Завантажити

Треті ж люблять лазню за унікальну можливість поговорити і бути почутим, начебто тут відкриваються пори не тільки тілесні, душі також стають відчиненими значно більше, ніж деінде. Тут наче тягне поговорити про щось важливе. Душа тріпоче, як листя берези на вітрі, таємниці хочуть бути почутими, наче о нічній порі сидиш біля вогнища із друзями-співрозмовниками. І хочеться душі поділитися сокровенним з цими, кутаними в білі простирадла, ближніми людьми, з банними листками, що ще тримаються на тілі. Хочеться поговорити і про тарифи на житло, і про стан справ у політиці, і про мерію, і про Верховну раду, (не кажучи про нашу міську?!), і про футбол, баскетбол, бокс, машини, врешті-решт про жінок.
Отже, наговоритися хочеться про все, в чім тільки можуть розкритися чоловіки, які саме чкурнули від сімейних обов’язків, що так цупко неволять їх єство і природу. А я над усе обожнюю лазню за її енергетику, за якусь ауру, що живе тільки тут. Недарма ж у нашій міфології банний домовий існував.
— Лазня — це джерело життєтворчої енергії! Отак!
— Та хто б сперечався!
— А американці — лохи!
— Науме, поясни. Щось ти різко скакнув.
— Та ж вони мене за дубовий віник, котрий я про всяк випадок прихопив туди із собою, мало не депортували. Я їм кажу: лазня, лазня і вже для показу став себе віником шмагати прямо на митниці, так не розуміють. Але янкі є янкі. Сказав «Jacuzzi», начебто, зрозуміли, повірили, пропустили. Виродки! Ну, ти уявляєш мої сто кіло в їхньому «Jacuzzi»? Ще й з віником? — ділився враженнями Наум.
— Не уявляю! — погодився я з Наумом.
Взагалі-то мене і раніше гризли глобальні сумніви, типу: «Чому він теж любить лазню?» Їх народ, хоч і пережив задовгу історичну ходу по пустелі з ватажком Мойсеєм: «Блукати, так блукати!», а так свою лазню і не вигадав. Але в Наума любов до банної справи, схоже, нуртувала в крові.
— Кров — це провідник живого тепла, людський Гольфстрім, — по своєму підхоплюючи мої колишні міркування про кров, продовжував думку оратор місцевого пивного бару, тямущий в усьому технік, спльовуючи лушпиння від вобли, на акуратно розстелену газету «Аргументи і факти».
— А м’яз — це тепловий двигун, — красномовець зловив кураж. — Ми тут що робимо? Знімаємо втому. А причиною втоми є накопичення в м’язах продуктів розпаду...
— Тоха, ти тільки не омолоджуйся занадто... — мовив один браток, що саме сидів навпроти оратора, доливаючи йому не фільтрованого пива, для ще більш глибокого зняття втоми.
— Цілком вірно, — зрозумівши репліку, як підтримку, продовжив захоплений Тоха. — Кожна втома — це що? Отрута! Але саме тут, в лазні, кожен з нас, володар більш ніж двох мільйонів пітних залоз — виводить накопичені відходи, знімає втому, а значить — молодіє.
При цих одкровеннях я для себе усвідомив значущість плакату, що здавен висів на видноті при вході у лазню: «День, коли паришся — не старієш!»
—— Ні, пацани, ні! — стриманіше, ніж оратор Тоха, цокнувшись із нашими кухлями золотавого пінного напою, виливав емоції втомленої емігрантської душі Наум.
— Що саме — ні?! — підтримав Наумові пориви Владька.
— Американці, можливо, і більше нашого потіють над темою омолодження, подолання старіння, та все це якось без душі. Все в них якось надто по-діловому; то лице у пластичного хірурга натягнуть до стану шкіри на п’ятці немовляти, то пігулками обжираються, але ось так, щоб разом три десятки чоловіків в одному місці, та щоб кожен з них всі свої два мільйони пітних залоз почастував віничком! Саме віником! Та вони б за таку процедуру любого лікаря по судах затягали б! Точно! — Наум таки досить вдумливо сьорбнув «Чернігівського».
Я мовчав і слухав, пам’ятаючи приказку: «Відкритий рот не дозволяє відкрити очі».
— Я зараз у цікавій компанії працюю. Нарешті, весь у науці. Там все змішано. І астрофізика, і біофізика, і старіння. Але щоб так, сісти з кимсь із співробітників за кухлик і всю ніч пробухати, погомоніти на теми: «Чим займаємося, в чому суть життя, чи праве керівництво?» — цього там нема і не буде, бо неможливе впринципі.
— Що, Науме, то ти там, як біла ворона? — Петрович звично взявся шматувати копченого ляща.
— Ні, хлопці, я там і не ґава, і гав не ловлю, бо там я інший. Такий же, як усі. Це тут — лазня, душу можна вилити і пивком пополоскати. Я про це стільки мріяв...
Здавалося, що в Наума пітні залози враз передадуть естафету сльозливим. Ситуацію треба було рятувати негайно.
— Ну, що, Науме? Акліматизувався? Може по нашому — «йоржа»? — співчутливо поцікавився я.
На машинальний кивок Наума, я, символічно, трохи так, по сто грамів, хльоснув горілки кожному в кухлик із пивом.
Вечір обіцяв бути цікавим.


* * *

Добре, що ранок наступного дня був недільним. Хоча, це вже був далеко не ранок.
— Прокидайся, п’яничко, вже обід скоро... — якщо відкинути вступну частину, то інформація Люськи була вчасною.
Голова пухла, як дріжджове тісто для пиріжків. Треба зробити спробу згадати, на коли ж ми домовилися про

читати