркестр зіграв марш, дівчата вдруге надарували квітів, — й, оточені хлопчаками, попрямували до машин. І там шанобливо товпився гурт захопленої дітвори, наче, здалося Духнові, на старій фотографії, яку він бачив бозна й коли. А далі, осторонь, — нарубки, котрі вже світу побачили, за Крижополем побували (в зубах цигарки, руки в кишенях, чубаті, з удаваною байдужістю на обличчях). І старезна висохла бабуся в чорному, сама по собі, — уперше побачив таке диво на стадіоні Духно. І нормальні голоси, як і буває після гри, почали оживати довкола. Сперечалися два хлопчики: «А батько його з нашого села, дід знав і мені казав. У Яснівці женився, у прийми пристав...» Оглянулися на Духна, засміялися і побігли до своїх велосипедів.
Ну, хлопці, спасибі, — добре поставленим голосом піхотного командира привітав їх голова колгоспу. — Показали моїм гицелям, як треба грати. То як? У баньку, а тоді, так сказать, і за вечерю?
— Ні-ні, тільки в баню, — виринув із-поза спини районний спортивний бос, він тут представляв гостей. — Помитися — і в Крижопіль. Там уже вечеря замовлена, у ресторані, само собою, ну, і в готелі влаштуватися треба.
— Так, треба перепочити й форму випрать, — докинув Санжарук.
— Ну, діло хазяйське, — легко згодився голова. — У вас режим, вам видніше. А вам, Миколо Трохимовичу, — узяв Духна під лікоть, — особлива честь. Особлива, не поцурайтеся, так сказать, — і розсипався дрібним коротким сміхом. — Ось прошу, — розсунув гурт хлоп’ят, і стали вони з Духном перед тою бабусею в чорному.
«Якась ланкова знаменита, певно, або доярка», — подумав Духно.
— От вам і онук, Гапко Павлівно, — вклонився голова. — Усім онукам онук!
Старенька дивилася на Духна ясними вологими очима, не кліпаючи, ніби поглядом убирала його в себе і від того наче сама вищала. Чи, може, Духно малів, бо ж стояв перед старою у трусах і в майці, аж оглянувся, щоб накинути щось на себе. «Дурниці, яка бабуся, який онук? Казали ж — немає в мене нікого. І прізвище, думав, вигадали. До чого тут це?..»
Старенька, мов дивуючись, скрушно похитала головою, сказала, прикриваючи долонькою вуста:
— Та не баба я йому, Панасовичу, не баба, а тітка, та й то троюрідна, сьома вода на киселі. Ой Кольцю-Микольцю, який же ти виріс, — простягла йому свою суху, відполіровану до блиску долоньку. — Здрастуй же, Микольчику, здрастуй. Знала ж я, що хоч перед смертю та побачу тебе не по телевізору, — і коротко схлипнула.
— Ви тут теє... — сказав голова, — розберіться, словом, а я до гостей.
Духно тримав у своїй гарячій долоні пальці старої, дивні такі, мов тоненькою плівкою парафіну обтягнуті, і недобре було йому, ой, недобре, бо не знав, що з ним діється зараз, — як і тоді, коли поклав не грати офіційно. Знов життя поверталося до нього незнаним досі боком, несло таїну, що завжди жила в ньому, непізнана, та, що приходила в дитинстві у глупу ніч і стискала горло раптовими приступами туги, різала очі, як дим від спалюваного восени листя, що пахнув печеною картоплею.
— Гапко... — Духно відкашлявся, — Павлівно, я зараз... — і показав вільною рукою на себе.
— Іди ж, іди, Микольцю, — відпустила його стара, — помийся, аякже. Та візьми ось у машину Валерку сусідського, покаже потім, де я живу. Розкажу тобі про матір і батька й карточки оддам їхні.
— Родичі знайшлися, Духно? — спитав Санжарук.
— Зачекайте... — сказав, тримаючись за відчинені дверцята, і повернувся до натовпу, мов шукав там кого.
— Чого ви мучитесь, Трохимовичу? — розмашисто підійшов до нього капітан «Колоса» і витер розіпріле обличчя зіжмаканою футболкою. — Скільки там того діла! Нехай ваші сідають у мого «Москвича» — оно стоїть, білий, я і в баню їх відімчу, а тоді й у Крижопіль доставлю. Скільки там того діла...
— Справді, Йосипе, — Духно нахилився до Санжарука, — давайте... Я трохи затримаюся

читати