Завантажити

гіпнозу вже не йдеться.
— Вібрація заважає?
— Не те слово. Зводить нанівець усі багаторічні зусилля. Якийсь глухий кут, куди вони і вперлися.
— Так-так. Значить, поляки, швейцарці й американці майже одночасно зрозуміли, що у них є проблеми з цим славнозвісним «напівшвидкісним вихором», — здавалося, думаючи про щось особисте, якось буденно підсумував контррозвідник. З його непохитною спокійною фігурою різко сперечалися очі, що горіли, як у хорта, що взяв слід.
— Причини зацікавленості з боку швейцарців і поляків, поки що, не встановлені...
Генерал, здавалося, заліг, як охайний борсук, у нору міркувань: «Якщо для швейцарців цілком нормально молодити своїх старих, то для панів поляків — якось ранувато. Дослідження цієї проблеми омолодження, безумовно, важливе для будь-якої держави. Як правило, реальна праця трьох-чотирьох громадян у кожній державі, забезпечує старість одній старій людині. Та якщо пенсіонер забуде про старість, і, скажімо, років у сімдесят стане життєлюбним і працездатним, це, безумовно, буде сприяти економічному росту держави. Що вже казати про державу, котра може стати монополістом з таких послуг омолодження. Збагатіє неймовірно. Та, цілком вірогідно, що тема омолодження у цій ситуації може бути додатковою при будь-яких інших, значно більш вагомих дослідженнях. Та і чого б це Наум Ковальський саме ось так — чисто по-нашому, при пивку у лазні, викладає все своїм давнім друзям про потреби його лабораторії з найменшими подробицями? З якого це доброго дива? Ось майор Дерюгін у нас навіть не зашифрований: все його близьке оточення прекрасно знає, де він працює. Напевно, абсолютно напевно, що це знає і Ковальський. Якось так накручено все. Дивно-дивно. Та передчуття і нюх контррозвідника підказують мені, що в цьому щось є. І не просто так.
— При надходженні будь-якої інформації, хай вона вам здасться незначущою, негайно доповідати мені. Особисто — мені. Зрозуміло? — Здавалося, генерал вийшов зі стану глибокої задуми тільки для того, щоб якось підсумувати розмову.
І знову про щось надовго задумався, дивлячись у вікно, де поміж дерев походжала осінь.
Обриси дерев туманилися, верхівки поріділих крон прагнули дотягнутися до вологих хмарин.

* * *

Ось воно — «Поле чудес» у дії.
Вже стільки років, не дуже мудруючи, я заробляв дві-три сотні доларів на місяць на своїй майоліці, ходив до лазні, пив незмінне пиво, нудився у чеканні футболу, лаявся-мирився з дружиною, виховував нащадка, бігав із собакою — загалом, все як у людей. Тихо-мирно. І тут почалося.
Думки кидалися врізнобіч, як мій пес Чарлі, коли його переповнює гарний настрій, що вимагає активних ігор зі мною.
Поляки вже платять. І добрі ж такі. Тільки-но пригадай хоч трохи з того, що їм потрібно і, я був певен, за платнею справи б не стало. От, файні пани — добродії!
Швейцарці, теж зацікавлені.
Наум, взагалі, для прориву моєї пам’яті на користь його дослідів, посилаючись на своє керівництво, просто з піною біля рота запевняє і гарантує:
— Громадянство... Чуєш, Анісімов? Громадянство! (А в самого, поки що нема!) Зарплата, Анісімов, п’ять штук на місяць і це тільки для початку, і ще якийсь бонус чисто за «напівшвидкісний вихор».
І чого всі такі добрі? Якщо невідомі причини, це ще не значить, що їх немає.
А тут ще Владька причепився. «Пора, каже, посерйознішати». Варіант пропонує — йти його доріжкою. Притому, привертає увагу, що праця серйозна, розумова, без метушні й біганини, без вибухів і звільнення заручників. Бойових дій мені не пропонують. І то добре — не люблю такої маячні. Головою працювати пропонують. Таке собі наукове державне НВО у такій шанованій системі.
Семенович — добра душа, стоїть на тому, що в мене дар якийсь, особливі можливості. Приємно таке чути про себе. До речі, завжди й сам підозрював, що не дурень. Дурнуваті сперечання з Люською, зараз до уваги не беру.
Щось у душі забриніло: чи то гордість, чи віра в свою зірку. Була потривожена думка про суть буття, про життєві підвалини. Працювати пропонують у якомусь спеціальному, зашифрованому підрозділі. І чим же займатися? Ні багато, ні мало — розкриттям прихованих можливостей людини. Дослідами, значить.
Так, у всякому випадку, я зрозумів кручені доводи Владьки.
Зарплату пропонували не вельми велику — співвідносну моїм заробітком на майоліці. Та я вже відчув на власній шкірі, що таке підприємництво: оскальпований, роздратований клубок нервів на семи злих вітриськах, з якого мають втіху знущатися всі, хто має чин — у погонах і без, з рангами й без рангів. Коротше кажучи — то така суцільна невпевненість у завтрашньому дні, що хай мені хтось доведе протилежне.
А тут пропонується пристойна державна служба, знову ж таки, пільги, пенсія. Без ризику підприємця. Це — важливо. Щоправда, форми мені не видадуть, і про те, що я в них працюю, буде знати така незначна кількість людей, в число яких навіть моя родина не потрапила. Для сім’ї і родичів готується і забезпечується «легенда» про те, що я

читати