Завантажити

обрієм.
Та Владька, здавалося, тільки й чекав таких запитань, а щодо його доброго гумору сумнівів не було.
— Ну, на цю мить душа чайку бажає. А так по життю я колега вашого колеги, працюю в комунальному секторі, а Семенович — наш геній масажу. Дивовижний лікар: і вправить все, як треба, і виправить усе, якщо припече. Майстер. Досвід.
В принципі, то було вірно: Владька, з його виглядом інтелігента, сто пудів тягнув на чиновника міськвиконкому, а Семенович міг робити масаж своїми міцними пальцями до повної знемоги.
Ще донедавна я хибно думав, що деякі властиві мені навички забуті назавжди. А саме, вміння легко збирати чимало фактів за якимись дрібницями і вміти їх швидко просіювати крізь сито аналітики, відкидаючи дурнуваті припущення. Та ні — все поверталося у звичне русло, і це додавало мені енергії і доброго настрою.
Проте, чай — то не горілка. Не так сильно спресовує час.
І хоча за стільцем бару гірським ручаєм точилася природна вільна розмова, я інтуїтивно відчував, що наші мисливці за історичними враженнями мають свої строгі часові орієнтири.
Мабуть, ще дореволюційний годинник, чи не головна окраса «Російської чайної», став відміряти восьму вечора, ніби ударами дзвонів, таємницю сплаву якого сховали віки.
«Двоє зі скриньки», відреагувавши на бій годинника, миттєво стали «людьми в чорному». Ну нащо так виразно дивитися один на одного і перепитувати очима: «А чи не пора?!» Тут і розшифровувати не було чого.
Хлопці, ну чому ж так нецікаво і відкрито? Здавалося, що чутно голоси їхнього дуету, хоча вголос прозвучала простенька ритуальна фраза:
— Дякуємо за чай. Мабуть, пора рушати нам у путь.
До того часу в чайній майже нікого не залишилося, це ж не нічний клуб, відвідувачів, крім нас, вже не було, а після курантів до бару під’їхав джип «Land Cruiser».
Мені стало цілком зрозуміло, що сучасна розкішна карета була замовлена заздалегідь цими «туристами» особисто для мене. Було б трохи більше вільного часу — розчулився б.
Ми вийшли, аби попрощатися.
Вечір стояв як для справжніх туристів: небокрай був притлумлений кольорами сутінкових лінощів. Хотілося потягнутися і затягнутися пахощами лип і каштанів. Вдалося наполовину. Що поробиш — тьмарилося.
Не вистачало зав’язки для цікавого розвитку подій, бо фіналом тут і не пахло. Зав’язка виявилася їх другим проколом після того недолугого перетворення в туристів.
Із джипу, з місця водія, виліз іще один їхній браток-близнюк. Хлопець чи то з нудьги, чи для фарсу, попрямував до нас. Фантазії хлопакам явно бракувало.

* * *

— А це хто — ваш гід? — не втримався я. Куражу мені не позичати.
Чомусь жарт ніхто не оцінив і не підтримав. Не знаю чому. Я гадав, що хлопцям то мало б сподобатися. Але вони були серйозні, як ніколи. Куди й поділися їхні усмішки.
Чи то я відчув, що пауза набула вибухового характеру, чи мені побачилася в їхніх очах «сокира війни», чи як новачкові захотілося відзначитися, але душа моя згадала про свою слов’янську натуру.
— А, суки! — я, що з усіх двобоїв розумівся лише на більярді, для випробування своїх прихованих можливостей, вперше для себе й оточення вирішив випробувати на наших гостях прийом, що так свого часу подобався у виконанні Ван Дама.
Що я вам скажу? Не вчіться у Ван Дама, кепський він учитель.
Не встиг що-небудь утямити, як у моїй голові все відімкнулося, а сам я дивним чином опинився на газоні біля чайної. Дивуватися: «Як це?» не було коли. Бо хоча в подальших діях я виявився згідно з купленим квитком, глядачем якогось там ряду, але кіно було крутим, швидким і цікавим. Залишалося пишатися, що я його почав.
Владька, скориставшись тим, що я героїчно, з ризиком для життя, відтягнув на себе наших «туристів», розібрався з гідом, котрий так і не встиг з нами познайомитися.
Все-таки досвід — велика сила.
Мабуть, до більярду доведеться додавати інші тренування.
Блискавичний стрибок — зближення, захват, заламування за спину викинутої у простір руки «екскурсовода» і натискання великим пальцем лівої руки на «сонну артерію», аж до побажання: «На добраніч!»
І чому я понадіявся на Ван Дама?
Гід заснув миттєво. Щоб так швидко засинали, я ще не бачив: присів на бордюр і схилив голову на колесо за п’ятсот доларів. Втомився, мабуть.
Не один я дивився з цікавістю кіно. «Люди в чорному» теж вклякли на мить. Миттєвість аналітики не була їхнім здобутком. Бо чого б ото кидатися на Владьку? Та не встигли вони зробити трьох кроків, як мимоволі озирнулися на якийсь дивний, дикий, дурнуватий вигук: «Хе-ей!»
Треба буде із Семеновичем побалакати щодо дикції.
Проте, від побаченого моє волосся наїжачилося, і я трохи злякався за наших гостей, бо серця їхні стали перевіряти на розрив. Я вже й сам не вірив своїм очам. Семенович з виблиском свого зуба зайняв бойову стійку не то каратиста, не то дзюдоїста. В цьому я ще не розбираюся.
Владька теж завмер, і стало зрозуміло, що таку прем’єру він також побачив уперше. Бо він чомусь забув

читати