Завантажити

свята, коли народові кортить потішитись на обласних стадіонах грою колишніх знаменитих майстрів із місцевими хлопцями. Правда, останнім часом ветеранів Духнового віку стали підсідати гравці молодші, чиї імена тільки-но погасли на спортивних табло і кого тепер нарешті дочекалася провінція. Так воно завжди було. Не минути нікому. Вниз по драбині, що веде вгору, як писав колись Женька Ловчев, позичивши заголовок у зарубіжного роману.
Духно, як на свої тридцять сім, зберігав добру форму. Умів тримати себе, як-то кажуть, у шорах. Не пив — у розумінні пиятики, не палив, не ганявся за жінками, а віддавна мав одну вірну подругу. У розквіті таланту не одружився, бо знав із достовірних джерел, що одруження вибиває на рік гравця із колії, а тоді призвичаювався до нового «стариківського» життя, а потім, коли начебто й час надійшов, злякався, що поламаються старі звички. Однак, зрозумівши, що злякався, поклав собі оформити взаємини з Ольгою.
Отож дозволяв собі чотири виїзди на рік. Тепер, коли календарі в усіх лігах стали насиченими й жорсткими, показові «агітаційні» виступи ветеранів десь у Житомирі чи Луцьку своє оджили, і настала пора райцентрів, а то й великих сіл. Ну, що ж, хай будуть ті чотири виїзди. Треба, то треба. Як працівник спорткомітету, Духно прекрасно це розумів.
Якоїсь обумовленої наперед програми не існувало. Усе знав Санжарук. Схоже, він тільки й займався контактами з провінцією. Десь там організовував матчі, а тоді обдзвонював колишніх партнерів.
– Є ідея, — казав Санжарук. — Червінців на чотири.
— Коли?
— Субота-неділя. Дві гри. Тобто вісім червінців.
— Хто везе?
— Санжарук називав, чия черга, бо на ігри вони їздили власними машинами, — три машини, по п’ять чоловік, по черзі, щоб нікому не було накладно. І клопотів ніяких, коли на своєму транспорті, а до того ще гостинні голови колгоспів і багажники наб’ють садовиною чи городиною.
— А куди ж?
— У багаті краї, багаті...
— Та все одно. Аби гонорарій зразу.
Гонорар Духна не цікавив. Він їздив, щоб розвіятися, принаймні так вважав. І думав так, коли дзвонив Санжарук. А цього разу відчув роздратування: не бреши, сказав собі, не бреши, бо хочеться побігати, аби здаватися вічно молодим, — і поклав слухавку. Їхати мали на південь Вінницької області, у якісь Крижопіль і Яснівку, і везти випадало Духнові. У нього була закордонна машина — «Вольво», яку він отримав колись як приз кращому гравцеві на турнірі у Швеції, — і ходила вона справно, та висіло, мов борг, питання: скоро й про запчастини доведеться подбати. Отож Духно в останні роки й на роботу нею не часто їздив. «Та ну її, ту машину, продам якомусь піжонові, я вже відфрантив, досить скромненьких «Жигулів». І на біса тепер машина? У центрі не проштовхнешся, та й у провінцію нема вже чого ганяти!»
Духно стенув плечима, ніби за ним хто стежив. Подумав, що йому нічого не лишилося після футболу, крім оцих чотирьох виїздів на рік. Грім овацій відлунав. Хай інші слухають. Він радий за них. І за тих, що зуміли зберегти висоту, відігравши. А з нього досить, проживе тихо-мирно, не відчуваючи прихованого співчуття сьогоднішніх переможців. Життя — не стоп-кадр, коли ти забиваєш гол і підносиш руки до неба, здаючись у полон глядачевої радості. Отак.
І в Яснівці, забивши гол уже на другій хвилині, Духно не знав, котрий це за його життя. Втратив лік голам, тим більше ось таким.
Та перший яснівський гол, що не кажи, удався красенем. М’яч спочатку підхопив Галій і з усіх сил рвонув уперед, обігруючи одного за одним шоферів і механізаторів, маючи намір протаранити оборону й вийти на ворота. Не знає, зелений, що гравців, нижчих за класом, інколи важче обіграти, ніж майстрів, бо вони не встигають пійматися на фінт і стоять мов стіна: і не хочеш, та зачепишся. Отож Галій пер уперед, як танк, господарі запанікували, кинулися до нього безладним гуртом, і перед Духном утворився коридор, куди й відскочив м’яч од Галія.
Духно не поспішаючи роззирнувся по боках, а краєм ока узяв на мушку воротаря і рушив до воріт. Йому не перешкоджали, — чи то загіпнотизовані його вдаваною байдужістю, чи, може, думали, що передачу робитиме, хоча б і тому ж Галію, який дзигою крутився, аби позбутися опікунів, — а він перевальцем наближався до штрафної. Тільки воротар заметався між стояками, такий довготелесий худий хлопчина, мабуть, десятикласник, — і тоді Духно піймав його погляд і різко збільшив швидкість. Хлоп’я, зрозумівши невідворотність удару, смикнулося назустріч, щоб зменшити сектор обстрілу, і тільки-но ступнуло на праву ногу, як Духно пробив — легенько, точно, навісом — у правий од воротаря кут, — не встиг малий перегрупуватися, лиш руками сіпнув, а м’яч за його спиною опустився в сітку.
— Роззява! Дірка! — розпачливо накинувся на ошелешеного воротаря капітан яснівського «Колоса». — Таку мишу пустив...
І публіка свистіла.
Духно ж біг до центра, пругко одштовхуючись від жорсткуватого газону. Нічого, ще є порох!
Завклубом у цей час відкашлявся в мегафон, щоб

читати